Світ

  ▪   Лариса Якубова

Ґолем «русского мира»

Як Москва намагається відновити Ялтинсько-Потсдамські кордони своєї гегемонії
Матеріал друкованого видання
№ 25 (605)
від 20 червня

Зона геополітичного впливу СРСР ніколи не обмежувалася його державними кордонами. Від часів тотального зачарування теорією перманентної революції Льва Троцького мацаки Кремля (зокрема, комінтернівські) сягали всіх тогочасних гарячих точок. Зоряний час радянського експансіонізму настав після Другої світової війни в контексті формування Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин. У понад двох десятках країн світу були встановлені лояльні до Москви режими. Фінансове утримання, експорт комуністичної ідеології, політична монополія партій-близнюків ВКП(б)/КПРС, розбудова керованих ними органів держбезпеки, одержавлення засобів виробництва та прямий силовий примус — усе це забезпечувало «слухняність» країн, які нібито стали комуністичними. Водночас давало СРСР високі геополітичні позиції у світі, за винятком Австралії та Північної Америки. На час розпаду СРСР його вплив в Азії, Африці, Латинський Америці та на Близькому Сході мало поступався американському. Будучи втіленням протилежних світових трендів цивілізаційного розвитку, СРСР і США у форматі холодної війни продовжували інерцію протистояння комуністичної ідеології та лібералізму, під знаком якого минуло ХХ сторіччя.

 

Кінець історії? 


Для країн, що перебували під радянським впливом, осінь 1989-го стала доленосною: після вторгнення до Чехословаччини занепад соцтабору став незворотним. На тлі економічної деградації СРСР процес набрав форми ланцюгової реакції. Він не був лінійним і мав виразну специфіку в різних країнах. Так, Польщі на звільнення від радянського диктату знадобилося майже 10 років, а в Чехословаччині зміна влади відбулася за 10 днів. Угорська «революція» здійснилася мирним способом у межах конструктивного політичного діалогу, а в Румунії переворот, що завершився фізичним знищенням подружжя Чаушеску, був драматичним і вклався в рекордні 10 годин.

 

Читайте також: Анна Київська в тенетах «русского мира»

 

СРСР розпався, не втримавшись під вагою власної конструкції та виснажливого протистояння із Заходом, але притрусив «будівельним брудом» території, що містилися далеко за своїми формальними державними кордонами. Створені за образом і подобою Союзу режими мали всі його внутрішні вади, тож після демонтажу партійно-чекістської владної вертикалі розпочався болісний процес посттоталітарного транзиту. Нині можна констатувати, що найефективніше його пройшли країни, які спромоглися по свіжих слідах провести повномасштабну люстрацію, а також ті, у яких наслідки радянського панування виявилися найменш руйнівними. 

Імітуючи західні моделі культурної дипломатії, Росія наповнює їх геть іншим змістом. Ідеться, по суті, не про популяризацію РФ та її культурних надбань у світі, а про просування російського гегемонізму інструментами м’якої сили, що за першої-ліпшої нагоди може бути підкріплена силою твердою


Крах СРСР Захід недалекоглядно сприйняв як остаточну перемогу. Згортання совєтології та різке зменшення кількості експертів, що працювали в цьому напрямі, засвідчили втрату інтересу до ворога, якому вже зарахували поразку. Оголошення в листопаді 1990-го на саміті в Парижі про завершення холодної війни, розпуск у липні 1991-го Організації Варшавського договору, підписання міжнародних угод про скорочення ядерних озброєнь, «вростання» пострадянських країн у капіталістичний ринок і «парад суверенітетів» на теренах СРСР начебто надали розпаду світових імперій вигляду завершеного історичного процесу. Цивілізаційний конфлікт тоді багатьом здавався вичерпаним. 


Утім, закінчення одного історичного процесу означає початок іншого. Берлінський мур — найнаочніша візуалізація протистояння світових систем, окроплена кров’ю кількох сотень жертв, — був розібраний на сувеніри. Відразливий витвір більшовицької антицивілізації завдовжки 155 км лишив по собі 4 га пустирів, згодом перетворених на меморіальний комплекс «Берлінська стіна». Але інший мур — ментальний, ідеологічний і культурний — не демонтовано і досі. Біполярний світ перестав існувати фізично, однак не у свідомості. У кабінетах Кремля, де шукали шляхи та інструменти повернення втрачених геоп­олітичних позицій, швидко знайшла відгук ідея «русского мира», народжена в 1993–1997 роках.

 

Регенерація імперії


Чи не першим проектом субрегіональної інтеграції під орудою Москви був проект створення СНД. Його базовою формулою стала гіпотеза про існування певної соціально-культурної реальності «русский мир». Теза про найбільший розділений народ світу та його колосальну сукупну потугу виявилася тією пружиною, що вивільнила «гордість великоросів» із лещат пострадянського ресентименту. Врешті саме вона спрацювала як пусковий механізм реінкарнації неоімперського російського проекту. У лютому 2000-го, у розпал першої передвиборчої президентської кампанії Владіміра Путіна, на шпальтах «Независимой газеты» була опублікована програмна стаття Пєтра Щєдровіцкого «Русский мир». У ній зазначалося, що «в ХХ столітті під впливом тектонічних історичних зрушень, світових війн і революцій на планеті склався русский мир — мережева структура великих і малих спільнот, які думають і розмовляють російською мовою». Стратегічне завдання російської влади, на думку філософа, полягало в підвищенні вартості «русского капитала» (сукупності культурних та економічних ресурсів), спроможного подолати цивілізаційні зіткнення ХХІ століття, які провістив Семюел Гантінґтон. Власником «русского капитала» призначалася Росія, бо саме вона перебуває в ядрі «русского мира». Мисленнєва конструкція Щєдровіцкого з легкістю вписала пострадянські та посттоталітарні спільноти у футурологічний проект, де Росії вкотре в історії відводилася роль глобального лідера. Справа лишалася за малим — переконати діаспори, розкидані світом, у їхній належності до «русского мира». В умовах зростання світових цін на нафту та зміцнення російського авторитаризму це виявилося справою техніки.

 

Читайте також: Віталій Манскій: «Росія хвора. Фруктами та вітамінами вже не вилікуєш»

 

Завдяки термінологічним і понятійним маніпуляціям до носіїв «русского мира» зараховували практично будь-кого: етнічних росіян і російськомовні асимільовані меншини, православних, мусульман, іудеїв та буддистів, носіїв російської мови та всіх тих, хто тільки нею цікавився або викладав. За визначенням керівника Фонду «Русский мир» Вячєслава Ніконова, «це люди, які, з одного боку, відчувають себе належними до цього світу. А з другого — які виявляють непідробний інтерес до Росії». Ніконов не обійшов своєю увагою навіть науковців-мігрантів, розмірковуючи, як їх можна використати в інтересах модернізації Росії (бо ж вони, мовляв, люди «русского мира», які багато в чому задають вищу планку світової науки). У цьому розумування колишнього радянського функціонера мало відрізнялися від ходу думок російського кріпосника, який відпускав «человека» на оброк. Хоч яким обдарованим той був, він розглядався лише як демографічний ресурс, покликаний забезпечувати прибуток. Стрімке сходження ідеологеми на найвищі щаблі російської влади та політикуму спричинили події, що відбулися поза межами Росії, однак були сприйняті її державним керівництвом як особистий виклик. Після Помаранчевої революції концепт «русский мир» із характерною апеляцією до «захисту російськомовних» і запереченням суверенітету українського народу перетворився на лейтмотив російсько-українських міждержавних відносин і затяжної дипломатичної війни.

 

Невдовзі ідеологічний конструкт, що був уже доволі популярним у середовищі російського політикуму, почали активно просувати в публічному інформаційному просторі. Загальнопоширена формула «русского мира», який нібито складається з російської культури, російської держави, російської мови та російської діаспори, була винайдена саме тоді. Від 2007-го вона стала ідеологічною підвалиною путінського режиму й наріжним каменем зовнішньої політики РФ на пострадянських теренах і, ширше, у сфері впливу занепалого СРСР. На щит усесвітнього походу «русского мира» цілком очікувано підноситься гасло захисту росіян і російськомовних. Перспективна мета цього походу полягає у виконанні двох стратегічних завдань: мобілізації спільнот «російських співвітчизників за кордоном» та досягнення їхньої лояльності до зовнішньополітичного курсу РФ, у якому їм відведено роль важеля тиску (п’ятої колони) на уряди країн проживання в інтересах «русского мира» (читай Кремля).

 

Зброя і soft power

 

Заледве напрацьований імідж цивілізованої країни було зруйновано під час російсько-грузинської війни 2008-го та імперськими практиками в Абхазії. Виправляти ситуацію традиційно заходилися за допомогою громадсько-культурних проектів. За місяць після закінчення війни на базі Російського центру міжнародного наукового і культурного співробітництва при МЗС РФ було створено федеральне агентство, знане як «Россотрудничество». Стрімко зросли державні видатки на іномовлення: у 2006–2008 роках бюджет телеканалу Russia Today збільшився втричі. Особливу роль у процесі консолідації російської діаспори мали відіграти суспільно-політичні організації, насамперед Конгрес російських общин, який має понад 80 тис. членів у країнах Балтії та СНД, і фонд «Русский мир», що їх патронував. За підтримки департаментів МЗС і МВС, а також управлінь у меріях міст РФ розгорнула програму надання всебічної допомоги зарубіжним школам із російською мовою викладання, російськомовним періодичним виданням і засобам масової інформації. Лише в Україні у 2010-му на «підтримку співвітчизників» вона витратила понад $1,2 млн. Фінансування «Россотрудничества» з 2013-го по 2020-й мало збільшитися майже вп’ятеро. 

 

Читайте також: Як карають за «русский мир» у Білорусі

 

2014 рік став межею, що змусила керівництво РФ скоригувати діяльність інструментів м’якої сили з огляду на їхню сумнівну ефективність під час експансії «русского мира» в Україну. Стрімке падіння міжнародного рейтингу Росії та її керівника в авральному режимі компенсувалося засобами пропаганди та культурної експансії. «Россотрудничество» переключилося на «професійний гуманітарний супровід російського бізнесу» в його просуванні на світові ринки. Від грудня 2017-го структуру очолює Елєонора Мітрофанова, яка окреслює мету діяльності обтічною формулою «розширення кола друзів РФ» і наголошує, що Росія прагне відновлення мереж, створених за СРСР і втрачених у пострадянські часи. Основними інструментами розширення російської присутності на пострадянських теренах будуть цифрова, комеморативна та спортивна дипломатія. Освітня та культурна сфери з опертям на засоби, які надає інформаційна ера, і надалі лишатимуться провідним інструментом відбілювання іміджу Росії. У цьому вона є гідною спадкоємицею СРСР, що хизувався своїми митцями та науковцями, однак це не заважало радянським танкам прасувати своїми гусеницями бруківки чужих столиць.


Те, що сутнісно геополітична доктрина сучасної Росії є калькою Ялтинсько-Потсдамського формату, підтверджує досвід просування «русского мира» в Сирії. З неприхованим задоволенням Мітрофанова заявляє, що, попри труднощі роботи в цій країні, російська мова з 2017-го тут вивчається як друга державна: нині її опановують 12 тис. школярів. Сирія має найбільшу квоту (500 місць) на безплатне навчання в російських вишах. «Россотрудничество» опікується збереженням культурної спадщини Сирії та Близького Сходу, а також влаштовує культурні гуманітарні конвої. Ані масові бомбардування в Сирії, ані анексія Криму, ані руйнування українського Донбасу не є підставою для переосмислення ситуації російськими можновладцями. Сторінки «Россотрудничества» та «Русского мира» в соціальних мережах, як і їхні офіційні сайти, не лишають сумнівів у тому, що переможну ходу «русского мира» просто так не стримати. Під тиском санкцій із 2015-го РФ змушена дещо пом’якшила інструменти soft power, але це не повинно вводити в оману. Генеральний курс на інструменталізацію прямого втручання у внутрішні справи суверенних держав, насамперед колишніх радянських республік, під виглядом «захисту співвітчизників» залишається незмінним і активізуватиметься за першої-ліпшої нагоди. 

 

Читайте також: Критична візія Росії

 

Фронт за лінією фронту


Анклави носіїв архаїчних імперсько-радянських ментальних кодів, діаспори «найбільшого розділеного народу», російськомовні емігранти радянських і пострадянських часів, які ностальгують не лише за СРСР, а й за Сталіним, створюють вогнища деструктивного мислення, що розмивають засади ліберального світогляду. Ідеологічна експансія «русского мира» спрямована передусім на них. Паразитуючи на природно властивих перехідним суспільствам та мігрантським соціумам проблемах, політтехнологічний продукт заточений на культивування джерел хронічної суспільної напруженості. Аналіз діяльності інституцій на кшталт «Русского мира» та ролі, яку вони відіграли в політичній дестабілізації в Україні та світі у 2014-му, по-новому порушує питання співвідношення культурної експансії та культурної дипломатії. Імітуючи західні моделі культурної дипломатії, Росія наповнює їх геть іншим змістом. Ідеться, по суті, не про популяризацію РФ та її культурних надбань у світі, а про просування російського гегемонізму інструментами м’якої сили, що за першої-ліпшої нагоди може бути підкріплена силою твердою — чи то під приводом «захисту співвітчизників», чи то під приводом «силового примушування до миру». Безліч придатних словосполучень, що перекочували в сучасний російський політичний лексикон зі сталінських часів, покликані закамуфлювати пристойними виразами геть непристойну поведінку. 

 

Хронічна дестабілізація пострадянських транзитних суспільств, культивування осередків деструктивного мислення, загострення міжетнічних суперечностей і на цій основі гальмування пострадянського транзиту — таким є сутнісне завдання проекту «русский мир». Тільки в цих умовах впливовість Росії на втрачених фізично наприкінці 1980-х років територіях залишатиметься незмінно високою. Зруйнований комуністичний світ не був внутрішньо однорідним. Він уніфікувався й стандартизувався Кремлем за штучним лекалом і саме тому розвалився. Розуміння цього у владних колах Росії немає. Вбачаючи в розпаді СРСР та соціалістичного блоку найбільшу катастрофу ХХ сторіччя, Кремль прагне відродити стару форму геополітичного панування Росії, наповнивши її новим змістом. «Русский мир» у цій ситуації сприймається як дух і кров, що оживить і змусить діяти новочасного геополітичного Ґолема, покликаного покласти край невизначеності розбалансованого багатополярного світу. Перебуваючи в солодких тенетах самонавіювання, поборники відродження геополітичної величі Росії не зважають на те, що не мають потенціалу СРСР, що світ за межами РФ уже давно не потребує «підтримки» в обмін на волю, що ідеології «русского мира» бракує універсальності комуністичної доктрини. Тому спроби Росії приречені на поразку. Однак вони дорого коштуватимуть світові, бо, як кожна ерзац-релігія, «русский мир» вимагає жертв. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.