Світ

  ▪   Сяргєй Пульша

Покоління навіть не Z

Якими бачать свої життєві пріоритети молоді білоруси
Матеріал друкованого видання
№ 15 (595)
від 10 квітня

Білоруська молодь — явище яскраве й незрозуміле, як, утім, і молодь будь-якої країни. Уже років 10 соціологи кажуть про те, що молоді люди не бачать перспектив у себе на Батьківщині й приблизно 70% їх емігрували б із країни, якби була така можливість. Але можливостей кіт наплакав. І більшість змушена виживати як може.


На словах держава незле дбає про молодих людей. Є спеціальні програми, фонди, державна молодіжна політика. Однак на ділі обертається все це, м’яко кажучи, не дуже добре. Найбільшою проблемою серед студентів, наприклад, є те, що державою передбачена «гарантія першого робочого місця випускникам державних установ освіти за умови навчання бюджетним коштом». Але на ділі ці благі починання перетворюються на примусовий розподіл випускників до тих місць роботи, які їм не подобаються: жителя столиці можуть відправити до глибокої провінції, найчастіше без надання місця в гуртожитку, будь-якого забезпечення житлом і з мізерною зарплатою. А були випадки, коли випускник приїжджав за таким розподілом, а йому казали: «Їдь назад, ти тут не потрібен». Водночас відмовитися від пропонованої державою вакансії практично не можна, інакше доведеться виплатити вартість п’яти років навчання за фахом.

 

Читайте також: Білорусь-Росія: Безкінечна інтеграція


На словах держава стимулює молодих фахівців тим, що вводить для них «підвищувальний коефіцієнт зарплати»: 10–50% тарифної ставки першого розряду. Начебто добре. Але тарифна ставка першого розряду в Білорусі становить 35,5 руб. — приблизно $17. На додаткові $2 до зарплати — і навіть на $8 — не надто й розженешся.


Як досягнення недавно ліквідований Інформаційно-аналітичний центр при Адміністрації президента за результатами опитування, проведеного в другій половині 2018-го, подавав: «У молодого покоління білорусів досить високий підприємницький потенціал: 36,5% юнаків і дівчат воліли б відкрити свою справу, ще 17,5% — працювати на приватному підприємстві».


Але хотіти відкрити свою справу не означає могти: заробити початковий капітал практично неможливо. А майже 20% охочих піти до «приватників» — це цілком закономірно. Тільки в них поки що зберігаються пристойні зарплати. Молодій людині треба їсти, одягатися, десь жити, створювати сім’ю. У білоруських регіонах нині $300 вважається хорошою зарплатою, середня — близько $200, а винаймати квартиру (не в Мінську) коштує приблизно 100 зелених. Вижити на $100 у місяць, одночасно працюючи, навряд чи можливо... Тому що ціни в столиці Білорусі на ті самі продукти раза в півтора вищі, ніж у Києві. У РБ вже не вважається непристойним одягатися в секонд-хендах.


Цю ситуацію, на відміну від Києва, змінити не можна. Молоді люди, яким сьогодні 20–25 років, не бачили іншого керівника країни, крім Лукашенки. Але водночас усі розуміють, що в нас немає вільних і справедливих виборів. Цього їх навчили ректори університетів і декани факультетів, які примусово заганяли їх на дільниці для голосування. Немає змінюваності влади й можливостей реалізувати альтернативний курс розвитку країни. А отже, усе залишиться як є. Безнадія. Звідси й масовий запит молоді на еміграцію.

 

Читайте також: Від трьох до п’яти або ніколи


Найбільш податливі молоді люди вливаються в мейнстрим (і їх не так уже й мало). Для цього є Білоруський республіканський союз молоді (БРСМ) — аналог радянського комсомолу, у народі прозваний «лукамолом». Як і комсомольці, активісти БРСМ навряд чи вірять у «державну ідеологію» та «державу для народу». Але організація дає певні можливості студентам, наприклад формує будзагони, де можна заробити щось окрім стипендії, виїзди в «патріотичні табори» тощо. А за певної гнучкості свідомості та вміння пристосуватися можна висунутися в розряд потенційних чиновників.


Щоправда, молодих людей, які обрали цей шлях, чекає неабияке випробування: зарплати білоруських чиновників низової ланки не надто відрізняються від зарплат у країні. Але через п’ять років можна отримати клас державного службовця, добавки, премії й так далі. Ну й, звичайно, корупція. Аляксандр Лукашенка обіцяв викорінити її ще 1994-го, це було фішкою його першої виборчої програми. Утім, року не минає без того, щоб у Білорусі не виникало двох-трьох гучних корупційних скандалів... Однак той-таки БРСМ дає ще одну можливість — зв’язки серед чиновників-однокурсників. Тож більшість «середніх» бізнесменів у країні так чи інакше раніше побували в БРСМ.


Через безвихідь та невіру в можливість зміни ситуації дедалі менше молодих людей приходить у системну опозицію. Принаймні сьогодні немає таких потужних опозиційних молодіжних організацій, як «Молодий фронт», «Молода громада» та інших. Цьому дуже сприяла (і досі сприяє) державна репресивна машина. За участь в опозиційному мітингу (не кажучи вже про його організацію) можна запросто вилетіти з університету.


Та що там за участь в акції! Студенти третього курсу Брестського обласного кадетського училища, яке розташоване в селі Ястрембель, за 17 км від Барановичів, одягнули під форму майки з білоруським національним гербом «Пагоня» і так сфотографувалися, розмістивши фото у «ВКонтакте». За це їх мало не турнули з училища! При цьому герб «Пагоня» хоч і вважається «опозиційним», але офіційно занесений до реєстру нематеріальних історико-культурних цінностей Республіки Білорусь. Тільки своєчасне втручання преси та активістів, які створили петицію в інтернеті на підтримку кадетів (і за вихідний день зібрали під нею 2 тис. підписів — ось так!), змусило адміністрацію училища «відкотити назад». Хлопців просто позбавили звільнення за «нестатутну форму одягу». 

 

Читайте також: Білорусь на голці Москви


Якщо раніше студенти, яких було виключено, мали можливість продовжити навчання у Варшаві за програмою імені Кастуся Каліновского (вона фінансувалася польським урядом), то тепер, у час поліпшення відносин із Заходом, її практично закрили, від неї залишилися тільки стипендіальні програми. Та й сама вона завдала великого удару опозиційному рухові. Ті студенти, які закінчили навчання в Польщі, природно, не палали бажанням повертатися до депресивної Білорусі, вони без проблем знайшли роботу в сусідів. Побутувала навіть притча про те, що програма Каліновского — зручний спосіб для еміграції (пам’ятаєте про 70%?). У результаті опозиція втратила сотні, якщо не тисячі потенційних активістів і лідерів демократичного руху.


Практично те саме відбулося з Європейським гуманітарним університетом у Литві. Вигнаний із Білорусі, він заявляв про підтримку демократичних студентів, але насправді перетворився на звичайний платний виш, у якому за гроші може вчитися хто завгодно. До речі, діти багатьох білоруських чиновників скористалися такою можливістю.


Більшість молодих людей, які не можуть виїхати з країни, але й не хочуть бути репресованими, фактично відходять у режим «внутрішньої еміграції». Вони не схвалюють політику нинішньої влади, оскільки бачать, що коїться навколо та як сьогодні звужуються їхні можливості. Вони спостерігають за життям своїх батьків, пенсія яких іноді не сягає й $100, але не йдуть в опозицію, боячись втратити роботу, сісти у в’язницю, нехай і на 15 діб. Уся їхня опозиційність проявляється на кухнях, в інтернеті, у дошкульних коментарях у соцмережах. Щоб заробляти більше, ці люди прагнуть стати відмінними професіоналами. Практично кожен із них уже знає (або вчить) англійську мову, на щастя, це зараз доступно. Більшість воліла б піти в програмісти, найпопулярнішу нині галузь роботи в Білорусі, або хоча б працювати в ІТ‑сфері. Там зарплати від $1 тис., на таку суму можна непогано жити й у своїй країні, кілька разів на рік виїжджаючи на курорти Анталії та раз на два місяці «відриваючись» у тому ж таки Вільнюсі. Звісно, не всі сподіваються стати мільйонерами, як Віктар Пракапєня, творець імперії World of Tanks. Але в душі багато хто розраховує, що його «проб’є» на щось на кшталт Viber або MSQRD і він віддасть власні розробки якійсь великій західній корпорації за добрі гроші...

 

Читайте також: Білорусь і Польща: складна рівновага


Утім, режим «внутрішньої еміграції» виливається в абсолютно дивовижну річ, яку навряд чи хтось міг припустити. «Внутрішньо емігруючи», білоруси почали висловлювати свій протест по-іншому. Держава зневажливо ставиться до білоруської мови? Тоді ми вивчатимемо її та розмовлятимемо нею! Мови на вулицях стає дедалі більше. Держава ігнорує власну культуру? Ми самі підтримаємо тих, хто нам подобається! «Бум вишиванок», одягу з національним колоритом, популяризація білоруського орнаменту (не «опозиційного» біло-червоно-білого прапора, зауважу, а орнаменту) — усе це результат, зокрема, і «внутрішньої еміграції». Раніше такі речі продавалися переважно через інтернет, нині ж їхні творці розбагатіли настільки, що відкривають «нормальні» магазини в Мінську. Принаймні я знаю щонайменше три точки, де можна знайти речі з національним духом. Держава не хоче видавати білоруську літературу? Ми самі профінансуємо її випуск, благо небайдужі білоруси створили краудфандингові майданчики, такі як ulej.by і talaka.by. Я вже писав, що п’ятитомник зібрання творів нобелівської лауреатки та «опозиціонерки» Світлани Алексієвич побачив світ білоруською мовою саме таким чином — через збір пожертвувань.


Держава змушена на це реагувати. Спершу День вишиванки проводила ініціатива «Арт-садиба» («Арт-сядзіба»). Вони організували два такі дні з величезним успіхом, їхні свята відвідували понад 5 тис. осіб, після цього їхню ідею... викрав БРСМ! На третьому Дні вишиванки ажіотажу не було. По-перше, беересемівську копію проігнорували виробники національного одягу, а по-друге, туди просто не прийшли люди. Після цього свято заглухло. Керівник «Арт-садиби» Павєл Бєлавус визнав захід скомпрометованим і перемкнувся на створення магазину білоруського одягу й аксесуарів Symbal.by (одного з перших, до речі, який вийшов в офлайн). А БРСМ Днем вишиванки, з огляду на провал свого проекту, більше не займався. Це яскравий приклад того, як держава зіпсувала добру річ. Але водночас «запит на білоруськість» помітили чиновники. І було ініційовано «м’яку білорусизацію» — саме як відповідь на «запит знизу», про це теж недавно вже писалося.


У тому, що нині між білоруською молоддю немає жорсткої конфронтації щодо політичних питань, ймовірно, є свій плюс. Адже їх — і опозицію, і БРСМ, і не таку вже й мовчазну, як з’ясовується, більшість — один фактор таки об’єднує. Уже виросло покоління, яке не застало СРСР. Ці люди через малолітство навряд чи пам’ятають «лихі 90‑ті» й усе, що з ними пов’язано. Вони успішно пропустили хаос тих років і є радше поколінням інтернету й мобільного зв’язку. Усі вони вважають за краще жити власним розумом і на своїй землі. Вони вже не бачать себе в складі іншої країни. Вони від народження зростали в незалежній Білорусі й іншого життя — у складі імперії чи Росії — не уявляють.


Адепти «русского мира» в РБ та популярного нині руху «справжні», які не визнають розвалу Радянського Союзу, — люди радше зрілого або похилого віку. День 7 листопада в Мінську остаточно перетворився на «свято пенсіонерів» (якщо на нього, ясна річ, примусово не зганяють студентів). Молоді інша країна не потрібна (якщо не йдеться про еміграцію, звичайно).


Хтозна, можливо, у майбутньому саме ця ідея — суверенітету й незалежності країни — об’єднає білоруську націю? Кажуть, Мойсей недарма 40 років водив свій народ пустелею — чекав, поки помре покоління рабів. У Білорусі минула більше ніж половина цього терміну. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.