Світ

  ▪   Жак Шустер

Die Welt: Популісти всіх країн

Після тез лідера молодих соціалістів Кевіна Кюнерта про колективізацію та націоналізацію спалахнула нова, абсурдна суперечка про соціалізм — лівий популізм. Ліберальне суспільство має відповісти на неї
Матеріал друкованого видання
№ 20 (600)
від 16 травня

Коли в листопаді 1989-го настав кінець холодної війни, усі, хто вважав себе освіченим, а то й інтелектуалом, услід за Френсісом Фукуямою як молитву повторювали тезу про «кінець історії». Американський політолог представив її влітку того самого року в журналі The National Interest, а через потужне відлуння трохи згодом написав книжку завтовшки з цеглину. Усі вірили Фукуямі й вважали, що з перемогою вільного ринку та лібералізму настав кінець буття за Геґелем: наче в раю.


Щонайпізніше після 11 вересня 2001-го — терактів у Сполучених Штатах — ті самі сучасники, які ще недавно вихваляли Фукуяму, уже казали про його опус як про пакет акцій, який несподівано впав у ціні, бо раніше вона через недалеких людей непомірно зростала. Чому цей світ так наївно вірив, що лібералізм у майбутньому завжди буде невразливим до тоталітарних нападів? Багато хто ставив це запитання з тією ж зверхністю, із якою раніше захоплювалися Фукуямою. Схожа доля й в іншої, менш відомої, цитати, яка, втім, теж була поширеною. Її автор Лешек Колаковський. Зазираючи в майбутнє комунізму, філософ, який викладає в Оксфорді, стверджував: «Цей череп більше не всміхатиметься».

 

Читайте також: Лукан Вей: «Ідеться не про силу популістів, а про слабкість їхніх опонентів»


Сьогодні відомо: череп знову вишкірився. Якщо ще кілька років тому більшість людей на Заході була впевнена, що як комунізм, так і соціалізм після їхніх історичних помилок та злочинів закінчилися, то нині деякі з тих ідей знову набирають сили. Соціалізм повернувся. Поки що не як масовий рух, не як стара знайома абракадабра про класову боротьбу або як совковий більшовизм, а радше як дифузно-приглушене прагнення свіжого теплого вітру, справедливості, перетворень та зміни системи. Коротко кажучи, прощання з таким холодним капіталізмом, а разом із ним і з деякими опорами репрезентативної демократії. Націоналізація раптом стає модним словом, а слідом за нею ідея, що парламентаризм лише умовно демократичний, оскільки не відображає справжньої волі народу. Через це його треба замінити прямою демократією, гендерним представництвом та організованими кооперативами.


Але це ще не все. Західний світ не тільки живе «наприкінці ліберального циклу», як стверджує французький політолог Жак Рупнік, він ще й переживає епоху популізму. Незважаючи на перемогу партії СІРІЗА в Греції, несподіваний успіх іспанської «Подемос», демократичного кандидата в президенти Сполучених Штатів Берні Сандерса та короткочасний злет лідера британських лейбористів Джеремі Корбіна, більшість німців задивлялася на правих популістів у Франції та в себе вдома. Тепер же вона поволі помічає, що популізм може бути також і лівим, і німецьким.
Це доводять реакції на висловлювання Кюнерта у виданні Die Zeit. Там керівник молодих соціалістів розповідав нещодавно про свої соціалістичні мрії, скаржився на володіння акціями та нерухомістю, його понесло, і він заявив про бажання націоналізувати такі великі підприємства, як Siemens чи BMW. «Те, що визначає наше життя, має бути в руках суспільства, яке демократично цим розпоряджатиметься», — каже Кюнерт. Під цим реченням могли б підписатися й праві популісти, якщо опустити думку про експропріацію, яку поділяють лише деякі, але не всі праві. Як і вони, Кюнерт ігнорує факт, що «наше життя» вже демократично визначається обраним на вільних, рівних і таємних виборах Бундестагом, який знову обирає наскрізь демократичний уряд, і так уже 70 років, якщо йдеться про ФРН!

 

Радикальні молокососи, які радіють власному відлунню


Кюнерт, очевидно, вірить, що крім Google, Apple та Amazon нами керують ще й німецькі великі підприємства, які слід передати в колективно-кооперативні руки. Те, що ми з огляду на гігантів інтернету перебуваємо на початку нової технологічної епохи та що закони для цієї ери можуть бути створені тільки поступово, турбує його так само мало, як і успіхи Європейської комісії у встановленні правил і штрафів для великих фірм, не кажучи вже про численні закони з обмеження влади традиційних концернів. Фанатик — людина, яка вміє рахувати лише до одного.

 

Якщо ще кілька років тому більшість людей на Заході була впевнена, що як комунізм, так і соціалізм після їхніх історичних помилок та злочинів закінчилися, то нині деякі з тих ідей знову набирають сили


Можна стверджувати, що вибрики Кюнерта відповідають традиції молодих соціалістів і викликають у старших тільки посмішку. Усе це вже було: баєчка неомарксизму, як і заклик до усуспільнення банків та ключових галузей індустрії. Досі партійним керівникам усе-таки вистачало сили, щоб показувати партійній молоді, ким вона є насправді: радикальними молокососами, які раділи власному відлунню, але не вигравали виборів. Нині ситуація інша. СДПН ослаблена, вона хитається в долині плачу крихітних рейтингів і розривається в суперечках про її роль як урядової партії. Голова Андреа Налес для контролю непокірних не має сили. Значна частина соціал-демократії почувається, ніби найкращий ХДС усіх часів, за винятком того, що це насправді СДПН, яка духов­но спустошена й утомлена. Ще кілька років тому дослідник політичних партій Франц Вальтер, вільно цитуючи Ібсена, писав про дилему соціал-демократії: «Стара краса вже не правдива, а нова правда некрасива».


Це відчуття посилилось аж до депресії. Воно веде до виснажливого смутку та змушує партію зі старою програмою та її натхненних ідеалами власної правоти членів шукати розради у вивітрілих соціалістичних ідеях, які Кевін Кюнерт спритно вводить у дискусію.

 

Читайте також: Die Welt: популізм у Європі, можлива торговельна війна із США та вплив російських хакерів


Якщо не рахувати Андреа Налес та деяких інших грандів СДПН, то Кюнертові протистоїть лише коло із Зеегайма, прагматична частина СДПН згуртована довкола Йоганнеса Карса. Ним захоплюється багато інших товаришів. Вони цілком серйозно вимагають розпочати дебати про експропріацію ключових галузей німецької індустрії починаючи від Себастіана Гартманна, лідера найчисленнішої організації СДПН у Північному Рейні-Вестфалії, та берлінського сенатора з внутрішніх справ Андреаса Ґайзеля аж до уповноваженого СДПН у справах східних федеральних земель Мартіна Дуліґа. Їм сприяє дух часу. Він сповнений страху перед економічним занепадом і недовірою до капіталістичної системи. Парадоксально, що більшість громадян водночас схвально відгукується про економічне становище. «Американці, європейці та японці мають зараз позитивніше бачення економічної ситуації їхніх країн, ніж будь-коли з 2002‑го», — встановили у 2018 році дослідники громадської думки з американського центру Pew Research. Однак марно шукати в індустріальних країнах надій на продовження економічного щастя.
Pew Research опитав 30 133 особи у 27 державах. Результат опускає з небес на землю. У Німеччині тільки близько 37% громадян сподіваються, що фінансово їхнім дітям вестиметься краще, хоча валовий внутрішній продукт на душу населення від 1998-го зріс на 84%. Стосовно ФРН Світовий банк та Міжнародний валютний фонд упродовж років зазначають, що глобалізація та її наслідки не збільшують, а зменшують бідність, знижують рівень захворюваності та покращують шкільну освіту. Однак що там каже Александрія Окасіо-Кортес, новообрана депутатка демократів до Палати представників США та фронтвумен тамтешнього лівого популізму? «Емоції важливіші за факти».


Як і правий фланг популізму, лівий теж не надто переймається фактами. Окрім того, він плекає параноїдальний політичний стиль, який не може обійтися без теорій змов. Якщо правий бік популізму хвилює уявна влада брехливої преси, то з лівого боку чути заклинання про глобальне панування великих концернів. Якщо заводиться мова про зміни клімату, то демократичний кандидат 2016-го Берні Сандерс, виступаючи на зборах громадян міст, донині вигукує: «Цей захід не спонсорує ExxonMobil». 77-річний Сандерс знову й знову одним махом кидається в промову, мов плавець у знайому течію. А тоді все йде звичним ходом: у залі лунають найпростіші сугестивні питання. Врешті «демократичний соціаліст» атакує медіа, які начебто ніколи не повідомляли про наркотичну кризу в Америці, про зловживання алкоголем та про рівень самогубств.

 

Читайте також: Останній шанс генія популізму


Сандерс та Окасіо-Кортес, права Марі Ле Пен та лівий Жан-Люк Меланшон, ліві й праві популісти в Італії та лідер британських лейбористів Джеремі Корбін — ці гладіатори борються за голоси схожими засобами. Якщо праві популісти намагаються виключити інакодумців із демократичного дискурсу за допомогою порожньої націоналістичної риторики, то популістична лівиця нерідко виключає політичних суперників в ім’я вищої моралі. Тим часом ліві популісти використовують зброю, яку спершу бачили справа. Так лейбористи Корбіна не мають проблем з антисемітизмом. І навіть колишній лідер німецьких «Лівих» Оскар Лафонтен не соромлячись користується нацистськими тезами, нашіптуючи про «робітників-чужинців», які «відбирають робочі місця» в порядних батьків сімейств.


Кюнертові до Лафонтена та Корбіна ще далеко. Але й він відчуває шанс через популізм та емоційну потребу розпрощатися з вільноринковою економікою додати СДПН нової сили. Слабкість ліберальних еліт сприяє таким популістам, як він. Їхня недостатня готовність зробити міграцію та її наслідки предметом політичної дискусії, як і твердження деяких із їхніх красномовних представників, що звільнений з усіх пут капіталізм — благо для всіх без винятку громадян, довели до того, що чимало хто сприймає ліберальну систему як лицемірство. Саме на цих людей налітають праві й ліві популісти. Тож ми переживаємо повернення ідеологічної епохи та боротьби за відкрите суспільство. Її треба вести. 

 

---------------------------------

Александрія Окасіо-Кортес, США
Коли минулого червня Александрія Окасіо-Кортес виграла праймеріз демократів у одному з виборчих округів до Конгресу в Нью-Йорку, її ще ніхто не знав. Відтоді вона не лише потрапила до Палати представників, а й стала одним із найвідоміших облич її партії. Окасіо-Кортес, як і Берні Сандерс, називає себе «демократичною соціалісткою». Однак, на відміну від Сандерса, ця 29-річна жінка належить до покоління міленіалів, які у США мають менше застережень до соціалізму, ніж старші когорти. Зрештою, вони не усвідомлюють, що пережили холодну війну. Окасіо-Кортес має талант самореклами. Як і Дональд Трамп, вона зрозуміла, що медіа жадібно підхоплюють та підсилюють радикальні позиції і таким чином роблять її відомішою.

 

Джеремі Корбін, Велика Британія
Голова британських лейбористів Джеремі Корбін — доказ того, що соціалістичному їжакові варто тільки достатньо довго вичекати в борозні історії, доки знову не навідається заєць духу часу. Корбін, який сам себе називає «демократичним соціалістом», тривалий час був незначним, ліворадикальним лейбористським депутатом, якого насправді ніхто серйозно не сприймав. Після розчарування центристською ерою Тоні Блера та Ґордона Брауна партійний базис відчув тугу за зміщенням уліво. 2015-го Корбін скористався вдалим моментом і новими правилами. Він виступає за одержавлення системи залізниць та енергетики, однак із цим досі ще не виграв жодних виборів.

 

Алексіс Ципрас, Греція
У 2015 році греків, охоплених розпачем через боргову кризу, зачарував своїм шармом політичний спокусник, вони обрали прем’єром Алексіса Ципраса, лідера лівого союзу СІРІЗА. Радикальними фразами проти неолібералізму та за радикальну перебудову ЄС цей лівий політик викликав захоплення по всій Європі. Державні борги? — Євросоюз повинен їх списати. Підвищення податків, зменшення обсягів субвенцій? — Можна обійтись і без цього. Ципрас лаяв Брюссель, Німеччину та Світовий банк і домагався перетворення ЄС на трансферний союз. Його візія зазнала краху через реальність. Врешті він цілковито поступився вимогам країн-донорів і був цілком успішним: рятівні пакети для Греції завершилися, корсет із приписів послабився. За це довелося заплатити ціну: СІРІЗА різко втратила рейтинг.

 

Пабло Іґлесіас, Іспанія
Протягом п’яти років після свого заснування «Подемос» виразно втратила в радикальності, у популярності, щоправда, теж. У своїй риториці ця партія обслуговує ліві мрії про антикапіталістичне суспільство. Однак у політичній роботі не чути більше звинувачень Брюсселя та вимоги зламу системи. Під час теледебатів перед виборами до парламенту, на яких всі інші політики жахливо лаялися, 40-річний голова партії Пабло Іґлесіас на подив усім поводився як досвідчений державний муж, закликаючи до стриманості. «Подемос» здобула 14% голосів, на 7% менше, ніж 2016-го. Тепер Іґлесіас намагається схилити до коаліції переможця виборів Педро Санчеса. Скидається на те, що соціалісти віддають перевагу уряду меншості, можливо тому, що не довіряють Іґлесіасу.

 

Жан-Люк Меланшон, Франція
Жан-Люк Меланшон — лівий політик із великим стажем, якому дивом вдалося зажити слави новатора. Коли 2016 року він заснував «Нескорену Францію», за ним пішло багато розчарованих соціалістів. 67-річний політик — чудовий оратор і любить виступати в куртці покрівельника. Меланшон проповідує, як він це називає, антикапіталістичний лівий суверенізм та своєю сумішшю із соціальної справедливості й екології переконує передовсім молодих виборців. Товариші по партії жартома називають його Líder Máximo. Утім, його взірець не Фідель Кастро, а Уґо Чавес. Меланшон мріє про максимальну ставку податків 90%, однак запевняє, що не хоче робити із Франції Кубу без сонця. Націоналізувати він прагне лише оборонну промисловість, і країна повинна вийти з НАТО.