Світ

  ▪   Михайло Якубович

Ребрендинг «Талібану»

Фото: REUTERS
Чи справді афганський фундаменталізм стає поміркованішим?
Матеріал друкованого видання
№ 16 (596)
від 18 квітня

На тлі інших подій у регіоні, насамперед війни в Сирії, визнання США Голанських висот за Ізраїлем та інших тем, Афганістан, здавалося б, дещо відійшов на задній план. Але тільки не для оглядачів і передусім не для тих, хто сьогодні намагається вирішити долю цієї країни. Нещодавній візит афганських представників до Москви (це відбулося в лютому) й анонс нових перемовин у Досі (Катар), що мають зібрати разом як афганців, так і американців, наштовхують на чимало думок, які можуть пролити світло на майбутнє країни. Взагалі цей рік для Афганістану важливий: серед іншого, тут мали відбутися вибори президента країни, але через нестабільну безпекову ситуацію їх мають намір провести в липні чи серпні, проте остаточну дату поки що не оголосили. Середовище тут залишається незмінним: з одного боку, маємо «Талібан» із чіткою вимогою вивести іноземні війська з країни (нині контингент становить близько 15 тис.), із другого — афганський уряд, який прямо заявляє, що без підтримки Заходу не протримається й року. Ситуація загалом до болю скидається на події 1989–1992-го: після виводу радянських військ режим Наджибулли протримався лише три роки й був демонтований у квітні 1992‑го ісламістами. 


Що відбувається в Афганістані сьогодні? Чи той «Талібан», яким у 1990-х і 2000-х роках залякували Захід, усе так само страшний? І за що взагалі воюють таліби: за встановлення свого режиму, глобальне лідерство чи, можливо, їх також не оминула гібридність сучасних війн? Як на це реагують міжнародні гравці?

 

Родом із медресе


Щоб розібратися з цим, для початку потрібно сказати кілька слів про сам «Талібан» в історичному розумінні. У популярному уявленні таліби — це, м’яко кажучи, домодерні хлопці, які воюють проти всього західного (отже, сучасного), тримаються «архаїчних» звичаїв і, звісно, мріють про встановлення шаріату як Закону Божого не тільки в Афганістані, а й в усьому світі. Взагалі словосполучення «закони шаріату» зазвичай звучить лякливо, асоціюється з жінками, що закривають обличчя, відрубаннями кінцівок та іншими начебто неприйнятними для людини зі світськими поглядами звичаями. Насправді, попри вдавану «олдскульність», на практиці все реалізується дещо інакше, особливо в сучасному Афганістані, для якого також настають нові часи.

 

Читайте також: Від Афганістану до «ІДІЛ»: як формується войовничий «інтернаціонал»


Рух «Талібан» (який сам виступає під брендом «Ісламський емірат Афганістан») з’явився в 1994 році в афганському місті Кандагар. Передусім це була група Мулли Омара, який об’єднав навколо себе пуштунів, що мешкали на півдні й сході країни, а до того навчалися в пакистанських медресе й уже мали досвід бойових дій проти радянських військ. Натхненником був пакистанський політик і релігійний діяч Мавляна Саміу ль-Хакк (1937–2018). До речі, попри солідний вік, торік 2 листопада Саміу ль-Хакка розстріляли невідомі, і це буквально через кілька місяців після того, як афганський уряд звернувся до нього з проханням бути посередником на перемовинах із талібами. 


Взагалі сусідній Пакистан, а саме пакистанські медресе, тобто релігійні школи, відіграли величезну роль у становленні «Талібану». Там виховували дітей у контексті необхідності звільняти Батьківщину від «атеїстичних шураві», і, що цікаво, Захід на той час усіляко сприяв такій підготовці. В основу вчення загалом було покладено доктрину так званого деобандійського ісламу (за містом Деобанд в Індії), який спирався на спадщину Валі Аллага ад-Даглаві (1703–1762). Рух, що виступав за глобальну мусульманську реформу, маючи чимало спільного з аравійським ваххабізмом, загалом пропонував відродження первісного ісламу, але не ставив під сумнів традиційні релігійно-правові школи мусульман свого регіону, зокрема ханіфізм, суфізм та інші. Надзвичайно велику роль тут відігравала Сунна, тобто сукупність переказів від Пророка, чимало з яких сприймалися не як дещо рекомендаційне, а буквально як обов’язкове (від форми одягу до питань судочинства). Тобто, як і у випадку з багатьма іншими мусульманськими рухами, питання тут полягало не в якихось нових джерелах чи інтерпретаціях старих, а в самому підході до розуміння, у тому, що серед сучасних мусульман називається словом «мангадж» («метод»). 

пакистанські медресе, тобто релігійні школи, відіграли величезну роль у становленні «Талібану». Там виховували дітей у контексті необхідності звільняти Батьківщину від «атеїстичних шураві», і, що цікаво, Захід на той час усіляко сприяв такій підготовці


«Талібан», що в перекладі означає «студенти», був своєрідним молодіжним рухом із релігійною мотивацією, прихильники якого виступали під гаслами «правління за шаріатом». Для цього було використано весь потенціал реформаторських ідеологій XVIII–XIX століть, де й сформувалася модель «альтернативної ісламської влади», тобто виступу проти як «невіруючих колоніалістів», так і «лицемірних віровідступників». На той період, судячи з усього, талібів підтримував Пакистан. Не залишався осторонь і Захід, який ще з 1980-х років друкував підручники для афганських студентів у Пакистані.

 

Як повідомляють дослідники (ці факти, зокрема, були викриті у відомій статті Джо Стівенса «Зі Штатів до абетки джихаду» в травні 2002-го), розроблені Університетом Небраски підручники на мовах пушту й дарі пропонували учням вчитися рахувати не на якихось фруктах або тваринках, а на... танках, ракетах і мінах. Це непогано працювало на покоління, яке було агресивно налаштоване до радянського вторгнення, і лише в тому ж таки 1994 році проекти були закриті. Уже в листопаді 1994‑го таліби захопили Кандагар, а протягом майже двох років подальшої війни дійшли до Кабула й отримали практично весь південь, схід, захід і центр країни. Ось тоді, наприкінці 1990-х, і почав формуватися образ «Талібану» як руху «кривавих ісламістів», що практикують побиття камінням тощо. Як розповідав мені свого часу один колега, який відвідував тоді Афганістан, судочинство велося за книгою XIX століття авторства османського вченого Зейн аль-Абідіна (1784–1836), особливо це стосувалося так званих худуд, тобто покарань за різні злочини, що порушують шаріат. 

 

Паралельна держава


У березні 2001 року «Талібан» сягнув піка своєї провокаційної політики: було підірвано історичні статуї Будди в Баміані та, попри осуд із боку навіть таких близьких до Афганістану сил, як Іран і Пакистан, дію було звершено. Нині, звісно, про цю справу ширяться чутки, мовляв, для чого талібам було «нариватися», і пояснення виникали всякі — від гадки про пошуки якогось золотого скарбу за руїнами статуй (цю історію мені доводилося чути від досить солідних людей) до звичайної конспірології, начебто це був перший крок до створення образу варварів із талібів і мало не проплачена кимось акція. 

 

Читайте також: Сучасний тероризм: напівдержави, вовки-одинаки та атаки смертників


Хай там як, із жовтня 2001-го ситуація в Афганістані ввійшла в новий конфліктний етап, оскільки у відповідь на атаки 11 вересня коаліція на чолі зі США розпочала активні бойові дії, що завершилися буквально за два місяці повним (як тоді здавалося) розгромом талібів, успіхом Північного альянсу. Але вже тоді було зрозуміло, що таліби використовують просту тактику виживання, відійшовши в гірські масиви й пуштунську глибинку. Розпочалася активна партизанська війна, яку, зокрема, підігрівали й численні цивільні жертви коаліційних бомбувань. І після 2013–2015 років, коли основний контингент сил покинув країну, таліби значно зміцнили позиції й нині безпосередньо контролюють до 20% території, тоді як до її 30% залишається в зоні більш-менш суттєвого впливу «Талібану». Утім, оскільки населення країни розподілене нерівномірно, що зумовлено рельєфом, питання тут передусім у контролі над містами. Так, «Талібан» майже безроздільно контролює всю провінцію Гільменд із майже мільйонним населенням. Гільменд знаний своїми плантаціями опіумного маку. За підрахунками ООН, у 2017-му в Афганістані опійний мак вирощували на площі понад 328 тис. га (а це територія, яка дорівнює майже половині Чернівецької області).


Утім, дещо неправильно дивитися на «Талібан» як на квазідержавне утворення, що має чітко окреслені блокпостами межі (хоча є й таке). Певною мірою це «паралельна держава», яка має дедалі більше значення навіть у «конт­рольованих урядом» районах, передусім тому, що якомога активніше намагається покращити свій імідж серед місцевого населення. У звіті, який нещодавно опублікувала відома дослідниця Афганістану Ешлі Джексон, зауважено суттєві зміни в соціальних програмах «Талібану». Так, у багатьох регіонах таліби дозволили відкриття державних шкіл (поряд із релігійними медресе, які, утім, починають роботу за годину до відкриття школи) і навіть не перешкоджають навчанню для жінок. Утім, як зазначають учителі, інтерв’юйовані дослідниками, чимало жінок отримує лише початкову освіту, оскільки після настання статевої зрілості для багатьох батьків їхнє ходіння до школи стає чимось малоприйнятним. Так само таліби вимагають від місцевих закладів освіти роздільного навчання. Бували випадки, коли чоловіків і жінок просто відділяли завісою (практика гендерної сегрегації типова не тільки для Афганістану, а й, наприклад, для Саудівської Аравії, Ємену тощо). Торік у лютому «Талібан» у Гільменді навіть уклав меморандум із місцевим відділом освіти, наголошуючи на тому, що школи повинні працювати й для цього потрібно створити належні безпекові умови. 

 

Читайте також: Терористи-смертники: хто вони й що ними керує

 

Щоправда, на заваді стає не так консерватизм, як корупція: деякі школи існують лише на папері (і водночас отримують фінансування з бюджету), та й отримати посаду вчителя можна, лише маючи відповідні зв’язки, передусім родинні, або давши непоганого хабаря. Фактично перша річна зарплата вчителя витрачається на «розрахунок» за посаду. Взагалі Афганістан, як відомо, чи не найкорумпованіша країна у світі. Згідно з даними Transparency International вона посідає 172 місце зі 180 країн (для прикладу: сусідній Іран розмістився на 138-й сходинці, Пакистан — на 117-й). У будь-якому разі за останні кілька років ці зсуви мають позитивну динаміку, принаймні в питаннях жіночої освіти. І якщо до 2009–2010-го державні школи таліби вважали загрозою для ісламу й знаряддям «атеїзму», то сьогодні представники руху стали борцями за щонайменше початкову загальну освіту для населення.


Певні зрушення відбуваються й в охороні здоров’я. На місцевому рівні таліби кооперують у цих питаннях із владою та численними недержавними організаціями, які забезпечують Афганістан ліками. Також місцеві шури, тобто консультативні ради, відіграють велику роль у моніторингу діяльності лікарень, фактично розподіляючи зарплату. Так само таліби наполягають на гендерному підході в обслуговуванні пацієнтів: жінок повинні обслуговувати виключно жінки, а чоловіків чоловіки, що, зважаючи на загалом не найкращий стан медицини в країні, не завжди можливо. Взагалі таліби дотримуються міжнародного гуманітарного права, і перспектива позитивних змін залишається відкритою. 


Діють у них і свої суди, які функціонують практично в усіх афганських провінціях. Цікаво, що система судочинства була сформована талібами в 2006–2011 роках і набула відповідної популярності не тільки завдяки відданості ісламському праву, а й завдяки гаслам прозорості та справедливості, яких так не вистачає в державних судах. Тобто «Талібан» агітує за своє судочинство як чесне й некорумповане. Щоправда, мало хто користується правом на апеляцію, а чимало цивільних питань вирішується за медіа­торських умов: призначається якийсь «посередник», що фактично виконує роль шаріатського судді. Це традиційна мусульманська практика розв’язання суперечок, яка, до речі, функціонує навіть серед мусульман на Заході й ґрунтується на питанні довіри. Окремі свідки розповідають і про те, що таліби загалом уважно ставляться до свого іміджу й тих своїх представників, які відзначилися відвертою кривдою, досить жорстко карають. Працює і «своя» податкова система, щоправда, реальних даних про «бюджет Талібану» у відкритій пресі немає. Є податок на землю (ушр) і традиційний закят (2,5% з кожної 1 тис. афгані, а це трохи більше як 30 центів із $13).

 

Читайте також: Убивці з інвалідністю — резерв «ІДІЛ»

 

Зрештою, таліби зберігають контроль над суспільством передусім завдяки тому, що традиційною ісламською лексикою називається «заклик до заохочуваного й заборона на неприйнятне». Це передусім «поліція моралі», вимога до чоловіків відрощувати бороду (щонайменше на довжину кулака) й до жінок одягати бурку, що закриває все тіло, а також виходити з будинків лише в супроводі чоловіків. Насправді ці підходи виходять не так від самого «Талібану», як від традиційного патріархального ладу. Важко в це нині повірити, але ще наприкінці XIX століття навіть у таких уже модернізованих частинах ісламського світу, як Татарстан чи Кавказ, відлучали від ісламу людей, що носили «немусульманський» (європейський) одяг. Тобто сьогоднішній Афганістан відповідно ще не пережив повноцінної модернізації. Утім, «Талібан» має всі шанси використати її на свій лад. Наприклад, офіційний сайт «Ісламського Емірату Афганістан», який промовисто називається «Голос Джихаду», регулярно оновлюється релізами й заявами з досить мирними ініціативами, і в постах за останні кілька місяців наголошує на стражданнях афганського народу від іноземної присутності, необхідності виведення коаліційних військ і, нарешті, розвитку країни. 

 

Іранський вектор


Окрім Пакистану, дедалі відчутнішим стає іранський вплив у Афганістані. В принципі Ісламська Республіка й раніше мала непогані стосунки з «Талібаном», слугуючи своєрідним містком між країною та Заходом, оскільки саме через Іран пролягав шлях до Туреччини й Близького Сходу. І це попри те, що власне шиїтів, від імені яких виступає іранська влада, в Афганістані не так уже й багато, орієнтовно до 10% загальної кількості населення. Передусім це народність хазара в центрі країни, за права якої нині вболіває Іран. Із 2011 року, коли іранці почали впрягатися за режим Асада в Сирії, хазарейців почали набирати для боротьби «за своїх». Утворилися «Бригади Фатіміюн», яким за одну поїздку до Сирії платили від $600 (не такі вже й малі гроші для країни, більшість населення якої живе на $1 у день). Скільки саме хазарейців пройшло через Сирію, сказати важко, але принаймні їм гарантували компенсаційні виплати й навіть можливість переїхати до Ірану. У будь-якому разі хазара для Ірану — це засіб тиску на Кабул, необхідність зважати на іранський вектор, фактично це та сама політика «експорту революції», яку Тегеран успішно реалізував в Іраку, Сирії та Лівані, але провалив у Бахрейні, Саудівській Аравії та Азербайджані. За сприяння РФ Іран формує «шиїтський пояс» Ліван — Сирія — Ірак — власне Іран — Афганістан, який у перспективі може стати як блокатором переважно орієнтованих на Захід країн Затоки, так і каталізатором нових чи давніх конфліктів, як-от у Ємені. 

 

Чи перетвориться Афганістан на країну спокою та стабільності — питання риторичне, якщо брати до уваги те, що і афганський уряд, і «Талібан», і сусіди, і великі геополітичні гравці — усі мають свій інтерес: від продажу опійного маку до видобутку корисних копалин у країні. Чи стане «Талібан» цього разу порятунком для країни, вийшовши на поміркованіший шлях? Чесно кажучи, певна стабілізація країни цілком можлива, особливо якщо перемовини між «Талібаном» і США будуть мати хоч якийсь успіх. Цікавиться «Талібаном» і Росія, яка з огляду на нові успіхи в Сирії та Венесуелі може перехопити лідерство (щоправда, навряд чи росіяни фінансово потягнуть нову авантюру, але хтозна). Мабуть, цей рік таки стане вирішальним і для Афганістану: з’явиться тут довгоочікуваний мир чи все ж таки країна й надалі залишиться символом війни й терору.