Світ

  ▪   Андрій Голуб

Межі дозволеного

Фото: REUTERS
У четвер, 20 червня, у столиці Грузії Тбілісі вибухнули масові акції протесту, які тривають досі й супроводжуються періодичними сутичками з правоохоронцями.
Матеріал друкованого видання
№ 26 (606)
від 26 червня

 Вони мають яскраво виражений антиросійський характер. Росія, своєю чергою, у відповідь скористалася давно відомими методами й фактично розпочала торговельну війну. Спочатку Кремль заборонив пасажирське авіасполучення з кавказькою країною, а згодом Росспоживнагляд заявив про «погіршення якості грузинського вина». З 2006 по 2014 рік у Росії вже діяло ембарго на грузинські товари.

 

Торговельна війна часто стає тільки першою фазою російської агресії. Далі йде застосування військових формувань. Так було у випадку з Грузією десятиліття тому і так сталося в Україні у 2013-му, коли напередодні Майдану та окупації територій спалахнула так звана сирна війна. У Росії навіть не приховують політичного характеру обмежень. У понеділок, 24 червня, спікер Кремля Дмітрій Пєсков на запитання про орієнтовні терміни поновлення авіасполучення з Грузією відповів, що «йдеться про повернення ситуації в нерусофобське русло».

 

Читайте також: Влада Грузія пообіцяла виконати одну з ключових вимог протестувальників

 

Спусковим механізмом протестів стало засідання організації під назвою Міжпарламентська асамблея православ’я, створеної в середині 1990-х з ініціативи Греції. За даними офіційного сайта асамблеї, її членами можуть бути «православні депутати» з кількох десятків країн (зокрема, й України). Однак із середини 2000-х посаду президента обіймають лише росіяни. Торік це місце посів депутат Держдуми та член фракції Комуністичної партії Сєрґєй Ґаврілов. Під час засідання асамблеї в будівлі грузинського парламенту він зайняв крісло спікера, що й стало вирішальним. Уже за кілька годин на вулиці Тбілісі вийшли тисячі людей, вимагаючи відставки всіх причетних до події чиновників і скандуючи гасла про Росію-окупанта.


Водночас, незважаючи на пряме вторгнення в серпні 2008-го і визнання «незалежними» Південної Осетії та Абхазії, статистика свідчить, що Росія зберігає серйозний вплив на Тбілісі. За даними звіту грузинського Мінфіну, за перші дев’ять місяців 2018-го вона стала другим за значущістю торговельним партнером країни (якщо не рахувати ринок ЄС загалом. — Ред.). Понад те, грузинська влада пишається налагодженням торговельних зв’язків із РФ. «Нещодавнє скасування обмежень з боку Росії є символом нового тренду в комерційних відносинах між державами», — написано в згаданому звіті. Якщо поглянути на таку важливу для Грузії сферу туризму, то за кількістю іноземців, які відвідали країну в 2018-му, Росія (20,9%) лише трохи поступається лідерові Азербайджану (21,2%). Це дані звіту Національної туристичної адміністрації Грузії. У ньому ж зазначено й таке: «Росія є лідером за кількістю міжнародних туристичних мандрівок. Кількість візитів російських туристів із кожним роком значно зростає. У 2018-му такі поїздки вперше перевищили цифру 1 млн із темпом зростання 31,3%». Якщо ж відійти від даних звітів і повернутися до повсякденного досвіду, то свого часу автор цього матеріалу з подивом переглядав російський бойовик у маршрутці Кутаїсі — Местія, хоча тоді в ній їхали тільки туристи з України, Польщі, Японії та місцеві мешканці, які майже не спілкуються російською. Іншого фільму у водія не було.

В Україні не буде швидкого повернення Донбасу на російських умовах або офіційного примирення, як багато хто боїться. Натомість будуть маленькі кроки та визначення меж дозволеного, як у випадку Портнова, Медведчука чи Клюєва


З огляду на все це історія з російським комуністом у кріслі спікера грузинського парламенту взагалі не є дивною. Можна навіть припустити, що для всіх сторін, які залучені до неї, — і для росіян, і для офіційної грузинської влади, і для решти іноземців, — дивною стала бурхлива реакція грузинського суспільства. Річ тут в емоціях. Телевізійна картинка набагато красномовніша й досягає ширшої аудиторії, ніж цифри звітів, які свідчать про посилення економічного впливу РФ у Грузії. Можна навіть припустити, що якби «православні парламентарії» обрали інше місце для проведення свого засідання, то його навряд чи взагалі хтось помітив би. Хоча і так, і так ідеться про російську м’яку силу. От тільки організатори аж занадто захопилися business as usual. А прості грузини показали, що події 2008-го не забуті, хоча й не демонструють цього повсякчас.


Грузинська історія вибухнула саме тоді, коли в Україні максимально активізувалися розмови про можливий реванш проросійських сил. Із невеликим проміжком у часі відбулася низка подій, які збурили суспільство. Серед них можна виділити зворотне перейменування проспекту Петра Григоренка на маршала СРСР Георгія Жукова в Харкові, спроба призначити викладачем у КНУ імені Шевченка Андрія Портнова, колишнього заступника голови Адміністрації президента Віктора Януковича, і зростання медійної імперії Віктора Медведчука за рахунок телеканалу ZIK. А також невизначеність із майбутнім Українського інституту національної пам’яті, який виступив ключовим рушієм декомунізації, та судове рішення на користь нардепа-втікача Олександра Онищенка: суддя дійшов висновку, що Онищенко ніякий не втікач, а спортсмен, який відстоював честь України на кінних змаганнях, тож має право балотуватися на посаду народного депутата. На цій хвилі спробу повернутися у велику українську політику зробив навіть шеф Портнова в Адміністрації Януковича Андрій Клюєв, який також хотів зареєструватися кандидатом у народні депутати.

 

Читайте також: У Грузії біля парламенту почалася нова акція протесту


Цей перелік можна було б продовжити до кінця шпальти. Однак зараз важливі не так самі події, як їхні передумови та наслідки. Щодо другого, то наразі ніякого реваншистського бліцкригу немає. В одних випадках рішуче реагує громадянське суспільство. Так було у випадку з Портновим, де вирішальним став студентський протест, і перейменуванням у Харкові, де активісти самостійно знесли пам’ятник Жукову ще до рішення міськради. В інших ситуаціях, зокрема з кандидатами в нардепи, зі змінним успіхом діють держоргани, наприклад ЦВК. Що ж до причин, то за всього бажання опонентам Зеленського не вдає­ться повісити згадані події на нього. Медведчук? Він почав купувати канали й отримав преференції в бізнесі ще за президента Петра Порошенка. Портнов? Керівництво КНУ, незважаючи на всі реформи освіти, не змінювалося ще з часів президента Ющенка. Кернес? Саме він був одним із місцевих мерів, на дії яких заплющувала очі попередня влада через позірну «стабільність». 


Нинішня активізація адвокатів Росії та прихильників миру за будь-яку ціну частково пов’язана з виборчою кампанією до ВР, а частково з тим, що вони відчувають зміну настроїв у суспільстві. Моніторинг КМІСу демонструє, що в лютому 2019-го частка громадян, які прихильно ставляться до РФ, уперше з 2013-го перевищила 50% (див. Тиждень, № 12/2019). І це знову повертає до грузинського досвіду. Бідзіна Іванішвілі, олігарх і лідер правлячої партії «Грузинська мрія», ніколи не відмовлявся від того, що Росія окупувала території. Це не заважає опонентам називати його проросійським політиком. Реванш РФ у Грузії відбувається через економіку, туризм і «православні асамблеї». В Україні також не буде ніякого швидкого повернення Донбасу на російських умовах або офіційного примирення, як багато хто боїться. Натомість будуть маленькі кроки та визначення меж дозволеного, як у випадку Портнова, Медведчука чи Клюєва. Часто вони взагалі не будуть централізованими, а робитимуться в особистих інтересах тих чи інших осіб. Межі дозволеного в результаті визначать саме суспільство та його реакція. Так само, як це сталося в Тбілісі наприкінці червня. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.