Світ

  ▪   Алла Лазарева

ЄС: фактор інфантильності

Європейський Союз не застосовує до Росії нових санкцій, бо не навчився самостійно захищати себе
Матеріал друкованого видання
№ 51 (579)
від 20 грудня, 2018

«З такими друзями й ворогів не треба», — каже Мір’ям, роздратовано вимикаючи новини телеканалу BFM. Вона не в захваті від президента Макрона, але збирається голосувати за його партію на виборах до Європарламенту. «Інші настільки гірші...» — зітхає жінка, розливаючи в горнятка зелений чай із м’ятою. 


Мір’ям народилася в Ірані, до Франції потрапила зовсім крихіткою. Вивчилася спочатку на вчителя історії, а згодом на соціолога. Її батько — політичний біженець, заочно засуджений до страти за «зневагу до Корану» та «протидію революції». У цій родині про політику говорять багато та емоційно, а політичних лідерів оцінюють не лише за результатами в середині країни, а й за успіхами та провалами на міжнародній сцені.


«BFM TV та інші телеканали біжать за подіями та підставляють мікрофони кожному, хто готовий потоптатися по Макрону, і що дошкульніше, то краще, — вважає Мір’ям. — За фактом популяризуються деструктивні меседжі, що дезорієнтують суспільство. Можливо, такою є стратегія власника, можливо, це колективна позиція журналістів. Проте важливо інше: зусиллями насамперед французького телебачення не ідеальний, як і всі політики, Макрон має вигляд значно гірший, ніж є насправді. Що це означає в проекції на міжнародну ситуацію? Що на весь Євросоюз був лише Макрон, який бодай переймався проблематикою спільної зовнішньополітичної візії. Але внутрішні протести його так послабили, що європейський речник із нього тепер ніякий. Водночас жоден інший лідер у ЄС навіть не ставить перед собою такі завдання: Меркель також ослаблена внутрішніми протистояннями, британці йдуть геть, решта орієнтується лише на свій, національний формат...»

 

Читайте також: Die Welt: Поруч чи разом?


Можна довго сперечатися про те, на кому більше відповідальності за той високий градус роздратування, що накопичується в європейських суспільствах: на політиках, які живуть власним, далеким від народу життям, чи на пресі, що констатує факти й не заохочує думки. Очевидно одне: еліти здаються так само розгубленими, як і соціум. Німці й французи, італійці й нідерландці однаково не знають, що треба зробити, аби з незатишного сьогодні повернутися в заможне позавчора. До непевності на Заході лиш починають колективно звикати. Адаптація відбувається болісно. Кожен, залежно від політичних уподобань та особливостей характеру, шукає «свого» крайнього. Одні звинувачують багатих, інші — мігрантів, треті — міжнародні фінансові корпорації, четверті — американців... Без крайнього майже не виходить, бо Європа з повоєнних часів виховала цілі покоління громадян, які не мають відчуття відповідальності за власну домівку. Адже безпеку гарантує НАТО, читай Сполучені Штати, власну систему захисту обговорюють хіба що гіпотетично, і лише Макрон, якого вперто цькують «жовті жилети», запропонував створити власне європейську армію... 


Звичка вирішувати проблеми не своїм коштом привчає не думати про глобальні виклики. Гарантований комфорт розслабляє не лише простих громадян, а й політичний клас. Запит на титанів масштабу де Ґолля або Черчилля не сформований, тож бачимо цілий калейдоскоп політиків дрібного ґатунку з меркантильними цілями та відповідними методами. «Чому європейці не хочуть розуміти та визнавати, що Україна, по суті, захищає їх від варварської навали зі Сходу? — перепитує колишній французький дипломат. — Бо європейці звикли, що їх захищає хтось інший і що це норма. Безперечно, НАТО тримає під своєю парасолькою 29 країн-членів, кожна з них бере участь у формуванні кошторису. Але Сполучені Штати забезпечують 70% бюджету Альянсу. І нехай кожна держава ЄС має свою модерну армію, а Франція, до речі, володіє потужним ядерним потенціалом... Усе це політично не працює, як мало б, бо гарантії безпеки делеговані назовні. Цю систему настав час перезавантажити. Але немає кому взятися за цю справу».

Звичка вирішувати проблеми не своїм коштом привчає  не думати про глобальні виклики. Гарантований комфорт розслабляє не лише простих громадян, а й політичний клас. Запит на титанів масштабу де Ґолля або Черчилля не сформований


Недавні події в Керченській затоці здивували млявою реакцією західних лідерів та інституцій. Замість пропозиції нових санкцій та чіткого засудження відвертої збройної агресії лунали заклики до «взаємної стриманості» та «деескалації», слова про пропорційний розподіл відповідальності між нападником і його жертвою. Нейтральність та відстороненість, що за спокійних, мирних часів видавалися б добрим дипломатичним тоном, у контексті неоголошеної війни сприймаються як боягузтво та потурання міжнародному злочинцю.


«Азовське море — закритий простір, проблеми з доступом до нього відчувають лише українці, цим хоч якось можна пояснити беззубі коментарі, — каже колега-міжнародник. — Звернімо увагу на інше: Німеччина після анексії Криму вдвічі збільшила закупівлю природного газу в Росії та будує «Північний потік-2». Як тут чекати від Берліна жорсткої реакції? Меркель сьогодні не має належної підтримки не тільки щоб просувати нові санкції. Вона навіть не здатна домогтися відмови від проекту, що робить європейців ще більш залежними від РФ. І це в умовах гібридної війни, яка руйнує систему міжнародної безпеки! Чому жадібність перемагає здоровий глузд? Одна з причин: засади суспільства споживання не зовсім сполучаються з усвідомленням громадянського обов’язку, зі звичкою ставити спільне вище за власне, коли йдеться про важливе. Мова навіть не про високу жертовність, не про лицарство, а лише про відчуття здорової пропорції. Ти береш від держави, і береш багато. Отже, мусиш віддавати, і не лише матеріальне».

 

Читайте також: Нормандська діра*


Світ звикає до війни в Україні, анормальна реальність стає банальністю. Французький політолог Юлія Шукан констатує «нормалізацію війни» у свідомості багатьох людей, і в цьому сенсі час радше працює на агресора. В України немає вибору: щоб існувати, вона не може не опиратися експансії. Західні демократії, географічно відгороджені від Росії тією самою Україною, а також Польщею, Чехією, Словаччиною та іншими державами Центральної Європи, самі себе переконали в тому, що цю війну можна перечекати. Очевидна меншість політиків усвідомлює цивілізаційний вимір протистояння між Москвою та Києвом. Минули часи, коли посилатися на Семюела Гантінґтона з його теорією зіткнення цивілізацій було модно. Інфантильне суспільство сповзає до охлократії й не бажає бачити очевидних викликів. А якщо сховати голову під подушку? Слабкі еліти виявляються нездатними запропонувати цікавіші рішення.


«Чи є сенс домагатися застосування списку Маґнітского до близького оточення Путіна на рівні ЄС?» — запитали із залу в адвоката Олега Сенцова Дмітрія Дінзе після перегляду фільму «Процес» у Парижі. «Чекати від нових санкцій прямої дії не варто, — відповів той. — Але вони не будуть зайвими, принаймні в проекції на членів сімей тих російських чиновників, які безпосередньо причетні до грубих порушень прав людини та злочинів режиму». Відповідні міждержавні переговори між країнами Євросоюзу почалися кілька тижнів тому. Чи здатні символи зупинити танки? Напевне, ні, але це не означає, що треба відмовлятися від малих кроків, коли не випадає робити великі.

 

Читайте також: Не помилитися ворогом


Європейський Союз, зосереджений на процедурі Brexit та інших гострих внутрішніх проблемах, за різними параметрами не готовий до серйозної розмови з Кремлем. «Визнання Росії агресором зобов’язує до наступних жорстких кроків, — зауважив в одному з виступів російський опозиціонер Ґаррі Каспаров. — Ось цієї послідовності, цієї необхідності діяти боїться і не хоче Захід». Відбуватися порожніми заявами та мінімізувати події на українському Сході, звичайно, легше. Але страусина тактика допомагає хіба що трохи виграти час. Росія ніколи не зупиниться, якщо її не зупинити силою. 


Рано чи пізно європейські країни разом чи поодинці будуть змушені шукати стратегії протидії втручанням Кремля. Ця неминучість постає із самої природи російського режиму. Україні вкотре в історії випала роль дослідної лабораторії, де напрацьовуються дієві моделі опору. Згодом ці механізми спротиву обов’язково придадуться тим державам, які сьогодні відбуваються порожніми словами замість того, щоб допомогти Києву протистояти агресії. Але спочатку ці суспільства мусять подорослішати та усвідомити: свобода ніде у світі не є довічною даністю. Вона крихка, а тому постійно потребує захисту з боку всіх тих, хто хотів би нею користуватися. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.