Світ

  ▪   Юрій Лапаєв

Довіль Якнюнайте: «Час працює проти швидкого вирішення конфлікту на Донбасі»

ФОТО: JULIUS KALINSKAS/15MIN.LT
Литовська дослідниця про коріння сепаратизму в Європі
Матеріал друкованого видання
№ 46 (574)
від 14 листопада

Під час Другого безпекового форуму у Львові Тиждень обговорив з литовською дослідницею самопроголошених утворень та сепаратизму український конфлікт, його спільні риси та відмінності порівняно з іншими країнами.

 

Які саме конфлікти ви вивчаєте?


— Більша частина моїх досліджень присвячена кордонам: утворенню державних чи квазідержавних кордонів. Останні три-чотири роки я займаюся вивченням конфлікту в Грузії, особливо в тому, що стосується Абхазії та Південної Осетії. І здебільшого мене цікавлять процеси утворення кордонів, які розпочалися там із 2013 року. Мається на увазі, що нині там існує фізичне розмежування (ЄС називає це адміністративним кордоном), який відділяє Абхазію та Південну Осетію від решти території Грузії. Тому я вирішила вивчити феномен того, що в академічних колах іменують де-факто державами або невизнаними державами. Це регіони, які проголосили незалежність, вони невизнані або майже не визнані на світовому рівні, однак намагаються позиціонувати себе суб’єктами міжнародної політики. Надзвичайно цікавим є те, як вони виживають і як вони намагаються у щось розвинутися. Приклади таких утворень можна знайти не лише в Грузії, а й у Молдові, на Кіпрі, навіть в Африці, зокрема, в Сомалі.

 

Якщо ми говоримо про конфлікти в Грузії, Вірменії, Придністров’ї та Україні, чи бачите ви якийсь зв’язок між ними?


— Так. Існує одна зрозуміла спільна риса: ці утворення не могли б вижити, якби не мали так званої держави-покровителя. І в більшості випадків Росія є найбільшим підбурювачем та помічником для цих територіальних утворень. Напевно, за винятком Нагірного Карабаху, який підтримується Вірменією. Ми можемо говорити, що в Грузії, де сепаратистські процеси розпочалися в 1990-х роках, роль Росії була значно меншою. Однак із 2000-х РФ поступово та суттєво збільшила свою присутність і перетворилася на ключового гравця. І нині, коли ми говоримо про майбутнє Молдови та Грузії, то розуміємо, що Росія має потужне вето й може зупинити будь-які позитивні перетворення. Аналогічна ситуація склалася й на Сході України.

 

Читайте також: Сепаратистський футбол. Хто підтримує спортивну атаку на Україну?

 

Які причини виникнення таких квазідержавних утворень?


— Зазвичай це не відбувається зненацька. Завжди є щось, певна проблема, яка може пасивно чекати сприятливих умов. Кожен насильницький конфлікт має глибоке коріння. Воно може полягати в етнічній чи соціальній площині або ж мати інший характер. Однак завжди повинен бути такий собі «сірник», який розпалить конфлікт. Отже, ідеться про наявність трьох елементів: глибоких суперечок, «вікна можливостей», тобто сприятливих умов, та нерідко — певної зовнішньої допомоги. У більшості зі згаданих вище конфліктів ця допомога надійшла з-за кордону, від сусідньої держави. Однак є багато місць із серйозними проблемами, навіть відкритими закликами до сепаратизму, де не відбулося саме насильницьких спроб відокремлення. Тому сепаратизм є дуже цікавим феноменом: має поєднатися багато різноманітних факторів і сил, щоб щось сталося. Зазвичай у міжнародній політиці сепаратистам украй важко створити нову державу в разі, якщо немає певних домовленостей із державою, від якої вони хочуть відокремитися. Та головним є навіть не факт їхнього утворення, а те, чому ці самопроголошені «країни» існують так довго.


Що спільного ви бачите в усіх європейських конфліктах?


— Я гадаю, що випадки Великої Британії — Шотландії та Іспанії — Каталонії дещо відрізняються. Там ці процеси відбуваються в більш чи менш демократичних межах. Хоча в Каталонії сталися зіткнення й були вони доволі інтенсивними, усе ж таки демократичні процеси переважають. Однак якщо подивитися на Молдову та Грузію, то йдеться про схожі сценарії: певні утворення оголосили про незалежність і їх підтримали зовнішні сили. Вони борються проти реінтеграції, тому що мають для цього військові та економічні ресурси, причому достатні, щоб відокремитися від основної території. Це зрозуміло, але що буде далі? І це найважливіше питання зараз, у тому числі й для України. З цих прикладів я винесла щонайменше два уроки. Перший: чим довше ці утворення існують окремо, тим більшою є ймовірність, що такий стан триватиме й надалі. Отже, це питання часу. Стан, який мав бути тимчасовим, поступово стабілізується. Уже тривалий період ми називаємо конфлікти на кшталт Осетії, Нагірного Карабаху та Придністров’я замороженими.

 

Читайте також: Українські націонал-комуністи в добу визвольних змагань

 

Це не найкращий аналітичний термін, утім, він є гарною метафорою для опису того, що відбувається. Що довше триває такий стан речей, то складніше буде припинити існування таких утворень, отже, «розморозити» його. Другий урок виходить з першого: чим довше триває конфлікт, тим більше люди звикають до життя відокремлено. Причому люди з обох сторін — як на контрольованій урядом, так і на самопроголошеній. Що я бачу нині в Абхазії та Осетії? Людям — абхазам чи осетинам — дуже не подобається (і це ще м’яко сказано) навіть думати про можливість проживання в Грузії, з грузинами. Це для них просто немислимо. Неприязнь та скептицизм дуже великі. Уже з’явилося ціле покоління, яке не знає іншого варіанта, крім як жити окремо та слухати історії про боротьбу, війни й несправедливість минулого. Ця здатність людей звикати до окремого життя є важливим уроком, навіть загрозою, яку треба теж враховувати, коли ми говоримо про Україну.

 

Нині в Україні немає замороженого конфлікту, навпаки, триває гаряча його фаза. Як це впливає на час та здатність впливати на настрої людей?


— Коли конфлікт у гарячій фазі, коли йде війна, значно складніше звикнути до таких умов. Зауважу, що я маю обмежений досвід щодо цього аспекту. Втім, базуючись на повідомленнях із зони бойових дій, у мене складається враження, що насправді люди здатні звикнути навіть до щоденного насильства, обстрілів і вибухів. Тому загальні висновки будуть схожими: час працює проти швидкого вирішення конфлікту на Донбасі. Але з іншого боку, коли йдеться про війну, з’являється місце для певної невідкладності, для потреби діяти хоч якось негайно. І це добре. Тому що з’являється принаймні надія, що в умовах збройного протистояння сторони робитимуть більше для його вирішення. Натомість що я бачу на державному рівні в Україні? Бракує політичної волі для того, щоби щось робити, крім визнання ситуації. Нічого не відбувається в сенсі формулювання певних поглядів, стратегії стосовно майбутнього постконфліктної України. Водночас, висловлюючи цей скептицизм, я, звичайно, мушу підкреслити роль Росії як найважливішого гравця, що має право вето.

 

Чим відрізняється українська ситуація від інших прикладів сепаратизму?


— Я бачу одну велику відмінність конфлікту в Україні від подій у Грузії. У цій країні був і досі є етнічний конфлікт. Мене за це нерідко критикують грузинські колеги, однак треба чесно визнати, що конфлікти, які активізувалися на початку 1990-х років, сталися в результаті зіткнення двох різних етнічних проектів. Такі протистояння є найскладнішими для вирішення. У вашому ж випадку немає етнічного підґрунтя. В українському конфлікті йдеться про соціально-економічні причини та культурну різницю, які були підсилені в умовах кризової ситуації (якою був Майдан) плюс значний зовнішній поштовх. Можливо, вирішити таку проблему буде простіше. Якщо говорити про інші європейські приклади сепаратизму, то насамперед треба згадати Шотландію й Іспанію. Це сепаратизм, який відбувається в демократичних державах.

 

Читайте також: Невинуватість винуватих?

 

У цьому сенсі Шотландія є ідеальним випадком. Вони розпочали дебати, попросили референдум, центральна влада погодилася щодо його проведення, окреслила умови процесу, відбулося чесне голосування після довгих публічних обговорень. Це пов­ністю відрізняється від ситуації в Україні. Іспанія та Каталонія не змогли реалізувати процес у такий цивілізований спосіб, адже іспанський уряд не був готовий до такого сепаратизму. Втім, обидві сторони не переходять до насильства, й це дуже важливо. У вашій країні таких дебатів не було до 2014 року. Навіть якщо раніше й можна було знайти якісь незначні ознаки сепаратизму, вони зовсім не збігалися з громадською думкою. Ця проблема є новою, однак вона існує вже чотири роки і, як я зазначила раніше, час працює проти вас.

 

І найскладніше запитання: як вирішити такі конфлікти?


— Шотландія, як це видається після Brexit, намагатиметься реалізувати свої бажання щодо відокремлення знову й знову тільки демократичним шляхом та за допомогою референдумів, а успішно чи ні — питання інше. Це один зі шляхів вирішення проблеми сепаратизму — через демократичні процеси. Сподіватимемося, що Іспанія захоче зробити так само. А щодо вашого регіону, то першим кроком повинна бути геополітика. Це має стати ініціативою з боку РФ. Росії треба щось повідомити, чи зробити, або принаймні дати знак, що вона хоче рухатися в бік вирішення ситуації. Потім ми можемо поміркувати, як варто діяти далі. Нині головна дискусія точиться довкола можливої миротворчої місії, що, на мій погляд, може бути дієвим рішенням. Однак навіть за таким рішенням стоїть складна система, отже, необхідно передбачити чимало речей, щоб зробити все коректно. Це ймовірний вихід із глухого кута мінських домовленостей. Однак до цього Україні необхідно мати стратегію своїх дій уже на той період, коли встановиться мир.

 

Адже тоді розпочнеться найскладніша частина. Відновлення Донбасу вимагатиме залучення багатьох ресурсів. А це означає, що їх треба буде спрямувати з інших місць. Тому необхідне стратегічне розуміння та рішуча політична воля тих, хто перебуває при владі. Також виникне потреба говорити й вислуховувати людей із територій, що наразі не контролюються урядом, адже багато місцевих жителів не почнуть відразу позитивно ставитися до Майдану. Тому необхідна така стратегія, яка міститиме в собі економічне та соціальне відновлення. Наприкінці треба звернути увагу й на інше важливе питання — правосуддя. Воно стосуватиметься тих, кому обидві сторони зможуть пробачити і що саме вони готові забути. Без цього неможливо завершити процес соціального примирення.