Світ

  ▪   Михайло Якубович

Культ чи культура?

Якими є суть і форми вождизму в ісламському світі
Матеріал друкованого видання
№ 52 (580)
від 27 грудня, 2018

Чи то бізнесмен, чи то звиклий турист, чи хтось інший, потрапивши в амбасаду арабської країни або якусь урядову установу, одразу зверне увагу на засилля порт­ретів президента чи короля. Зазвичай в око впадає певний несмак: помітно, що портрети завеликі, не завжди вписуються в інтер’єр, словом, відчувається щось таке, що одразу дає зрозуміти: це якась інша культура, інший підхід, який чимось нагадує радянські часи, коли, як відомо, портрет вождя був важливим символом лояльності (не кажучи вже про культ Сталіна чи Лєніна). Особливо цікавий дисонанс постає на релігійному ґрунті: з одного боку чуєш голоси шейхів, які розповідають про те, що «зображення — великий гріх», з другого бачиш чи то фото, чи то справжній портрет очільника держави. Ненароком замислюєшся: а чи це часом не виняток із правила?


Утім, питання не в тому, висять портрети чи не висять. І навіть не в тому, розсилають їх із центру з обов’язковим звітуванням про демонстрацію на стіні (як це було в Туркменістані часів «батька всіх туркменів» Ніязова) чи це просто бажання «простих трударів, які поважають великого падишаха». Навіть попри те, що, як скаже будь-який західний антрополог, особистість та особистісне в мусульманському світі розуміються дещо інакше, ніж на Заході, людина, наділена владою, постає зовсім в іншому світлі. Тому в Туреччині ми бачимо величезні портрети Ататюрка на урядових установах, у Єгипті на народ із численних портретів дивиться Абдель Фаттах ас-Сісі, у Марокко можна побачити усміхненого короля Мухаммада. Ну а в країнах Перської Затоки взагалі спостерігається гіперінфляція нагламурених зображень місцевих лідерів. Вони буквально всюди, якщо йдеться про урядові установи, громадські місця, готелі тощо. Потрапивши до Ірану, неодмінно побачиш і Хомейні, і його наступника Хаменеї — обидва здіймають руки в «благословенні» народу. І тут уже проглядається щось не так світське, як релігійне. Трохи далі на Схід — у Пакистані, Бангладеш чи Індонезії — картина змінюється. Тут, здається, на портрети зважають менше.

 

Читайте також: «Незручна» смерть


Але, повторимося, не в портретах питання, а в тому, чим була, є і залишається влада як така для простого представника мусульманського світу. Чому в Сирії, більшу частину якої повернув собі під контроль Башар Асад, його прихильники вбивали опонентів із вигуками: «Кажи, що немає бога, крім Асада»? Звідки беруться ці гучні й тривалі овації, якими зустрічають будь-яку появу лідера Туркменістану? Чому в країнах Затоки релігійні лідери славлять монархів так, начебто це сама божественна справедливість зійшла на землю в їхніх особах? Звідки походить цей відвертий вождизм, залишається він даниною ще середньовічній традиції й культурі чи, можливо, успадкований від лівого чи правого тоталітаризму ХХ століття?

 

«Філософ, пророк та імам»


Насправді західна культура, інвестована на Схід, може зійти дуже цікавими й неочікуваними плодами. Наприклад, іранський мислитель Алі Шаріаті (1933–1977) був великим поціновувачем Гайдеґґера і вважав, що буття розкривається через мученицьку смерть, оскільки лише смертю утверджується героїчність людського імені. Це, зрештою, відповідало шиїтській доктрині мучеництва, зорієнтованій на культ як «наступника Пророка» Алі, так і його сина Хусейна (які були вбиті опонентами). Неважко і в усій Ісламській революції в Ірані, як і в багатьох режимах Близького Сходу, побачити ліві елементи (та сама соціалістична партія «Баас», яка на багато років уперед заклала силову лінію для Іраку та Лівії). Наприк­лад, уже добряче забутий сирійський диктатор 1950-х Адіб аш-Шишаклі, творець «Арабського руху визволення», став таким собі зразком для інших на багато років: генерал чи не перший в Арабському світі вкладався в медійну інфраструктуру, «своїх» журналістів і, як підсумок, започаткував певну політичну традицію, яку не лише не хотіли демонтувати його наступники (скинувши самого аш-Шишаклі), а навіть розвинули. 


Дослідники нині стверджують, що аш-Шишаклі був ознайомлений із західними методиками пропаганди, принаймні його оточення контактува­ло з американсь­кою розвідкою, намагаючись схилити шефа на прозахідний бік. Помітно, що особистості змінюються, а культи лишаються. Новітні приклади — Гурбангули Бердимухамедов, який успадкував туркменську диктатуру від Ніязова. Та й за кожним турецьким президентом незалежно від політичних уподобань відчувається тінь Мустафи Кемаля Ататюрка. 

 

Читайте також: Арабський світ: Магічна культура чи втрачена цивілізація?


Навіть у монархіях Затоки культ особи лідера значно відрізняється від звичних європейцям своїх монархій (на кшталт іспанської чи британської): тут дещо інший тип символізму, значною мірою відтворений на тлі диктатур Арабського світу минулого століття. «Своїх» романтично-імперських традицій тут немає, натомість чимало племінних, найбільш природних для регіону. Хоч як дивно, але східні культи особи й диктатури взагалі нині радше репрезентують побічний ефект західного втручання, ніж щось таки автохтонно східне, — надто багато там модерних, навіть постмодерних елементів. Навіть своєрідних символів успішного бізнесу й менеджменту, коли йдеться про ОАЕ.


Якщо зазирнути, як сказали б психологи, на рівень архетипів, то можна легко виявити, як арабський до­ісламський світ був занурений в ідеалізацію одноосібної влади. Парадоксально, але поряд із цим він був роздроб­лений на різні племінні групи, гуртуючись не так довкола якогось уявного лідера, як довкола очільника племені, тобто того, з ким в інших кревний зв’язок. І саме тому, наприклад, коли на початку минулого століття в Єгипті почали формувати модерну національну державу (вийшла, втім, радше територіальна), то зверталися не так до середньовічних Фатімідського халіфату чи Мамлюцького султанату, а саме до Єгипту доби фараонів, мовляв, сучасні єгиптяни є найпершими спадкоємцями чи не найрозвиненішої культури давнини. Щоправда, вже через кілька десятків років «фараонізм» лишився або в межах туристичного життя країни, або в риториці ісламістів, які в 1960-х розпочали боротьбу проти світського режиму, називаючи владу «фараонською деспотією». 


Практично вся середньовічна мусульманська література пересипана ідеалізацією можновладця, переліком вимог, яким той має відповідати (утім, механізму, який дав би змогу його «змусити» бути таким, ніколи не було — ісламське право забороняє «вихід зі зброєю проти правителя»). Навіть філософські генії Близького Сходу Авіценна чи Аверроес, відомі європейцям іще із Середньовіччя, говорили про ідеал правителя як про «філософа, пророка та імама» водночас, тобто такого собі абсолютного монарха, який діятиме на підставі законів і Божих, і природних. Ібн Хальдун, «арабський Маркс», як його називали на Заході, писав, що одноосібна влада — це найбільш природна річ для суспільства, а ось невід’ємними її ознаками стають «здатність примушувати» й «насилля» як таке. І немає жодної альтернативи владі, оскільки якщо її прибрати, то світ порине в хаос. І, як мовиться у відомій східній приказці, «кого не навчить Коран, того навчить султан!». 


Тінь Магді


Мусульманські авторитети всіх часів (принаймні до реформаторів раннього модерну) повчали, що насправді вчена й глибоко віруюча людина повинна триматися подалі від влади, адже настрої в можновладців змінюються, а ось істини релігії — ні. Але чи всі дотримувалися цієї максими? Питання риторичне. Практично в усіх мусульманських державах над релігійними діячами висить меч влади, яка витісняє «альтернативні» форми ісламу за межі своєї країни (і тому, що парадоксально, будь-яке велике європейське місто має розмаїтішу картину мусульманських рухів, аніж окремі близькосхідні столиці). Тим, хто при владі, обов’язково потрібен «свій іслам». І не лише тому, що це убезпечить режим від «інших», а ще й тому, що в його центрі буде культ власної особи, за ставленням до якої можна буде легко відрізнити лояльних від нелояльних, «своїх» від «чужих». Чуємо пафосну риторику, бачимо численну охорону, читаємо величезний почет провладних журналістів, які змагаються у вихвалянні свого головного спонсора так, як у середньовіччі при дворі халіфа змагалися поети. 


Водночас на Близькому Сході чекали й досі чекають Магді, тобто «обіцяного» месію-визволителя. Особливо мова про різні напрями шиїтського ісламу, починаючи від «найтрадиційніших» імамітів до пізніших дурузів (які нині мешкають передусім в Ізраїлі та Лівані), що чекали на свого спасителя, який встановить справедливий суспільний лад і керуватиме світом. Так, навіть у сучасному Ірані політичні настрої час від часу підігріваються чутками про те, що, мовляв, ось Магді вже близько й скоро прийде. 

 

Читайте також: Східні «голоси». Що пишуть арабські ЗМІ про Україну


У Судані у ХІХ столітті виник навіть цілий рух магдітів, очолюваний «месією» Мухаммадом бін Абдаллою, який зумів протриматися кілька десятиліть, зазнавши в підсумку поразки від колонізаторів. Та й сучасні мусульманські рухи, починаючи від світських і закінчуючи релігійними, обертаються довкола постаті, яка проголошується чи не безумовним авторитетом. Це той випадок, коли зміст практично втрачає значення, головним стає той, хто цей зміст транслює. 

 

Криза авторитету й авторитаризм


Свого часу, перекладаючи українською мемуари оманського прозаїка Сейфа ар-Рахбі, я натрапив на цікаву метафору. Він порівняв сучасний Арабський світ із піратським кораблем, який розбився й викинув свій екіпаж на пустельний берег. Здіймаючи галас і тримаючись за зброю, вони залишаються собою, але без нового корабля ті порухи не мають жодного сенсу. Мабуть, початок ХХІ століття й був етапом пошуку цього корабля, біля керма якого мав би стати новий лідер. Утім, уже років зо п’ять активні пошуки нового стали згасати. 


Оглядачі, які нині пишуть про Близькій Схід, констатують певну ідейну стагнацію, фактично те, що якогось «третього шляху» (яким марило вже покійне старе покоління вождів: Хафіз Асад, Абдельнасер, Арафат, Хусейн, Каддафі та інші) так ніхто й не знайшов. Навіть у релігійному сенсі (а «релігія і політика», як мовиться в східній приказці, — «це брати-близнята») мусульманський світ зазнав жорсткої кризи авторитету. Поки одні стають дедалі більшими шанувальниками світської культури (капіталізм, вочевидь, інших стратегій не перед­бачає, принаймні на рівні споживання), інші гуртуються довкола релігійних діячів, багатьом із яких теж притаманні всі типові риси вождизму. 


Якби всі слухалися нашого шейха, світ був би кращим, упевнено заявляють послідовники різних рухів. Навіть у найконсервативніших колах відчутні якісь «новітні» елементи. І, читаючи праці цих авторитетів, розумієш, скільки багато в них спільного з іншими одноосібними проектами сучасності. Особистість, яка наділяється мало не чудотворними рисами, безумовна правильність, цілування рук, акцент на практику — усе це, як певне дзеркало, відображає той самий підхід до влади, що характерний і для рівня держави. 

 

Читайте також: Принц-розкольник


Навіть у такій структурі, як збройні сили, влада не так об’єднує, як ділить. Більшість військових експертів і нині відзначають той факт, що в арміях арабських країн досі зберігається величезна дистанція між офіцерським і рядовим складом, що сприяло їхній поразці у війнах з Ізраїлем. 
Можна наводити й інші приклади як успіхів, так і невдач, але тотальна сакралізація влади, вочевидь, стала головною перепоною побудови демократичного суспільства. Щоправда, будівничих демократії після програшу Арабської весни в Єгипті останніми роками теж поменшало, а то раптом знову оберуть «не тих» кандидатів для Заходу (як це сталося з «Братами-мусульманами»). Свого часу, втім, саме ті старі диктатури забезпечували масову й доступну освіту, зреалізували низку інфраструктурних проектів, пропагували захист прав жінок, лібералізацію громадського простору тощо. Багато цих здобутків у підсумку були перекреслені подальшими воєнними конфліктами.


Виникає запитання: а що ж нове покоління? Ті представники еліти, які здобували західну освіту й прийшли на місце старих революціонерів або монархів минулого, зрозуміло, стають предметом очікувань з боку ліберальних кіл. Тоді як історія недобре жартує, і якщо ще в 2000-х роках про Башара Асада писали як про демократа й поборника свободи куди більшого, ніж його батько Хафіз, то після семи років сирійської війни (з якої Башар усе ж таки виходить в ролі переможця) цього вже не скажуть навіть його прихильники. 


Аналогічні перспективи й у нового покоління монархів у Затоці: попри, здавалося б, культ Заходу в середовищі самих цих еліт, загалом вони діятимуть саме в тих ролях, яких вимагає збереження успадкованої влади. А можливо, ще навіть жорсткіше, намагаючись усіляко донести до народу, що лише їхня особистість зможе вберегти добробут, злагоду й мир.


Хоч як дивно, за останній рік-два авторитарні культи мусульманських країн, передусім арабських, дістали ще одну непогану путівку в життя. Час відродження правих сил у світі, доба лідерів, коли технократи йдуть на другі чи навіть треті ролі, вимагає присутності особистості. Протистояння, що завершуються саме на користь вождів, показують, що й Захід, у принципі, воліє міцно вкоріненого й стабільного союзника, який радше обертатиме країну навколо себе, ніж віддаватиме владу «просто так», в ім’я високих і мало кому зрозумілих на Сході ідеалів. Це, власне, стає другим диханням авторитаризму, вимушеним заходом, коли народу краще бачити портрети свого вождя на стінах, ніж танки на вулицях.