Світ

  ▪   Вольф Лепеніс
  ▪   © 2018 Axel Springer SE. Alle Rechte vorbehalten

Die Welt: Претензія Макрона на лідерство посилиться

Німецько-французькі відносини охололи, обидві країни втрачають вплив. Емманюель Макрон переконаний, що зможе сприяти поступові ЄС лише протистоячи німцям, і працює над новим альянсом Півдня
Матеріал друкованого видання
№ 31 (611)
від 1 серпня

 

«У кожному початку є магія» — цими словами 15 травня 2017-го Анґела Меркель привітала в Берліні новообраного французького президента. Через два роки Емманюель Макрон, «Président littéraire», нагадав Анґелі Меркель інший пасаж із вірша Гессе «Сходи»:

Та щойно в колі звичок сталих,

як от повсталий дух уже приспалий.

Лиш хто відважно до дороги вдасться,

гнітючій звичці точно не піддасться.

У 2017-му від дуету Меркель — Макрон можна було очікувати освіження німецько-французьких відносин і нової динаміки в процесі європейського порозуміння. Та сталося інакше. Часто цитований тандем давно вже не двигун, що приводить у рух ЄС. Франція, як вважає Макрон, готова до «дороги», за «гнітючі звички» європейської політики він покладає відповідальність на Німеччину.

 

На пропозиції Емманюеля Макрона про реформування та оживлення ЄС німецький уряд відреагував непривітною стриманістю. Змістовної, не конче схвальної, але спрямованої на діалог відповіді довго не надходило. Коли вона з’явилася, Макрон вимушений був сприйняти її як провокацію. Бо обізнаному з протоколом французькому президентові відповіла не німецька канцлерка, а голова ХДС. У заголовку, який Аннеґрет Крамп-Карренбауер дібрала своїй репліці Макрону, — «Робити Європу правильно», — французи побачили черговий приклад німецького безкультур’я в повчанні. Їм здалася безсоромною пропозиція в майбутньому проводити засідання Європарламенту тільки в Брюсселі, а не й у французькому Страсбурзі.

 

Читайте також: Військова політика Емманюеля Макрона

 

Однак у німецької канцлерки на погіршення німецько-французьких відносин і кризу Євросоюзу немає підстав реагувати з визнанням mea culpa. Із пропозиції Макрона щодо реформи ЄС стало очевидно, що й французька політика здатна до зверхності та самовпевненості. Свої ідеї реформ він представив у двох ретельно підготовлених промовах: 7 вересня 2017-го на тлі Акрополя, на Пніксі, місці народних зборів в античних Афінах, та 26 вересня того самого року в амфітеатрі паризької Сорбонни. Багато політиків та велика частина громадськості Німеччини сприйняли обидві промови з куди більшим ентузіазмом, ніж французи. Причиною цього було, зокрема, захоплення німців здатністю французького президента до самоінсценування, до якого французи звикли з часу Шарля де Ґолля, якого досі в цьому ніхто не перевершив.

 

 

Через пафос обох промов (своєму проекту реформ Макрон дав горду назву «Ренесанс») непоміченим залишилося чітко підкреслене в них енергійне бажання Франції знову відігравати на континенті провідну роль, яку країна втратила на користь німців із часу возз’єднання Німеччини та розширення ЄС на схід. Свою візію «суверенної, об’єднаної та демократичної Європи» Макрон поставив у взаємозв’язок з актом про заснування Європейського Союзу, який з’явився завдяки французькій ініціативі: «Знову на часі, щоб Франція спільно з усіма європейцями, які цього хочуть, робила пропозиції щодо майбутнього розвитку Європи. Цієї миті я думаю про 9 травня 1950-го, коли в Парижі Робер Шуман зважився зробити пропозицію побудови Європи». Видавати власний проект за другий план Шумана — це претензія на лідерство Франції, вбрана в шати євроентузіазму.

 

 

З ініційованим Макроном обранням Урсули фон дер Ляєн президенткою Єврокомісії його претензія на лідерство додатково посилиться. Водночас з огляду на призначення німкені Урсули фон дер Ляєн та француженки Крістін Лаґард (президенткою ЄЦБ) на дві центральні посади ЄС можна сподіватися на посилення німецько-французького тандему. Париж із приємністю взяв до уваги те, що у своїй кандидатській промові фон дер Ляєн використала не лише carte féminine, а й німецько-французьку карту, згадуючи в ній, що рівно 40 років тому першою президенткою Європарламенту стала жінка — Сімона Вейль, Жанна д’Арк французької повоєнної політики.

 

 

Акції Макрона зросли

Якщо після обрання фон дер Ляєн може йтися про «переворот» Анґели Меркель і «переворот» Емманюеля Макрона, то на європейській біржі після цих виборів зросли передовсім акції останнього. У Франції з огляду на новий брюссельський список персоналій дещо екзальтовано кажуть про «лапу» Макрона («une vraie patte macronien»), яка виявилась у найновішій динаміці європейської політики. Однак і англо-саксонська преса чітко констатує: «Переможець […] Емманюель Макрон». Урсула фон дер Ляєн діятиме в Брюсселі та Страсбурзі як переконана європейка, Макрон використає нагоду спрямувати ЄС на курс, сприятливий для французьких інтересів.

 

 

Риторично спритно замаскована, спершу делікатна національна гордість від початку ховалася в європейській політиці Емманюеля Макрона та, як реакція на постійну європейську стагнацію німецької політики, стає дедалі очевиднішою. Підтвердженням того стала прес-конференція 25 квітня цього року, під час якої Макрон презентував у Єлисейському палаці результати загальнодержавного «великого обговорення», яким він відповів на акції «жовтих жилетів». На запитання про це Макрон назвав себе прихильником німецько-французької дружби й казав про «культуру компромісу», яка поєднує його з німецькою канцлеркою. Однак готовність до компромісу дійшла межі. За його словами, в інтересах Європи, щоб Франція в разі потреби діяла самостійно: «Il faut que la France propose!» («Пропонувати має Франція!» — Ред.).

 

 

Спершу Макрон примирливо казав про «плідні конфронтації» в німецько-французьких відносинах, а тоді став висловлюватись чіткіше й відмовився від ритуалізованої дружньої риторики. Він перерахував відмінності з Німеччиною у фінансовій, енергетичній та кліматичній політиці, озвучив різні позиції в торговій суперечці зі США й поскаржився на розбіжності з рішучо налаштованою на Brexit Великою Британією. Врешті, він зробив німецьку політику бюджетної дисципліни відповідальною за проблеми південноєвропейських країн та майже злорадним тоном констатував, що в економіці німецька модель зростання дійшла свого кінця.

 

 

Випадковістю було те, що дистанціювання від Німеччини увиразнилося на прес-конференції, яка мала бути реакцією Макрона на протести «жовтих жилетів». Однак між цими двома явищами є взаємозв’язок. Коментатори характеризували внутрішню та зовнішню політику Макрона словами «germaniser» («більш німецька». — Ред.) та «franciser» («більш французька». — Ред.). На їхню думку, реформами на кшталт тих, які проводив Ґергард Шредер, він хотів французьку внутрішню політику зробити «більш німецькою», а німецьку зовнішню політику за допомогою проекту «Ренесанс» — «більш французькою», та в обох напрямках зазнав фіаско. Робити про це висновки надто рано. Втім, очевидно, що протести «жовтих жилетів» парадоксальним чином допомогли Макрону знайти в зовнішній політиці — не останньою чергою стосовно Німеччини — рішучішу позицію та жорсткіший тон.

 

Читайте також: Поруч чи разом?

 

Із поширенням протестного руху, зростанням насильства та неспроможністю уряду дієво на це реагувати певний час могло здаватися, нібито уряд Едуара Філіппа близький до падіння, що потягне за собою якщо не відставку, то принаймні послаблення становища Макрона. Однак сталося протилежне. Позиція Макрона посилилася. І не через послаблення протестів чи дедалі ефективніше поборювання насильства. А завдяки черговому укріпленню політичних структур Франції, що попри невисокі рейтинги Макрона робить імовірним його переобрання у 2022 році.

 

 

Як показали вибори до Європарламенту, для того щоб стати впливовою парламентською силою, «жовті жилети» надто розрізнені. Ще важливішим є той факт, що жодній реномованій партії не вдалося скористатися виборчим потенціалом передусім анархістських «жовтих жилетів». «Національне об’єднання» Марін Ле Пен і Макронова партія «Вперед, Республіко!» залишилися зі стабільними 20–25% голосів виборців, соціалісти та консерватори заледве втримуються як дрібні партії. У 2022-му Емманюель Макрон і Марін Ле Пен, найімовірніше, знову зійдуться в дуелі за президентство. Навіть якщо розрив між ними зменшується, важко уявити, що Марін Ле Пен дістане підтримку більшості французів. Макрон сподівався на закріплення цього розкладу сил. Убезпечений внутрішньополітично, він упевнений у собі та може виявляти більші зовнішньополітичні амбіції. Сюди належить мета французької політики, яка сягає корінням початку ХІХ століття: сформувати в Європі «латинський блок» проти владних амбіцій Німеччини. У сорбоннській промові Макрон сформулював чіткий пріоритет французької зовнішньої політики: «Передовсім Середземне море, серце нашої цивілізації. Ми надто довго поверталися до нього спиною, не помічали тамтешніх криз». У своєму спрямованому на Середземне море зовнішньополітичному пріоритеті він спирається на розроблений Ніколя Саркозі та його радником Анрі Ґуано проект середземноморського союзу (Union Méditerranéenne), до якого входили б південноєвропейські та північноафриканські країни Mare Nostrum («нашого моря»), що мали б діяти незалежно від Європейського Союзу. Коли Ґуано запитали про орієнтованість середземноморського союзу, він без вагань відповів: «Contre les Allemands!» («Проти німців!» — Ред.)

 

 

Логічно, що Анґела Меркель своїм вето провалила союз Саркозі, проштовхнувши натомість Союз для Середземного моря, базований на наявних структурах ЄС, політично недієвий, але підконтрольний Брюсселю, а отже, і Німеччині. Торік Макрон анонсував середземноморську конференцію, схожу на ту, якою 2018-го Ніколя Саркозі хотів заснувати свій регіональний союз. А нещодавно в Марселі відбулася «зустріч обох берегів», що стала катастрофою. За формулою «5 + 5», між собою мали кооперувати південноєвропейські та північноафриканські країни: Франція, Іспанія, Італія, Португалія і Мальта з європейської та Алжир, Лівія, Марокко, Туніс і Мавританія з африканської сторони. Кожна країна повинна була запропонувати 10 проектів для співпраці, супроводжувати їх мали 100 представників громадянського суспільства. «Звернення ста» забезпечило б увагу громадськості.

 

 

Організатори недооцінили темп політичних змін, після падіння режиму Бутефліки було незрозуміло, хто може представляти Алжир у Марселі. Лівійська делегація спершу не отримала візи, марокканці зіткнулися з невдоволенням інших країн, бо взяли собі не десяту частину всіх планованих проектів, а третину. Зрештою, на зустріч «обох берегів», на якій Емманюель Макрон хотів зібрати десятьох очільників держав, з’явився лише він сам. Однак спроба створити в ЄС своєрідний «латинський блок» цілком перспективна. І тепер Макрон робить цю спробу проти німців. Він досяг тісних домовленостей із Португалією та Іспанією, а коли відвідував іспанського прем’єра Педро Санчеса, то газета El País писала, що для Європи краще, якщо в майбутньому Париж тісно кооперуватиметься з Лісабоном та Мадридом, а не з Берліном.

 

 

Відносини Франції з Італією нині складні через суперечку щодо питання біженців. Італійський міністр внутрішніх справ Маттео Сальвіні та Емманюель Макрон стали запеклими ворогами. Тому Макрон наполегливо скористався 500-ю річницею смерті Леонардо да Вінчі, який три останні роки прожив в Амбуазі на Луарі, щоб спільно з президентом Італії Серджо Маттарелла підтвердити «тісні історичні й культурні зв’язки Франції та Італії».

 

 

Шанси південної коаліції оцінити складно. З одного боку, після точно очікуваного Brexit і, як наслідок, зміщення голосів та сил у брюссельських інституціях зростає вплив «середземного клубу», який має на меті покласти край німецькій політиці бюджетних обмежень. Південь симпатизує й пропозиції Макрона щодо подальшого посилення принципу спільності в межах Європейського Союзу. З другого боку, під керівництвом прем’єра Нідерландів Марка Рютте утворилася майже таємно діюча Ганзейська ліга 12 північних країн ЄС, які обстоюють в економіці рішучий неоліберальний курс і протистоять будь-якому поглибленню ЄС. Залишається тільки очікувати, який у майбутньому буде розклад сил між «середземним клубом» і «коаліцією поганої погоди», як глузливо називають лігу південні країни.

 

 

У 1994-му Вольфґанґ Шойбле та його колега по ХДС Карл Ламерс представили концептуальний документ, у якому йшлося про Європу двох чи багатьох швидкостей. Для цього вони вигадали поняття «варіативна геометрія».

 

Читайте також: Задача для Макрона: не стати Обамою

 

У Європі формуються нові блоки

Сьогодні європейська геометрія варіативніша, ніж будь-коли досі. Хто співпережив історію успіху Європейського Союзу, охолодження німецько-французьких відносин сприйматиме з ностальгією та жалем. Потішати себе можна хіба що тим, що в час появи нових блоків у Європі німецько-французький тандем однаково втратив би вагу. В обранні Урсули фон дер Ляєн президенткою Єврокомісії, а Крістін Лаґард президенткою ЄЦБ німецько-французькі спільні інтереси ще раз узяли гору. Як показала сильна опозиція в Європарламенті, у майбутньому це буде складніше. У час «варіативної геометрії» Франція та Німеччина досі спільно визначають вектори європейської політики, але вже не задають їх іншим країнам.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.