Світ

  ▪   Томас Шмід
  ▪   © 2018 Axel Springer SE. Alle Rechte vorbehalten

Die Welt: Польща заслуговує на більшу емпатію

фото: reuters
Історія цієї країни не має аналогів у Європі. Незважаючи на численні приниження, поляки постійно дивилися на Захід. Тож погляньмо і ми уважніше на Схід
Матеріал друкованого видання
№ 47 (575)
від 22 листопада

З XIV століття завдяки вправній політиці включно з династійними шлюбами Польщі дивовижним чином вдалося розширити свої володіння. Постала Польсько-Литовська унія, на той час найбільша за площею держава Європи, територія якої сягала від Балтійського моря й аж до Криму. Однак її особливістю був не розмір, а притаманне їй розмаїття. Британський історик Норман Девіс описує це так: «Специфічною ознакою суспільства польсько-литовської держави був його мультикультурний характер. У Речі Посполитій було багато народів, релігій і мов.


Польська шляхта й українські селяни змішувалися з німецькими містянами та єврейськими чи вірменськими купцями. Люди пишалися своїм реальним чи уявним походженням від сарматів, або хазарів, або від голландських, шведських, італійських, шотландських мігрантів. Довкола римо-католицької більшості групувалася строката суміш конфесій: кальвіністи, лютерани, аріани, унітарії, православні, уніати і старовіри, ортодоксальні євреї, караїми, хасиди і франкісти, вірменські монофізити і татарські мусульмани». І полякам вдавалося стримувати конфліктні потенціали, які несло в собі це мультикультурне суспільство.

 

Читайте також: Лідером недовіри у Польщі став глава правлячої партії "Право і справедливість" - інфографіка


Довго ця Польсько-Литовська імперія не проіснувала, що було пов’язано як із її укладом, так і з сусідніми державами, які в епоху абсолютизму ласим оком поглядали на Польщу. Зсередини країна ослаблювалася, хоч як парадоксально, саме своєю прогресивністю. Заснована 1569 року польсько-литовська Річ Посполита, шляхетська республіка, на ті часи була надзвичайно прогресивною державою. Володарем тут був не регент, а аристократія, шляхта. Можна говорити про своєрідну демократію, адже громадяни-шляхтичі були панами, а король у принципі їхнім слугою. Стримували й обмежували цю владу право на опір, а також безпрецедентне в усій Європі Liberum Veto — право вето, яке мав кожен член парламенту. Це надмірне право вето безпрецедентним чином зміцнювало позицію кожного. Але був і негативний зворотний бік: ним зловживали. Шляхетська республіка блокувала сама себе.


Це полегшило втручання в польські справи чужорідним силам. Особливо Росії, яка була зацікавлена в експансії у бік Польщі. Це швидко активізувало дві інші держави, що відчули через те загрозу: Пруссію, яка вже стояла на початку своєї експансії, і Габсбурзьку монархію. Разом вони привласнили територію Польщі, стерши її на понад століття з карти світу.


Польські еліти виховувалися на французькому Просвітництві. Вони сподівалися, що похід Наполеона на Росію подарує їхній країні незалежність. Ці надії виявилися марними. Коли корсиканця було повалено, польські сподівання переспрямувалися на Віденський конгрес 1815 року. І знову поляки були розчаровані. Витворилася модель, яка стала визначальною й пізніше, на ялтинських і потсдамських переговорах. Західні держави — учасниці Віденського конгресу запевняли, що Польща має право на незалежність. Однак результату це майже не дало. Коли дійшло до справи, вони виявилися неготовими через Польщу вступати в конфлікт із Росією. Польща, яка конче хотіла належати до Заходу Європи, але в його очах була не варта серйозного конфлікту. Вона просто лежала надто далеко на сході.

Теперішній польський уряд оголосив себе поборником ортодоксального католицизму. Колись Польща була мультиетнічною, мультиконфесійною і толерантною. Все це з поляків вибили. З кожним поділом, із кожним пересуванням кордонів, із кожною депортацією країна втрачала різноманіття


Тоді для Польщі почалося довге ХІХ століття, коли головне було протриматися. Майже всі поляки рішуче відкидали чуже панування. Сформувалися дві протилежні реакції на відсутність незалежності: романтична і позитивістська. Романтичний табір, надихаючись національними визвольними рухами Європи, робив ставку на опір, боротьбу та повстання. Він відхиляв компроміси та спроби реформ. Цей романтичний імпульс, незважаючи на те що всі повстання зазнавали поразки, залишався незмінно сильним. Без нього Польща не стала б першою країною східного блоку, якій вдалося підважити основи комуністичного панування.


Романтикам протистояли обережні позитивісти. Вони вважали, що для повстання ще зарано. Польський народ, мовляв, повинен спершу зібратися, сформуватися й стати силою. Вони боялися повстання, бо, на їхню думку, воно мало б закінчитися поразкою. І виступали за поступовий, реформаторський шлях. Характерно, що обидва рухи хоч і боролися один з одним, але й залежали один від одного. Ця антагоністична взаємодія пізніше дала Польщі силу мирно повалити комуністичну систему. Адже саме це було особливістю польського зламу 1980-х років: з одного боку, він став можливим завдяки радикальному «ні» комуністичному застоєві. А з другого — «Солідарність» завжди прагнула не загострювати конфронтацію до крайнощів. Профспілка навіть за принизливих умов була готова вести переговори з владою. Завдяки цій подвійній грі між радикальністю й обережністю Польща й змогла стати єдиною країною східного блоку, яка за круглим столом змусила Комуністичну партію до капітуляції.


До ХІХ століття окупаційні держави не були зацікавлені позбавляти поляків їхньої ідентичності. Проте це швидко змінилося, коли в усій Європі почав зміцнюватися націоналізм. Росія дедалі більше робила ставку на русифікацію Польщі, Пруссія — на германізацію. Польська мова втратила статус офіційної, у вищих школах нею більше не можна було викладати. Вимушена замкненість у собі оголила незабаром непривабливі сторони. Час гноблення описували просто-таки як мучеництво. Доходило до блюзнірства, коли країну називали «Христом серед народів». Тоді було закладено фундамент неприємного культу Польщі. Упродовж ХІХ століття ідея польської нації втратила для багатьох патріотів свій інклюзивний і відкритий характер. Польський патріотизм став подекуди вузьким, бездушним, дріб’язковим та агресивним.

 

Читайте також: Польщу виключили з Євромережі рад юстиції


Саме чужі держави, передовсім Росія і Пруссія — Німеччина, надзвичайним насиллям завадили Польщі піти далі шляхом інклюзивної, дружньої національної свідомості, яка була закладена в її історії. Монокультурне звуження, яке реалізує теперішній уряд, — це також продукт насамперед західноєвропейського ігнорування народу, який, якби йому дали приєднатися до Західної Європи, міг розквітнути набагато раніше.


Це стосується і 1918 року, коли за Юзефа Пілсудського Польща знову здобула національну незалежність. Щоправда, країни — переможниці Першої світової війни, передусім США, виступали за право народів на самовизначення. Але всупереч усім прокламаціям нової «весни народів» повторилася польська драма Віденського конгресу: Польща була хоч і важлива, але недостатньо. В очах країн-переможниць вона лежала на маргінесі, а не в центрі Європи. І так сталося, що й у Версалі врахували інтереси Росії. Під час трьох поділів 1772, 1793 і 1795 років Польща була розділена між Росією, Пруссією та Австрією. Але й у 1918-му, йдучи на поступки Росії, їй повернули назад не всі землі. Вона здобула незалежність, але залишилась обкроєною державою.


Тоді настав вирішальний 1939-й. Ще раз повторилася драма поляків. Коли не можна було більше не помічати, що тиск гітлерівської Німеччини загрожує самому існуванню Польщі, держави Заходу запевнили її у своїй солідарності, сказали, що ніколи не залишать саму. Але саме так і сталося. Коли 1 вересня 1939 року гітлерівський Вермахт напав на Польщу, вона лишилася західної підтримки.


Лише за кілька днів до початку війни Рейх і СРСР уклали пакт про ненапад. Він дозволив Гітлеру захопити Польщу, не боячись, що зі сходу йому чинитимуть опір. Як стало відомо зі значно пізніше оприлюдненого таємного додаткового протоколу, Німеччина і СРСР домовилися про те, щоб разом напасти на Польщу й Балтію та поділити їх між собою. І це сталося. Містичним чином повторилося те саме, що Польща вже переживала під час трьох поділів наприкінці XVIII століття, однак тепер уже одним ударом.

 

Читайте також: Польша виступає за включення України до ініціативи Тримор’я


Радянський міністр закордонних справ Молотов задоволено констатував: «Польща припинила своє існування». На заході країни німці одразу ж розпочали депортації та розстріли — відкрито йшлося про те, щоб винищити еліту країни. Майданек, Собібор, Треблінка, Белжець, Хелмно й Аушвіц-Біркенау — великі табори смерті навмисно були влаштовані саме на польській землі. На сході Польщі не відставала радянська влада. Тут теж були депортовані або вбиті сотні тисяч, і тут теж ішлося чітко про те, щоб винищити прошарок освічених та заможних. Тільки в катинському лісі під Смоленськом у 1940 році радянські енкаведисти розстріляли 4 тис. польських офіцерів.


Жодна інша окупована під час Другої світової війни країна не зазнала таких жахіть: ані Франція, ані Нідерланди, ані Норвегія. І вони всі могли сподіватися на те, що після закінчення війни самостійно продовжать кожна свою національну історію. Але не Польща. Знову на Ялтинській і Потсдамській конференціях щодо неї від західних союзників прозвучало кілька запевнень, але не більше. Вона знову виявилася недостатньо важливою, щоб через неї сваритися з Росією.
Польща була першою жертвою Другої світової війни. Проте після її закінчення за столом переговорів у колі переможців не сиділа. Позаяк Радянський Союз і не думав віддавати окуповані на сході території, Польща отримала, причому про те навіть не спитали жодного поляка, територіальну компенсацію на заході. Мільйони поляків переселили на ці нові території, країну було пересунуто майже на 200 км на захід. Вона стала іншою державою. Одразу ж після варварства націонал-соціалістичної Німеччини прийшли десятиліття злиднів комуністичного панування.


Теперішній польський уряд оголосив себе поборником ортодоксального католицизму. Багато хто вважає, що ця позиція свідчить про відсталість. Однак несприйняття урядом ПіС сучасності і є продуктом цієї сучасності. Колись Польща була мультиетнічною, мультиконфесійною і толерантною. Все це з поляків поступово вибили. З кожним поділом, із кожним пересуванням кордонів, із кожною депортацією країна втрачала різноманіття. У 1773-му, а це був рік Першого поділу, католиками було трохи менш як половина поляків. Коли у 1918-му Польща знову стала незалежною державою, вони становили вже 66% громадян. А 1946‑го залишилось тільки 4% поляків, які не були католиками. Саме поділи, чужинські панування і, врешті-решт, комунізм зробили її наскрізь католицькою країною.


З 1989 року Польща зробила надзвичайний модернізаційний стрибок. Проте вона досі лишається складною країною. А крім того, звісно, й країною, більшість громадян якої досі схвалює ЄС і європейський шлях. Країною з активним громадянським суспільством, яке може себе захистити. Країною, інтелектуали якої переважно вважають себе європейськими космополітами. Польща заслужила, щоб ми стежили за її розвитком із більшою цікавістю та емпатією, ніж досі. Вона завжди дивилася на Захід. Погляньмо ж і ми уважніше на Схід.