Світ

  ▪   Ольга Ворожбит

Захід-Гонконг-Україна: лицемірство кращого

Фото: REUTERS
Як розуміти недоліки Заходу, але не змінювати геополітичні пріоритети
Матеріал друкованого видання
№ 28 (608)
від 11 липня

«Президенте Трамп, будь ласка, визволіть Гонконг!» — із такими закликами протестувальники прийшли під консульства США, Великої Британії та ЄС у Гонконгу напередодні зустрічі Великої двадцятки в японській Осаці 28–29 червня. Більшість із них мала на собі білі футболки з написом «Визволіть Гонконг», а на плакатах були заклики звільнити Гонконг від китайської колонізації. Причиною протестів став закон про екстрадицію, уперше запропонований урядом Гонконгу в лютому 2019 року. Тамтешня прокитайська влада запропонувала такий законопроект після того, як стало зрозуміло, що вона не має можливості засудити жителя Гонконгу за вбивство своєї партнерки, вчинене на території Тайваню, оскільки немає закону про екстрадицію. Очікувалося, що цей законопроект дозволить екстрадицію осіб із території Гонконгу на територію третіх сторін. Однак, попри позитивні наміри, саме цей законопроект міг би посилити владу Пекіна над свободами жителів Гонконгу. Використовуючи такий закон, Китай міг би вдаватися до переслідування своїх критиків, правозахисників, журналістів та активістів, що перебувають на тій території.

 

Дракон проти лева 


Із часу передачі Великою Британією Гонконгу під юрисдикцію Китаю (1997) нинішні протести, які після найбільших акцій на початку червня тепер увійшли в нову фазу, уже не перші. 2014 року, під час так званої революції парасольок, десятки тисяч жителів Гонконгу вийшли на вулиці, протестуючи проти впливу Китаю на тамтешні вибори. Перші ж кількасоттисячні акції відбулися в липні 2003-го, у річницю повернення Гонконгу до Піднебесної. Тоді причиною протесту став неоднозначний закон про національну безпеку.

 

Читайте також: Die Welt: Студент проти супердержави


Гонконг був під владою Великої Британії протягом 156 років. 1984-го тодішня британська прем’єрка Марґарет Тетчер підписала з Китаєм спільну декларацію, у якій було сформульовано підхід «одна держава — дві системи». Угода має силу протягом 50 років. У 1997-му Гонконг перейшов назад до Китаю в межах цієї угоди, відповідно до якої в місті має зберігатися високий рівень автономії та демократичні свободи, котрих бракує жителям решти Китаю: свобода слова, свобода зібрання, право голосу. За цим самим договором така система не вічна. У 2047 році Гонконг має стати повноцінною частиною Китаю. Однак Пекін не чекає закінчення дії договору й щоразу намагається нав’язати свої умови, що й провокує протести.


Оскільки 1 липня — річниця повернення Гонконгу до влади Китаю, то протести, спровоковані законопроектом про екстрадицію, загострилися в цей період. Протестувальники зайняли будівлю парламенту Гонконгу — Законодавчої ради. Там один із протестувальників розвісив британський колоніальний прапор. У межах цієї ситуації й розпочалася найбільша інформаційна війна останніх років між Великою Британією та Китаєм. Міністр закордонних справ першої Джеремі Гант (який також є одним із претендентів на крісло нового прем’єра) в ефірі BBC заявив, що Китай має поважати високий рівень автономії Гонконгу від Пекіна: «Голов­не, що непокоїть людей, і водночас найдорожче з того, що вони мають, — це незалежна судова система», — заявив Гант. І додав, що Велика Британія дуже уважно спостерігає за цією ситуацією. Посол Китаю Лю Сяомінь назвав такі коментарі британського міністра «втручанням» і попередив, що вони можуть зруйнувати відносини Китаю та Великої Британії.

 

Керуючись власними високими цілями та моральними прагненнями, протестувальникам із постколоніальних країн дуже легко проґавити, що поруч із цінностями є ще політичні та економічні інтереси. І вони, попри гучні заяви, набирають дедалі більше ваги в ХХІ столітті


Нині ці відносини перебувають на найнижчому рівні з часу заяв у 2015-му про Велику Британію як про «найкращого партнера для Китаю на Заході». І це чималий виклик для Лондона, зокрема в час, коли він потребуватиме нових великих торговельних партнерів після Brexit. Хоч економічна співпраця між Китаєм та Великою Британією протягом останніх років стрімко зростала, піднявши Пекін із 15-го місця в списку торговельних партнерів Лондона 20 років тому на четверте.

 

Без незручних питань


Чи піде Велика Британія та решта західних урядів на сильнішу конфронтацію з Китаєм, невідомо. Поки видається, що ні. Економічна потуга обмежує гучні суперечки. Навіть коли йдеться про цінності. Так, неоколоніальна політика Піднебесної вже демонструє свої плоди в Тибеті, який, за словами спостерігачів, змінився до невпізнання внаслідок політики асиміляції. Нинішня ситуація з уйгурською меншиною є ще одним прикладом такої політики, який мав би привернути більше уваги світу, однак і це турбує хіба що небайдужих журналістів. Понад мільйон уйгурців, які компакт­но проживають у Сіньцзян-Уйгурському територіальному окрузі на західному кордоні Китаю, перебувають у спецтаборах. Торік Китай навіть спробував узаконити такі табори, дозволивши регіональному уряду використовувати «центри освіти й підготовки» для ув’язнення людей, «на яких впливає екстремізм». Але влада Китаю заперечує існування таких таборів, стверджуючи, що злочинці відправляються до «професійних центрів». А ті, хто бував у таких «центрах», розповідають, що їх змушували там засуджувати іслам і визнавати свою відданість комуністичній партії. Інші мусульманські країни не поспішають ставати на захист своїх побратимів у вірі. Причиною тут знову ж таки є потреба мати в друзях такого економічного гіганта, як Китай.

 

Читайте також: Аналітики назвали топ-10 міст світу із найдорожчим житлом


За таких умов жителям Гонконгу доводиться відчайдушно боротися, щоб відстоювати свої громадянські свободи. Надія ж на Захід та Велику Британію до болю скидається на сподівання українців заручитися підтримкою Заходу у своїй війні проти Росії. Про величину цих сподівань свідчить розчарування, спричинене поверненням РФ до ПАРЄ. А ще відчуття безпорадності, коли в розмовах про введення в експлуатацію «Північного потоку-2» з боку європейців, які щойно казали про спільні цінності та вагу демократичних свобод, чути лише: «Це не політика. Це бізнес». Відчайдушне розчарування силою Заходу щоразу з’являється й тоді, коли згадуємо Будапештський меморандум та його гарантії, які виявилися пустими. Документ, що був українською надією на територіальну цілісність, добре показав: із агресором, який прагне відновити колоніальне минуле й погрожує ядерним потенціалом, ніхто не тягатиметься, навіть якщо на кону спільні цінності та обіцянки. Власне, із Китаєм ситуація значно складніша. Росія — це вже економіка минулого, що радше користується дурістю Заходу, ніж вигадує нові й заплутані шахові ходи, як добре зауважує у своїй новій книжці «Нам треба поговорити про Путіна» британський політолог Марк Ґалеотті. Натомість Китай разом із авторитарною владою став серцем споживацького капіталізму та пропонує заманливі умови для інвесторів, абсолютно зневажаючи базові права людини. Британський консервативний тижневик The Spectator у своїй нещодавній редакційній статті зауважує важливу річ: коли Тереза Мей торік відвідувала Пекін, щоб ознаменувати своїм візитом «золоту еру» британсько-китайських відносин, державні медіа Піднебесної зазначили, що європейські лідери, які тепер відвідують Пекін, припинили обговорювати проблеми з дотриманням прав людини. Важливо нагадати, що саме в той час на захід від столиці Китаю майже мільйон уйгурів незаконно утримувалися в таборах, де їх силою змушували любити прекрасну Комуністичну партію КНР.


Автори статті в The Spectator вважають, що складний компроміс між правами людини та економічним інтересом нині має шанси стати примарним. Причина — серйозні протести в Гонконгу й торговельна війна, яку розпочали США за президентства Дональда Трампа, зауваження якого щодо нечесної економічної гри Пекіна підтримують американські політики різного ідеологічного спектра. 


Однак головна причина торговельної війни між Америкою та Китаєм — економічний та політичний інтерес Сполучених Штатів, а не права людини, хоча тиск США опосередковано може також впливати на цю проблему. Керуючись власними високими цілями та моральними прагненнями, протестувальникам із постколоніальних країн дуже легко проґавити, що поруч із цінностями є ще політичні та економічні інтереси. І вони, попри гучні заяви, набирають дедалі більше ваги в ХХІ столітті.

 

Постколоніальне минуле як досвід


2015 року індійський політик та дипломат, колишній заступник генерального секретаря ООН Шаші Тарур своєю промовою в дебатному клубі Оксфорда «Британія зобов’язана Індії репарації» створив великий ажіотаж довкола теми британського колоніалізму, як у себе на Батьківщині, так і у Великій Британії. Не те щоб науковці та політики не говорили про жорстокість, якою супроводжувалося британське колоніальне правління в Індії, але в час, коли обидві країни були рівними партнерами в різних світових організаціях, як-от Велика двадцятка, а ВВП Індії лише на дві позиції відставав від рівня ВВП Великої Британії на той час, це була неочікувана й суперечлива тема. Утім, Тарур, який потім присвятив цьому питанню цілу книжку під назвою «Безславна імперія» («Inglorious Empire»), казав і про фінансовий аспект колоніалізму, але наголошував на тому, що ці репарації мають стати свідченням морального обов’язку Великої Британії перед Індією. Він мав на увазі тих англійців, кого прийнято вважати беззапереч­ними ідолами та героями західного світу, як-от Вінстон Черчилль, і їхні злочини. Зокрема, роль Черчилля в смерті 4 млн бенгальців у період голоду 1943 року. Не сказавши про це в промові, Тарур розкриває інше питання детальніше в книжці, розповідаючи про різанину в Амрітсарі й про те, що Індія так і не почула засудження цих дій від королеви Єлизавети під час відвідин цього місця в 1997-му. Підсумовуючи свою промову, Тарур наголошував, що Індія не потребує власне грошей і ці репарації можуть становити «символічний фунт щороку протягом двох століть (саме стільки тривала колонізація Великою Британією Індії. — Ред.) на знак вибачення». Промова Шаші Тарура, що торкається морального обов’язку, привертає увагу не лише до власне колоніалізму, а й до проблем, із якими стикаються країни, що його пережили, і до досвіду, що його має, наприк­лад, Індія, про яку говорить Тарур.


Сьогодні в Україні часто згадують про наше постколоніальне минуле. Протягом останніх років дедалі частіше можна чути про постколоніальну травму українців та й, зрештою, про нашу постколоніальність. Однак, кажучи це, мало хто задумується про досвід тих країн, які стали вільними від імперського впливу раніше за нас, чий досвід постколоніалізму вже давно й добре дослідили. Дехто вважає його недоречним, бо ми не мали справи з расизмом чи іншими класичними колоніальними маркерами. Хоча й із цією тезою можна сперечатися, коли кажемо про русифікацію як своєрідний інструмент колонізації. Декого стримує той фактор, що постколоніальна критика як на Заході, так і на Сході є частиною лівого дискурсу.

 

Читайте також: Гонконг охопили наймасштабніші з 2014 року масові заворушення


Серед політологів ще з початку 2000-х точиться дискусія про те, чи можна пострадянські суспільства вважати постколоніальними. Саме тоді з’явилася стаття американського дослідника Девіда Чіоні Мура, у якій він описав кілька тез, що пояснюють небажання представників пострадянського простору використовувати досвід постколоніального. Одна з них — це те, що ми, вихідці з пострадянського регіону, часто соромимося дивитися на себе крізь призму постколоніалізму. Бо нам здається, що це свідчитиме про відсталість чи належність до третього світу. Однак досвід постколоніальних філіппінців чи індійців міг би стати нам у пригоді для розуміння власних проблем. Як-от чому незаплямована співпрацею з минулим режимом влада працює краще в ролі опозиції, а не влади, чи які є шанси викорінити корупцію і звідки вона з’явилася. Питання ж морального обов’язку й тягаря, який він поклав на наше постколоніальне існування (його виділяє у своїй промові Шаші Тарур) радянських і російських колонізаторів, могло б стати ще одним аргументом у донесенні не лише західним, а й східним партнерам кореня наших внутрішніх проблем. Водночас постколоніальна аргументація — це не сумна пісня пригнобленого, а вже досвід, який допоможе зрозуміти себе. 


Погляд крізь призму постколоніального досвіду азійських країн дає змогу подивитися на неідеальність Заходу, на який ми рівняємося у власних цінностях та прагненнях. Українці під час Революції гідності, як і учасники протестів у Гонконгу, прагнули зберегти ті цінності, які уособлює Захід: свободу слова, право на протест, свободу вибору, демократію. Усе це треба було зберегти та примножити, щоб захиститися від неоколоніального агресора. Грузини під час останніх протестів, як і українці у 2013-му, несли із собою на мітинги прапори ЄС. А ворог у нас той самий, як і спільне колоніальне минуле. Беззаперечним джерелом наших цінностей є Захід. Це той напрямок, у якому прагне рухатися активна більшість в Україні. Однак знання про постколоніальні процеси, пройдені країнами, які ми, за звичним нам західним дискурсом, досі називаємо третім світом (хоча, наприклад, Індія за рівнем ВВП має всі шанси цього року обігнати Велику Британію, а більшість тих країн стають дедалі потужнішими економічно), дає дещо інший фокус розуміння власних процесів і тих, що відбуваються на Заході. Водночас, розібравшись із колоніальними демонами минулого, стає зрозумілішою сучасність. Зокрема, те, чому Європа, частиною якої ми прагнемо стати, давно вже такою не є і має власні проблеми, які хоче вирішити. 


Нині дедалі частіше в дискусіях про майбутнє кажуть про штучний інтелект, нові технології, криптовалюти. Ці виклики майбутнього часто затуляють собою проблеми нашого співіснування з агресивними країнами на кшталт Росії чи Китаю. Європа ХХІ століття — це все ще Європа інтересів, що приборкує економічного гіганта, яким є Китай, та заплющує очі на агресію Москви, допоки вона не стосується власне самої старої Європи. І хоч би як сумно це звучало, але різний досвід старої Європи та посткомуністичних країн ніколи не дасть змоги повноцінно зрозуміти країни одного табору іншими, а тим паче Україну. Хоча прагнути цього розуміння завжди треба.


Українцям важливо пам’ятати досвід долання постколоніальних проблем колишніми західними колоніями та осмислювати власний. Адже крім того, що ми маємо схожі проблеми, сьогодні доводиться протистояти неоколоніальним практикам однієї з країн-сусідів, яка використовує нашу постколоніальну слабкість і свій тоталітарний багаж. До того ж треба співпрацювати з неідеальним Заходом.  

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.