Світ

  ▪   Марк Войджер
  ▪   науковий співробітник Центру дипломатії та глобальної взаємодії Пенна Байдена, Вашингтон

Турбулентність на Близькому Сході

Фото: REUTERS
Як на тлі згасання американської гегемонії зазнають краху регіональні альянси США
Матеріал друкованого видання
№ 42 (622)
від 17 жовтня

Нинішню ситуацію з безпекою на Близькому Сході вже не порівняти з усіма перипетіями доби холодної війни. Попри невпинні загрози той період характеризувався відносно передбачуваними конфронтаціями, що переважно вписувалися в бінарну модель поділу на Схід і Захід та спроби США ізолювати Радянський Союз і зупинити поширення його впливу на Глобальному Півдні. Такою була тодішня глобальна стратегія американців, і СРСР реагував на неї вироб­леною за

 

Хрущова контрстратегією «стрибків», спрямованих на подолання наслідків регіональних альянсів США через: 
1) вибивання стратегічно важливих держав (Іраку, Єгипту) із таких альянсів; 
2) проникнення за географічні бар’єри, у традиційно західні зони впливу, як-от Південний Ємен та Лівія;
3) змушування будь-якого нового радянського союзника підтримати прорадянські зміни режиму й рухи по всьому регіону. 

 

У межах цієї стратегії Єгипет за президента Насера поширив арабський соціалізм аж до Південного Ємену, а Лівія та Сирія підтримали терористичні рухи на кшталт Організації визволення Палестини (ОВП) по всьому регіону. Такий змовницький радянський підхід на Близькому Сході призвів до непродуманого реагування консервативних сил у регіоні, насамперед Саудівської Аравії, яку підтримали й Сполучені Штати, щоб протидіяти поширенню комунізму, арабського соціалізму й баасизму. 

 

Читайте також: Атака на Саудівську Аравію: сценарій війни майбутньго

 

Американці підтримали для цього рухи сунітів і шиїтів, що прагнули просувати консервативну ісламську ідеологію. Усі без винятку держави зі статус-кво в регіоні вкупі зі США хибно вважали зародкові ісламські радикальні рухи 1970-х консервативними, укоріненими. Наслідки такого мас­штабного ідеологічного прорахунку досі даються взнаки не тільки на Близькому Сході, а й в усьому світі, хоч минуло майже півстоліття. Метастази поширюються по всьому світу, впроваджуючи радикальну ісламістську ідеологію сунітів і шиїтів. Останні, звісно, дістали потужний поштовх від Ісламської революції в Ірані 1979 року, внаслідок якої було скинуто шаха, найважливішого американського союзника в регіоні після країни — члена НАТО Туреччини. На щастя для американців, стабільність у регіоні налагодилася завдяки багаторічній майстерній дипломатії під егідою Генрі Кіссінджера. Зрештою в Єгипті встановився поміркованіший лад, і країна повернулася до табору США як важливий союзник і противага не лише Радянському Союзу та його клієнтам у регіоні, а й сунітському радикалізму, що дедалі зростав у Єгипті та усьому регіоні.

 

Сплутані карти 


За 40 років після проривних єгипетсько-ізраїльських Кемп-Девідських мирних угод 1978-го того світу відносно стабільних конфронтацій та альянсів, стримуваних передбачуваними раціональними рішеннями, на Близькому Сході вже немає. Його було знищено спільними зусиллями внаслідок геополітичних катаклізмів і конфліктів у регіоні. По-перше, через зміну низки режимів після 2003 року, що не додало стабільності тій частині світу. По-друге, внаслідок Арабської весни після 2010-го, що не забезпечила очікуваної демократизації. По-третє, стали виникати постійні глухі кути в дипломатичному врегулюванні в Сирії. По-четверте, спроби США стримати Іран жорсткими санкціями залишаються безуспішними. Усі ці лиха додалися до численних масштабних гуманітарних криз, спричинених громадянськими та релігійними війнами в Сирії та Ємені й практично тотальним крахом цих держав і суспільств, та невпинних конфліктів в Іраку й Афганістані, що намагаються побороти глобальний джихадистський рух, який успішно долає кордони в пошуку нових безпечних гаваней для терористичної діяльності та змінює ідентичності й ідеологічну базу, щоби пристосовуватися й виживати в мінливій реальності.

різкий поворот курсу американської політики стосовно таких важливих і гідних довіри місцевих союзників, як курди, поза сумнівом, матиме протягом наступних поколінь серйозні негативні наслідки не лише для безпеки всього регіону, а й для довіри до США як до стратегічно важливої наддержави


Тож передбачуваність, нехай і хитку, у сфері безпеки на Близькому Сході часів холодної війни змінила значно складніша взаємодія між державними й недержавними утвореннями. Рушійні сили, що стоять за їхніми діями й сягнули рівня непередбачуваності, у теорії міжнародних відносин називають турбулентністю. Нещодавнім проявом такого стану було раптове, несподіване й невиправдане рішення президента США Дональда Трампа позбавити американської підтримки курдів у Сирії, що воювали пліч-о-пліч із американцями проти «Ісламської держави» та допомогли здолати це радикальне угруповання в Сирії. Нинішня криза курдів — найчисленнішого народу на Близькому Сході без власної незалежної держави — сягає корінням Realpolitik кількадесятилітньої давнини, яку розігрували США, маневруючи між регіональними союзниками та клієнтами й надаючи підтримку одним за рахунок інших. Проте нинішнє несподіване згортання стратегічного союзу між Сполученими Штатами та курдами, що тривав кілька десятків років, може пришвидшити крах проамериканських альянсів у регіоні, що й так сходять нанівець, і затягти весь Близький Схід у стратегічну довготривалу турбулентність. Як результат — американці втратять значущий позитивний вплив у регіоні й розпочнеться епоха тамтешньої російсько-іранської гегемонії.


Підрив довіри до США 


13 жовтня 2019 року, лише за кілька годин після указу президента Дональда Трампа вивести із Сирії всі американські загони (переважно радників і спецпідрозділи, які там працювали з курдськими військами), лідери курдських Демократичних сил Сирії зробили заяву про те, що домовилися із сирійською армією про її входження на територію, контро­льовану нині курдськими силами, та початок розгортання вздовж сирійсько-турецького кордону. Різка зміна курсу пояснюється тим, що слід «визволити території, куди зайшла турецька армія, і захистити територіальну цілісність Сирії». Тим часом контрольовані режимом Асада ЗМІ квапляться повідомити, що сирійська армія вже вирушила в зайняті курдами міста Манбідж і Кобане. Це рішення курдських лідерів, нехай і трагічне, — єдиний логічний крок заради виживання, що міг зробити цей народ у Сирії, яка потерпає від географічного та історичного розколу та яку століттями могутні сусіди ділять між собою.

 

Читайте також: Росія в Африці: неоколоніальне суперництво

 

Курдів зрадив президент США — країни, яка протягом останніх 30 років захищала цей народ в Іраку й визволила його від режиму Саддама Гусейна. Трамп виправдав свій геть несподіваний крок маразматичною заявою: «Курди не допомагали нам у Нормандії». Те саме можна сказати про більшість країн і народів, що вважаються союзниками США на Близькому Сході. Попри «неявку», за хибним баченням Трампа, у Нормандії курди вже не раз відплатили за своє визволення від жорстоких режимів Гусейна та Асада, воюючи проти «ІД» із 2014 року. Спершу практично самотужки, а згодом як основні наземні війська глобальної коаліції за підтримки насамперед повітряних ударів США. Курди відіграли ключову роль у перемозі над радикальним ісламістським угрупованням у Сирії та Іраку. Сполучені Штати тоді забезпечували їм навчання й підтримку, що сприймалися як належне, зважаючи на те що курди до минулого тижня були найвірнішими, ба навіть найважливішими союзниками американців у війні проти «ІД» у Сирії та Іраку.

 

На жаль, Білий дім не вперше підтримує прагнення курдів і полишає їх самих у грі регіональної Realpolitik. 1972-го тодішній директор ЦРУ Річард Гелмс зустрівся з представниками курдів і повідомив, що США вирішили нарешті підтримати їхню збройну боротьбу проти Саддама Гусейна в Іраку. Однак невдовзі американці відмовилися від цього задуму, бо Генрі Кіссінджер уклав таємну угоду з іранським шахом, який непокоївся, що зміцнення курдського руху за незалежність в Іраку перекинеться на курдські території в його володіннях. Тож те, що сталося нині з курдами в Сирії, майже півстоліття тому вже траплялося з їхніми братами в Іраку. От тільки тоді зовнішня політика США, що її уособ­лював Генрі Кіссінджер, базувалася на логічній системі, нехай і бездушній, та все ж таки заснованій на голих фактах політики холодної війни, що змушували американців зважати на потреби й вимоги іранського шаха, адже тоді Іран був найважливішим стратегічним союзником американців на Близькому Сході. А от нинішній крок президента Трампа не має нічого спільного з холодним прагматизмом Realpolitik у стилі Кіссінджера, бо своєю зрадою США нічого не здобуває. Навпаки, різкий поворот курсу американської політики стосовно таких важливих і гідних довіри місцевих союзників, як курди, поза сумнівом, матиме протягом наступних поколінь серйозні негативні наслідки не лише для безпеки всього регіону, а й для довіри до США як до стратегічно важливої наддержави. Адміністрація Трампа справді успадкувала на Близькому Сході вкрай складну ситуацію у сфері безпеки, але практично нічого не зробила для того, щоб вирішити бодай якусь із зазначених вище проблем чи то в дипломатичний, чи то у воєнний спосіб. Натомість дії та бездіяльність американців тільки загострили їх, додавши сміливості ворожим силам, як-от Росія та Іран. 

 

Якщо поглянути на останні 20 років з історичної перспективи, то політика США на Близькому Сході поступово перейшла від безпосередньої, масштабної й надмірної військової залученості за президента Буша до словесної підтримки й непослідовної, нерішучої політики за президента Обами, який висловлював готовність, а тоді нехтував обіцянками зайнятися численними «червоними лініями» для сирійського режиму. Зрештою дійшло до нинішньої хаотичної та недбалої системи ухвалення рішень за президента Трампа. Такі дії, як позбавлення курдів американської підтримки, насправді не мають жодного логічного пояснення, навіть цинічного, що сприяло б довгостроковому стратегічному підходу США. Рішення Трампа лише вписується в новинний цикл у Сполучених Штатах, адже чергова політична й гуманітарна криза на Близькому Сході має відволікти американську громадськість від загрози імпічменту, що нависла над президентом. Це також справжній подарунок для стратегічних суперників США на Близькому Сході, тобто для Ірану й Росії. Щоправда, він може обернутися небезпечною пасткою для Анкари, яка кинулася на курдські території, осмілівши після Трампового виведення військ, і вважає перспективу заснування незалежної курдської держави на кордоні екзистенційною загрозою для майбутньої безпеки Туреччини.

 

Порушення балансу

 

Хоч як прикро, із погляду нинішніх і майбутніх перспектив США в зовнішній політиці непродумане рішення Трампа, ймовірно, завдасть серйозного удару репутації Америки як гегемона не тільки в регіоні, а й на світовій арені. Хоч це питання має багато складних аспектів, зокрема гуманітарний, воно також відповідає непохитній логіці порушення й перегрупування альянсів, що випливає з двох фундаментальних типів поведінки союзників: балансування та приєднання до сильнішого гравця. Перший тип більше відомий і зрозумілий, адже заснований на раціональних рішеннях менших і слабших країн (наприклад, країн Перської затоки), що намагаються балансувати проти амбітного регіонального гегемона (Іраку у 1980-х, Ірану нині), об’єднуючи свої зусилля й шукаючи захисту та підтримки далекого гегемона, як-от Сполучені Штати. Ця формула ідеально спрацьовувала в часи холодної війни та в перше десятиліття XXI століття. Описані вище політичні й соціальні кризи, плавний відхід США від Близького Сходу за часів Обами й тепер за Адміністрації Трампа призвели до втрати ними важливих союзників (Єгипет) та поступової переорієнтації решти на Росію, як на меншого з двох зол, для припинення зростання іранського впливу по всій дузі нестабільності на Близькому Сході.

 

Читайте також: DIE WELT: невідворотність рецесії в Німеччині, Ізраїль в передчутті війни

 

Приєднання до сильнішого гравця в міжнародних відносинах трапляється тоді, коли держава долучається до могутнішої ворожої. До цієї стратегії звертаються країни, які опиняються у вразливому становищі. Логіка така: слабша країна мусить долучитися до сильнішого ворога. Сунітсько-арабські держави на Близькому Сході вважають Іран екзистенційним ворогом і прагнуть у будь-який спосіб протидіяти його гібридному експансіонізму в регіоні. У час, коли традиційний гегемон — США — здебільшого переймається внутрішніми справами, ба навіть втратив інтерес до жорсткішого курсу проти Ірану, арабські союзники Вашингтона шукають інших векторів. Одним із таких для країн на кшталт Єгипту або Саудівської Аравії — найвірніших традиційних сунітсько-арабських союзників — стало завоювання прихильності Росії, що створила важливий тактичний альянс з Іраном у Сирії й деінде. Ці країни мають надію, що за допомогою нафтової, ядерної і збройної угод та інших заохочень росіяни вплинуть на Іран і послаблять його тиск на регіон. 

 

Москва вдає із себе нового центрального гравця на Близькому Сході: усі хочуть подружитися з росіянами після того, як ті успішно запобігли краху режиму Асада. РФ — єдина сила, якій вдається поєднувати взаємодію з усіма гравцями в регіоні: арабами й Іраном, сунітами й шиїтами, ізраїльтянами й арабами, турками й курдами. Такий тип поведінки можна назвати різновидом «приєднання до сильнішого гравця» в надії обрати меншу з двох загроз у російсько-іранському альянсі або відвертою спробою балансувати й компенсувати втрату американської гегемонії. Приклад курдів, яких американці зрадили й покинули напризволяще та які звертаються тепер до Росії й, можливо, до Ірану, підштовхуватиме дедалі більше союзників США в регіоні до такого жорсткого, але реалістичного вибору.

 

Чи лишилися в США сприятливі опції?

 

Американцям треба визначити найнагальніші питання, щоб не дати поступовому краху стати нестримним, тоді як дедалі більше союзників тікає з американської орбіти до російської. США мають запевнити сунітсько-арабських союзників у Перській затоці в своїй непохитній готовності підтримувати їхнє виживання як незалежних держав перед спробами Ірану вплинути на їхні шиїтські меншини й дестабілізувати їхні суспільства. Вашингтону слід відновити підтримку для курдів у Сирії, щоб запобігти повторному зростанню «ІД» та завадити тотальному контролю сил Асада на території Сирії, що було б рівноцінно стратегічній перемозі не лише для цього режиму, а й для Росії та Ірану. Американцям слід знайти спосіб розвіяти цілком виправдані занепокоєння Туреччини щодо своєї безпеки, залучивши всі можливі засоби завдяки членству цієї країни в НАТО, щоб посилити трансатлантичні зв’язки й не дозволити Росії виманити Туреччину з Північноатлантичного Альянсу.

 

Такий розвиток подій мав би серйозні наслідки як для безпеки НАТО уздовж південного й східного кордону, так і для самої Туреччини, коли вона довідається, що за «подарунки» Росії у формі військових технологій і гарантій безпеки доводиться платити залежністю в багатьох інших сферах — від енергетики до політики й дипломатії. Усі ці дії потребуватимуть стратегічного бачення, дипломатичної майстерності, інституційної сталості й особистої рішучості, яких, вочевидь, бракує чинній президентській Адміністрації США. Стратегічні інтереси Вашингтона в такому важливому регіоні, як Близький Схід, повинні переважати над будь-якими тимчасовими невдачами, спричиненими особистими прорахунками й браком бачення того чи іншого президента. Інакше Близький Схід чекає ще багато десятиліть турбулентності на тлі раптової втрати американської гегемонії, і тоді єдиною життєздатною альтернативою для решти стабільних держав буде змиритися з умовами «великої гри», нав’язаної Pax Russica, щоб не довелося приймати умов підкорення або навіть тотального краху за гібридної атаки Pax Iranica, що нині насувається. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.