Світ

  ▪   Спілкувалася: Алла Лазарева

Галина Аккерман: «Кремль перетворює перемогу в Другій світовій війні на знаряддя впливу, щоб диктувати свої умови світові»

Фото: Андрій Ломакін
Тиждень обговорив із французькою письменницею та журналісткою причини й наслідки мілітаризації суспільної свідомості в Росії, технологію використання Кремлем результатів Другої світової війни та перспективи зникнення «радянськості» зі свідомості українців.
Матеріал друкованого видання
№ 21 (601)
від 23 травня

У своїй новій книзі «Безсмертний полк. Священна війна Путіна» Ви розповідаєте про те, що сам цей полк, оця хода з портретами, — порівняно нове явище...

 

— «Безсмертний полк» насправді явище впізнаване, бо і в Україні відбувається така хода. Це була ініціатива трьох журналістів із Томська, зародилася вона 2012 року та швидко припала до душі різноманітним регіональним керівникам. Незабаром з’явилися численні організації, які заопікувалися логістикою процесій. Відразу між тими структурами виникла конкурентна боротьба, бо було зрозуміло, що під таку діяльність знайдуться й бюджетні кошти. Починаючи з 2015-го, себто після анексії Криму, цю ходу вперше дозволили в Москві. У ній відразу ж узяв участь Владімір Путін, який ішов у перших лавах. Відтоді захід став найголовнішим російським святом. Цього та минулого року в ньому взяли участь десь 10 млн осіб. Цей день із пафосом відзначається скрізь у світі, де є росіяни. За кордоном логістику забезпечує сотня структур. У Нью-Йорку цього року на вулиці вийшло 2000 осіб, у небо запустили колорадську стрічку завдовжки 33 метри...

 

У Франції також ходять із портретами Сталіна на 9 травня...

 

— Цього року саме сталінських портретів я на фото не бачила, але в минулі роки вони були! Саме в Парижі учасників закликали приносити портрети не державних діячів, а лише родичів. Що відбувалося в російській провінції, відстежити нереально.

 

Читайте також: Галіна Аккерман: «Війна в Європі досі здається її жителям абсолютно неможливою»

 

Проте показовим залишається сам факт позитивних згадок Сталіна на вулицях західних столиць, нехай і в минулі роки. Поліція спокійно за тим спостерігала й не втручалася, якоїсь чіткої політичної оцінки також не було дано...


— Для поліції не було підстав втручатися: на відміну від Гітлера, Сталіна не визнали воєнним злочинцем. Не знаю, чи існують інші держави, крім України, які на законодавчому рівні заборонили пропаганду комунізму й нацизму та їхніх символів. Поставити в один ряд два тоталітаризми — досить радикальний крок, мало хто на це зважився. Свого часу у Франції «Чорна книга комунізму», одним зі співавторів якої був Стефан Куртуа, спричинила цілу хвилю протестів. І досі установка на злочинність обидвох тоталітарних режимів наражається на потужний спротив у різних країнах та суспільних колах. Для росіян цей підхід цілковито неприйнятний. Я й пишу про це у своїй книзі. Їм не вкладається в головах, щоб Сталін, який виграв війну проти Гітлера, був до нього ж прирівнюваний. Замовчуються історичні факти й про те, що впродовж двох років Сталін та Гітлер були союзниками та разом роздирали на шматки Східну Європу, і про те, що в останній рік війни, коли радянські війська вийшли за межі СРСР і заповзялися окуповувати чужі землі, до зони впливу Москви потрапили, зокрема, ті країни, які 1939-го ввійшли до переліку секретних протоколів пакту Молотова — Ріббентропа.

Путін — цілковитий продукт радянської системи. Доктрина Путіна полягає в тому, що Росія — не Захід, західних цінностей вона не потребує й орієнтується тільки на власні геополітичні цілі

Той факт, що поза кордонами СРСР Червона армія вела за суттю імперіалістичну, загарбницьку війну, — не сприймається. Весь цей дискурс Росія заперечує. Кремль намагається перетворити перемогу в Другій світовій війні на знаряддя впливу, що дає змогу сьогодні диктувати світові свої умови. Проте уславлювати перемогу без ушанування Сталіна надзвичайно важко. Тому ця історична постать і була реабілітована. Ви знаєте мою недобру звичку дивитися російське ТБ. Отже, я на власні очі бачила одну з передач Дмітрія Кісельова, де в розділі «Культурна сторінка» він говорив про Сталіна. За спиною в Кісельова був великий портрет генералісимуса. Ведучий повідомив, що згідно з опитуваннями, лише 5% населення хотіли б жити за Сталіна, проте 80% росіян позитивно оцінюють його внесок. Висновок пропонувався такий: Сталін — це минуле, але його поважає 80%.

 

Отже, аргументація — не стільки реальні історичні події, скільки міфи, суб’єктивна трактовка фактів, зсув наголосів?

 

— Усе просто. Паралельно з ревізією історії в Росії відбувається загальна мілітаризація свідомості. Один з ідеологів — міністр культури Медінський (до речі, людина геть безкультурна), який давно проголосив: «Нам потрібна така історія, якою пишатиметься молоде покоління». Отже, усі темні сторінки треба або приховати, або виправдати. Я наводжу декілька прикладів у книзі. Скажімо, трактування Катині. За Горбачова та Єльцина злочин було визнано, документи в архівах знайдено. Збереглося звернення Берії з проханням затвердити розстріл польських офіцерів, із резолюцією Сталіна. Відтак цвіт польської нації (викладачі, юристи, лікарі, інші представники інтелігенції, яких призвали на військову службу) був знищений. Згодом, уже за Путіна, зазнає катастрофи літак із польською делегацією. Досі невідомо, це випадково трапилося чи все ж таки підлаш­товано.

 

Читайте також: Александр Мельник: "Щоб запобігти російській загрозі, треба прийняти Україну до НАТО"

 

Але найголовніше, що і публічні історики, і російський мейнстрим узагалі заперечують свідомий розстріл поляків за Сталіна. Вони перекладають провину на гітлерівців. Аналогічна історія із секретними протоколами до пакту Молотова — Ріббент­ропа. Офіційна версія: пакт — то була історична необхідність, щоб захистити життєво важливі центри. А ось протоколи буцімто підробка, і підпис Молотова — не схожий. Цілковито замовчуються факти тісної співпраці НКВД та гестапо, те, що гестапівцям передавали німецьких антифашистів, які знайшли притулок в СРСР, що відбувся спільний парад у Польщі, що критика на адресу Гітлера була заборонена... Під час останнього параду Путін знову вжив визначення «віроломний» стосовно нападу Німеччини на СРСР. Чому ж він віроломний? Бо йдеться про порушення обіцянки, зраджену довіру. Тому реабілітація Сталіна є необхідною складовою виправдання радянського періоду як легітимного продов­ження тисячолітньої російської історії. При цьому ідеологія зникає — я це називаю «радянськість без комунізму». Вибудовується така пряма лінія: від царської Росії — через радянську — до нинішньої.

 

Якщо вживати визначення «тисячолітня» стосовно російської історії, то очевидно, що до активів інтегровано й Золоту Орду?

 

— Золота Орда — не центральна тема. Проте є нині історики, які в Золотій Орді також знаходять переваги. Бо насправді вона була дисциплінуючим моментом, вона дала змогу росіянам познайомитися із системою бюрократії. Московське царство справді чимало запозичило від Орди, східної деспотії, яка багато чому навчила московських князів. До речі, Іван Грозний, коли обирав, проти кого вести військо — проти північних лицарів чи проти Орди, — завжди йшов на Захід. Головним ворогом століттями вважалися Захід та католицизм. Орда — то були розбірки, як між своїми. 

 

Ви згадуєте в книзі виступ Путіна в Мюнхені 2007 року, коли він фактично відновив холодну війну...

 

— Так. За Єльцина, і навіть за Путіна, Росія намагалася вмонтуватися, якщо так можна сказати, у західну систему. Гадаю, що з перших років при владі Путін знав, що від цього плану треба відходити. Але щоб відійти та налаштуватися на інше, треба було спочатку зміцнити внутрішню владу. Путін діяв хит­­ро: з одного боку, він із перших днів піднімав тости за Сталіна, а з другого — йому потрібно було здійснити певні зміни, щоб вийти на ствердження власної доктрини. Путін — цілковитий продукт радянської системи. Він не просто виріс в СРСР, а з сімнадцяти років уже просився на роботу до КГБ. Не так багато прикладів, щоб люди з молодих літ, із юності туди самі просилися. Найголовніше, що він зробив у перші роки правління, це отримав вплив над телебаченням.

 

Читайте також: Від «зачарованих на Схід» до «зачарованих на Захід»

 

Після того як він прибрав до рук імперії Гусинського та Березовського, ОРТ та НТВ, і голоси критики змовкли, почав будівництво вертикалі влади. Станом на 2007-й, коли мусив передавати владу Мєдвєдєву, Путін зафіксував цей новий курс, якого відтоді Росія й дотримується. Уже наступного року відбулася російсько-грузинська війна, спровокована Москвою. У Са­акашвілі тоді здали нерви. Він вирішив упере­джу­­вально ввійти до Південної Осетії, що викликало миттєву реакцію Росії. Це й було перше застосування на практиці мюнхенської промови. Доктрина Путіна полягає в тому, що Росія — не Захід, західних цінностей вона не потребує й орієнтується тільки на власні геополітичні цілі.

 

У книзі Ви аналізуєте події в Україні: й те, що сталося під час Другої світової, і нинішню російсько-українську війну. Ви наголошуєте, що Україна обрала свій шлях: не орієнтується на минуле, як Росія, а будує свою нову політичну ідентичність, запроваджуючи декомунізацію, дерусифікацію, деколонізацію. Як гадаєте, наскільки успішно стверджується ця ідентичність?


— Це дуже складно. У травні 2014-го ми разом із Володимиром В’ятровичем організували в Києві конференцію під назвою «Як викинути Леніна з голів українців?» Я завжди наполягала на терміні «дерадянізація», а не «декомунізація», бо декомунізація відбулася навіть у Росії. Вони вже не висловлюються в комуністичних термінах. Комуністична ідеологія виведена з дискурсу. Що залишається суттєвим натомість — то це радянський спосіб життя, радянський патріотизм, радянські фільми, книги... Відбувається повне виправдання радянського періоду, із затиранням темних сторінок. Навіть репресії виправдовуються тим, що напередодні Другої світової треба було здолати п’яту колону всередині країни. Оцей шлях занурення в радянське минуле має свою глибоку ціль. А вона така: переконати всіх, що кульмінацією радянського періоду є так звана Велика перемога, і пролита тоді кров виправдовує сьогоднішні дії Росії. За цією доктриною, Росія має на все право, бо вона принесла велику жертву спокути під час Другої світової. Однак із замовчуванням, що оті 27 або ж, за деякими даними, 42 млн загиблих — це не виключно росіяни: другий за чисельністю народ, що зазнав утрат, — українці. Йдеться про жертву всіх народів СРСР, однак приписується статистика самій Росії. 

 

За тим самим принципом визначено правонаступництво в питаннях активів та пасивів, золотого фонду, власності за кордоном, у питаннях атомної зброї... Просувається аргумент, нібито тією пролитою кров’ю Росія за все заплатила наперед, усіх звільнила, тож усі їй мусять у ноги кланятися. Україна, яка, звичайно, теж шанує своїх героїв та своїх загиблих під час Другої світової, пішла іншим шляхом, бо відмовилася повертатися до свого радянського минулого. Але в чому проблема України? На сході країни (так історично склалося), де більше російськомовних громадян і людей із російським корінням, істотнішим був вплив російської пропаганди, тож в Україні є особи, які не позбулися радянської ностальгії.

 

Читайте також: Іспанські уроки

 

Тим більше, що ця нова, демократична, скерована на Захід Україна не принесла цим людям матеріального добробуту. Нагадаю: путінський план вдався тому, що демократія в РФ провалилася: через величезну корупцію, дуже несправедливий перерозподіл власності, бідність... Тому прогресивна частина українців нині має бити на сполох та не допустити, щоб на частині українських земель відбувся прорадянський реванш. Адже провідний лейт­мотив існування Донбасу — це антифашизм. Тоді як в Україні зносять пам’ятники Леніну та всій іншій комуністичній компанії, на окупованому Донбасі й він, і танки, і більшовицькі герої громадянської війни — на п’єдесталах. Культ Другої світової, за допомогою російських радників, тут був підсилений. Ситуація дуже небезпечна. Не тільки через події на Донбасі. Подібні настрої можуть підігріватися і в інших регіонах.

 

Новий український президент — людина саме радянських жартів, сенсів, посилань, навичок, попри те, що це досить молода особа. За нього проголосувало чимало ностальгійного електорату. Чи не вийде так, що Володимир Зеленський робитиме співзвучні їм політичні кроки, щоби не втратити симпатії таких виборців?

 

— Поки що Зеленський переважно віртуальний персонаж. Він зіграв роль Голобородька, і я побоююся, що йдеться насамперед про протестне голосування. Українцям набрид Порошенко, і вони протестували насамперед проти війни та бідності. Однак все ж таки війну розпочав не Порошенко, і не зрозуміло, в який спосіб Зеленський може зупинити її. Стосовно його поглядів, то з усього, що я чула, вони мають вигляд досить еклектичних. Я гадаю, він сподобався багатьом на сході України, бо народився в Кривому Розі. Він для них свій. Зеленський жив кілька років у Росії, отже, добре розуміє російський менталітет, однак із цього не випливає, що він автоматично є прихильником РФ. У нього досить дотепні зауваження стосовно російських паспортів. Гадаю, треба дочекатися моменту, коли він сформує свою команду, проголосить дату дострокових виборів, і тоді побачимо, чи вдасться його партії «Слуга народу» — яка, здається, теж поки що віртуальна, — стати реальною, чи зможе він зібрати більшість у Раді... Ми стоїмо перед великою кількістю знаків запитання. Однак найнебезпечніше — це не ймовірні погляди Зеленського, а те, що французи визначають як «недостатність влади»: слабкий президент, розпущений парламент, уряд у відставці... Незрозуміло, як здійснюватиметься управління державою, якщо станеться нова російська агресія. Ось це мене реально непокоїть. Ким є новий президент, ми краще зрозуміємо десь через півроку. 

 

 

--------------

Галина Аккерман — народилася 1948 року в Москві. Із 1984-го постійно живе у Франції. У 1988–2010 роках — журналіст на Radio France International; із 1995-го — постійний автор журналу Politique International. Регулярно друкується в часописах Le Monde, Libération, La Vie, La Règle du jeu, Courrier de l'Unesco, Histoire et Liberté, Books, Le Magazine littéraire, Le Meilleur des mondes, Huffington Post. Автор книжок: «Безсмертний полк. Священна війна Путіна» (2019), «Друга Світова війна в російському політичному дискурсі» (2016), «Перетнути Чорнобиль» (2016), «Україна: terra incognita Європи» (2015), «Фемен» (2013), «Чорнобиль: повернення до катастрофи» (2007) та інших.

 

P.S.  Українська презентація книги Галини Аккерман "Безсмертний полк. Священна війна Путіна" відбудеться на Книжковому Арсеналі, 26 травня, о 13 годині, в кафе "Європа".

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.