Світ

  ▪   Вайдас Сальджюнас
  ▪   Вільнюс

Революція за литовським рецептом

Як Вільнюс здобував своє право на визнання
Матеріал друкованого видання
№ 25 (605)
від 20 червня

Співали, трималися за руки, розмахували прапорами й скандували гасла у величезному натовпі. Це лише кілька спогадів міленіалів про події 30-річної давності. Революції 1989 року змінили обличчя Центральної та Східної Європи. Тепер вони є тільки далекою історією зовсім інших часів. Для декого надії на зміни справдилися занадто швидко, інші ж насолоджуються плодами успіху, яких вони навіть не очікували.


«Війна була давно», — написала на своїй сторінці у Facebook молода й успішна литовка Єва, керівниця відділу комунікацій в одній міжнародній компанії. Цей пост від 9 квітня облетів усю мережу й сьогодні вже став мемом, який ідентифікує певну частину населення.
Річ зовсім не у війні. Це лише метафора, яка показує, наскільки життя в Литві змінилося. Якщо кінець 1980-х і початок 1990-х можна назвати порогом, де бідність, страх, хаос, беззаконня та мало не війна були просякнуті шаленими надіями й планами на непевне майбутнє, то ця стартова точка сучасної Литви була б недосяжним стандартом порівняно з іншими країнами колишньої радянської тюрми народів.

 

Не озиратися назад


То де ж ми опинилися через три десятки років? Самé це запитання все ще викликає бурхливі дискусії. Литовці, часто схильні до надмірної самокритики, зазвичай звертають увагу на темні сторони замість помічати позитивне. Єва спробувала зробити саме це й викликала ширшу дискусію, яка вилилася в найрізноманітніші міркування. Навіть сама очільниця Литви Даля Ґрібаускайте, закінчуючи свою каденцію, не тільки зробила огляд власного десятиріччя при владі, а й запропонувала ширший аналіз.

 

Читайте також: Росія-Литва: шторм, що насувається


«Спостерігаються і конфлікти, і суперечки в різних «бульбашках», але я беру на себе сміливість стверджувати, що в принципі з нашою країною все гаразд. Ми вчимося жити у свободі, я бачу великі самопожертви й людей, небайдужих до всього. Зрілість нашої держави свідчить про її міжнародне визнання: ім’я Литви вимовляється з шаною та довірою, ми маємо власний голос у ЄС і НАТО, наші ідеї мають вагу, ми формуємо міжнародний порядок денний і не дозволяємо нами маніпулювати», — сказала президентка, згадавши при цьому й підтримку Литвою України.
Її другий та останній президентський термін добігає кінця в липні, тож у своєму останньому виступі вона не просто застерегла не озиратися назад, на Схід, а й порадила дивитися вперед ще 30 наступних років. «Ми живемо в хороші часи. У нас великий потенціал у біо-, кібер- та інформаційних технологіях, сфері публічних послуг. Ми можемо пишатися швидкісним інтернетом і в рейтингу е-послуг належимо до першої п’ятірки європейських держав. Наші науковці здатні пропонувати винаходи не тільки місцевій економіці, а й цілому світу. Дані та людський інтелект — ось нафта наших днів. Литовський фінтех-сектор із понад 170 компаніями — свідчення нашого зростання», — продовжила Ґрібаускайте, а президент Європейського центрального банку Маріо Драґі підтвердив це, повідомивши, що нині Литва є другим у Європі після Британії місцем, де варто вчитися фінансових технологій.


Одна з країн із найсприятливішим для інвестування в стартапи кліматом (і 29-та у світі в рейтингу конкурентоспроможності від швейцарського Міжнародного інституту розвитку менеджменту), Литва ще досі переживає економічний бум, хай і дещо сповільнений. Середня зарплата з вирахуванням податків становить €800 і далі зростає, середній ВВП на особу — €27,9 тис. на рік, і це чітко видно в певних прошарках суспільства. Традиція еміграції нарешті закінчилася (від минулого року до Литви приїжджає більше людей, ніж виїжджає), а споживання сягнуло історичного максимуму: люди можуть дозволити собі купувати кращі товари, кращі автомобілі, а банки мають вищі відсоткові ставки на тлі різкого підвищення попиту на нове житло (а також на будівельників з України) й дедалі частіших застережень про наближення нової фінансової кризи.
Якщо кілька років тому люди нарікали на зростання цін, то нині економісти, як-от Жиґімантас Мауріцас, кажуть про зростання середнього класу та його доходів, які вже перевищили аналогічні показники деяких старіших країн ЄС, наприклад Греції. «Молодше покоління литовців (25–49 ро­ків) має вищі доходи, ніж їхні однолітки в країнах ЄС», — пише він і додає, що загалом зростання ВВП на особу в Литві цього року сягнуло 82% середнього по ЄС і може перевищити його у 2034-му при щорічному зростанні на 3%, якщо не буде кризи.
Мало хто хотів би дивитися на все через рожеві окуляри, проте в середньому литовці все ще витрачають більше, ніж заробляють, особливо молоді, які не пам’ятають криз 2008 та 1990 років, а надто труднощів кінця 1980-х і початку 1990-х, коли вони ще під стіл пішки ходили або ще й не народилися.

 

Вершки суспільства


Саме про це й був пост Єви, коли вона написала лише про литовський середній клас: не багатих, які нажили собі статки в бізнесі за десятки років, а радше про вершки литовського суспільства — переважно міських, молодих, сповнених надії й західних за духом людей, що заробляють від кількох тисяч євро на місяць.

 

Читайте також: Маленький Майдан у Вільнюсі


«Ми придбали новий пилосос, і я подумала, що він буде не гіршим за той, який мій тато купив 17 років тому на блошиному ринку в Німеччині, коли пригнав звідти старого «мерседеса». А ще подумала, як усе змінилося: ми купуємо вживані автівки, ремонтуємо та продаємо їх Україні, коли можемо дозволити собі нові машини й нові фірмові покришки. Ми балувані: бачили всі ці опери та мюзикли в Лондоні й Римі, можемо завиграшки поїхати до Танзанії, Кенії, Аргентини, а Нова Зеландія, Австралія та Азія вже занадто звичні для нас. Я пам’ятаю, як моя мати їздила в подорож Францією автобусом, а тепер за кілька років вона побувала вже на всіх континентах. Нам важко вибрати місце для обіду через різноманіття варіантів. Ми вже все це спробували, ласуємо трюфельним маслом, п’ємо лате з цитронелою та екзотичні коктейлі по €12, купуємо дорогі гелі для душу, шампуні, зубні пасти, роботів та іншу дорожезну побутову техніку. Ми підписуємося на Netflix та Amazon Prime — 100 євро на місяць за гарний контент. Чому б і ні? Чоловіки доглядають за бородами й вусами, модні барбершопи процвітають. Спа, масаж, теніс — усі абонементи розкуплені наперед. Кілька років тому ми переймалися оборонкою та кібербезпекою, а нині переймаємося статусом жінок і правами тварин. Навіть наші котики випорожняються на спеціальні бавовняно-силіконові гранули та їдять тільки збалансований корм», — пише Єва.
Звісно, це викликало бурю реакцій — від сміху до обурення. Адже вона писала виключно про досі невелику групу людей, заледве 10 тис., у країні з населенням 2,8 млн. Самій Єві нещодавно виповнилося лише 27 років, тож вона молода міленіалка з покоління народжених у 1980-ті й на початку 1990-х. Вона не бачила різких змін, які довелося пережити її батькам під час краху комунізму й у перші роки дикого капіталізму, у спробах пристосуватися до «західних стандартів» — ця фраза донедавна була популярною і магічною й означала гонитву за стандартами життя на Заході.

 

Успіх від надії та з нуля


Тоді, 1989-го, у Литві, як і скрізь у Східній та Центральній Європі, майбутнє загалом видавалося непевним: надії впереміш із похмурими прогнозами. Розвал радянської імперії та її економіки, гніт, черги в нечисленних крамницях із жалюгідним асортиментом — усе це для Євиного покоління є сірою картинкою з минулого, ніколи не баченою на власні очі.


Проте дійсність ближча, ніж здається. Саме з цієї причини хіт HBO «Чорнобиль» знімали переважно у столиці Литви Вільнюсі, в одному з районів, схожих на Прип’ять. Адже більшість мешканців 700-літнього Вільнюса все ще мешкає в багатоповерхівках радянської доби. Але надії на революції 1989 року, які поклали край комуністичній владі в Центральній та Східній Європі, залишили дуже різні сліди в країнах, захованих колись за залізною завісою.


Почнімо з того, що вони ніколи не були в рівних умовах. Від 1940-х і до падіння залізної завіси життя в Литві під радянською окупацією і, скажімо, у соціалістичних Польщі, Угорщині чи навіть НДР дуже різнилося. Для росіян країни Балтії вже здавалися Заходом, а для балтійців життя німців, поляків або чехів навіть за соціалізму було схоже на «західну мрію». Мало хто міг уявити собі, як воно буде за кілька років після розвалу СРСР чи й кілька десятків років по тому. Але хоч би хто був при владі, хоч би що казала Москва, а країни Балтії, Польща, Угорщина, Словаччина, Чехія та певною мірою Болгарія і Румунія вирішили заскочити в потяг ЄС і НАТО. Це потребувало радикальних, інколи болючих, але необхідних реформ. Вони не були швидкими, бездоганними, не викорінили корупції та популізму й не зробили всіх та кожного щасливим. Але сумніву щодо обраного напрямку ніколи не було, і це дало свої плоди. Принаймні Литві реформи додали західного менталітету в державний сектор, бізнес і побут.

 

Читайте також: Уявне міжмор’я


«У лютому 1990-го я вперше відчинила двері до парламенту після перших вільних виборів. Тоді мені було 32, майже дитина», — написала нещодавно Раса Юкнявічене, тривалий час членкиня парламенту, колишня міністерка оборони й очільниця Парламентської асамблеї НАТО, нещодавно обрана депутатом Європарламенту від Литви. За її словами, 30 років тому вона (у ті часи проста провінціальна лікарка) й уявити собі не могла, що згодом буде присутньою на міжнародній арені, представляючи незалежну Литву, і спілкуватиметься на рівних із головою Пентагона, обстоюючи інтереси не лише Литви, а й України. Пані Юкнявічене брала участь у бурхливих подіях 1989–1991 років і стала активною прихильницею НАТО, Сполучених Штатів і України. Вона побувала на лінії фронту на Донбасі й підтримує Київ на міжнародній арені за кожної нагоди. Одним із її недавніх кроків у ПА НАТО було запрошення керівника неурядової організації Blue/Yellow («Синьо-жовті»), яка надає підтримку Україні, Йонаса Огмана на сесію ПА з виступом щодо ситуації в Україні.


За роки змінилося багато й для багатьох. «Коли ми захотіли створити армію за західними стандартами, то зіткнулися з гігантськими викликами, адже тоді в нашому війську було ще чимало радянського. Знову-таки іншого досвіду ми не мали, а 1994-го, коли я повернувся додому з курсів підготовки офіцерів у Німеччині, то був першим литовським офіцером, який спробував на смак армію Заходу. Нам доводилося вчити все: процедури, тонкощі підготовки, мови, і вижити дух окупації після 50 років виявилося нелегко», — розповів недавно головнокомандувач Збройних сил Литви генерал Вітаутас Жукас, який незабаром залишить свою посаду. Тоді, у 1989-му, він був маленьким і худеньким добровольцем із вусиками й зеленою пов’язкою на рукаві, одним із небагатьох озброєних мисливськими та спортивними рушницями, а то й просто залізними кийками, кому судилося протистояти радянській армії й танкам. Із тих перших добровольців згодом і утворилося ядро литовської армії, створеної з нуля. Тепер, через 30 років, литовські військові допомагають навчати своїх українських колег «стандартам НАТО».


І хоча литовці таки полюбляють стогнати й час від часу нарікати на те, який високий рівень життя в Польщі, Чехії, а надто Естонії, вихідні позиції країни з маленьким населенням і практично без природних ресурсів, глузливі застереження з Москви «і куди ж ви без нас?» були такі самі, і образи поступово відходять у минуле.

 

Перевершити сподівання


Сьогодні вже більше литовців, виїжджаючи за межі країни, вважають себе належними не до Східної, а до Західної Європи. Досить велика кількість, але точно не відомо, скільки (можливо, півмільйона) литовських іммігрантів виїхало за кордон у пошуках вищої зарплати або будь-якої роботи, щоб допомагати своїм родинам, і вже не повернулося.


Державні програми, якими керують яппі (такі, як Єва), — Create Lithuania та Invest Lithuania, — щосили полюють на молодих професіоналів із досвідом роботи за кордоном, щоб привабити їх назад на Батьківщину. Одні повертаються й приносять із собою дуже відмінну бізнес-культуру й загалом інший підхід до робочого середовища: маленькі дрібнички для покращення мікроклімату в компаніях, державному секторі чи територіальних громадах. Усе це щось дуже природне на Заході, але для декого тут і досі незвичне.


Дехто з тих, хто повернувся, не потребував жодної допомоги від держави й заробив собі свій невеличкий статок. Нині 65-річний Сіґітас отримує €350 пенсії на місяць і заробляє ще додатково €650, підпрацьовуючи механіком. «Цього мені вистачає», — каже він. Сіґітас прожив 13 років у Швеції та ще шість у Данії, де започаткував невеличкий бізнес, почавши з водія вантажівки в дрібній логістичній компанії разом із латишем, із яким подружився ще в армії в радянські часи. Їхня компанія виросла, три вантажівки перетворилися на півсотні, Сіґітас заробив досить, щоб придбати собі будинок під Вільнюсом і купити авторемонтну майстерню. Він повернувся, як і багато реемігрантів, через ностальгію.

 

Читайте також: За двома завісами


Президентка Ґрібаускайте застерегла, що 64% населення все ще незадоволені тим, як працює демократія. Недовіра до політичних партій, парламенту, уряду все ще висока. Певні рішення чи дії, як-от політична глухота, спроби контролювати ЗМІ, правові інститути, незнання Конституції, — це руйнівний шлях, попередила президентка. Проте багато цих повсякденних проблем дуже часто виявляються звичною справою в європейській політиці: є інститути, неурядові організації, провідні прозахідні партії та групи, а також незалежні ЗМІ, що сприяє самоконтролю держави. Однією з найновіших ознак вільного суспільства став парад ЛГБТ у Вільнюсі минулого тижня.


Лише дев’ять років тому під час першого параду ЛГБТ-спільнота мала чимало приводів для страху: затиснуті й відгороджені у віддаленому районі Вільнюса, під охороною великої кількості поліції, вони пройшли маршем в оточенні сердитого натовпу, під градом каміння й лайки. Цьогоріч парад більше був схожий на свято в центрі, із мінімумом поліції, без образ і нападів, без інцидентів, арештів — просто тисячі щасливих людей, і не тільки з ЛГБТ-спільноти, а й випадкові прихильники, родини з дітьми. Ще один мирний марш із вимогами захищати права людини. Жменька обурених мала нагоду висловити своє невдоволення й ще більше розізлилася через недостатню до себе увагу. Мало кого насправді обходить це питання, яке дев’ять років тому викликало широкий резонанс.


Зсуви в ментальності стають дедалі помітнішими, коли відзначають загальнонаціональні події. Загалом вони скидаються на свято: компанії та родини відпочивають у вихідний день на людях, без зайвої помпи, зобов’язайлівки та похмурих облич. Литовці щороку стають щасливішими, і це помітно. Такій теорії, можливо, ще цього року доведеться пройти креативне випробування під час відзначення 30-ї річниці «Балтійського шляху» — живого ланцюга з 2 млн людей завдовжки 675,5 км, який простягнувся через три балтійські країни. Автор цих рядків теж стояв у ланцюгу, а нині це лише теплий спогад про ті часи, коли литовці та інші народи намагалися здійснити свої надії. І, попри всі вибоїни на шляху, їхні надії, схоже, перевершили певні сподівання. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.