Світ

  ▪   Алла Лазарева

Робітнича аристократія та її страхи

фото: reuters
Руйнація монополій згідно з директивами ЄС надихає крайніх лівих на перезапуск ідеологічних кліше в найкращих традиціях «класової боротьби»
Матеріал друкованого видання
№ 45 (573)
від 8 листопада

«Лакей Євросоюзу», «паяц Брюсселя», «ручний пудель Макрона»... Таким є далеко не повний перелік епітетів, яким активісти комуністичних профспілок СGT (Загальна конфедерація праці) характеризують керівника французької залізниці Ґійома Пепе. Звідки така «ніжність»? Шукайте... ні, не жінку, а гроші. Наступного року команда Макрона планує завершити демонополізацію залізничного транспорту, що розпочалася за активного заохочення Європейського Союзу 2010 року. ЄС системно бореться за зменшення впливів державних монополій та посилення конкурентності в усіх галузях економіки, де змагальність доречна. Комуністи, добра половина профспілок, «Нескорена Франція» Жана-Люка Меланшона та інші крайні ліві сили вбачають у цьому «руйнацію здобутків робітничого класу» та «зраду інтересів найманого працівника».


«Як інакше запровадити конкурентність на залізниці, якщо не за рахунок залізничників? — обурюється активістка СGT Аньєс. — Ніхто не стане прокладати дешевші паралельні залізничні шляхи, не випускатиме вагони з меншою кількістю коліс чи вікон і не заощадить на біднішому меню у вагоні-ресторані. Тоді як забезпечити дешевші квитки? Тільки прибравши пільги персоналу та зменшивши його платню».


Крайні ліві активно підбурюють залізничників чинити опір реформам, щоб не пустити конкурента на свій ринок. Економічні аргументи, себто той факт, що приватний капітал давно й успішно працює на залізницях Великої Британії, Швеції, Німеччини, коли французи мають лише збитки, вперто ігноруються. Натомість у хід іде патетична лексика, що стандартно використовується на захист привілеїв, яких шкода.

 

Читайте також: Die Welt: Система «МакЛяєн»


«Статус залізничника у Франції — це така собі емблема лівих, — каже Паскаль, студент економічного факультету Сорбонни. — Те, що шкільні підручники історії досі визначають як «історичне завоювання», насправді є системою привілеїв, що перетворюють працівників залізниць на таку собі робітничу аристократію. Колись, у 1920–1930-х роках, то була справді важка праця, гідна компенсацій та пільг. Але сьогодні все механізовано, а привілеї досі поширюються не лише на машиністів, а й на контролерів, менеджерів, офісних працівників... Їм гарантоване пожиттєве робоче місце, 35-годинний робочий тиждень, оплата в межах €3 тис. на місяць, пенсія з 55 років, тоді як у приватному секторі з 62... Класовий (чи швидше профспілковий) інтерес, очевидно, конфліктує з потребами розвитку країни, але політичні амбіції, як це часто трапляється, для опонентів Макрона понад усе. У результаті реформа гальмує й запізнюється, а Франція втрачає в конкурентності із сусідніми країнами»...


«Я не хочу приватизувати залізниці!» — переконує опонентів Макрон, але йому не вірять. У плани уряду прем’єра Едуара Філіппа входить лише частково відкрити капітал для приватних інвестицій. Причина новацій — не тільки директиви ЄС, а й системні збитки SNCF, Національного товариства з експлуатації залізниць. Комуністичні профспілки бунтують та організовують страйк за страйком. Протестні акції хоча й не масштабні, але регулярні. Гасла: «Ні знищенню французької соціальної моделі», «Ні збільшенню нерівності між французами», «Захистимо найзлиденніших», хоча насправді мова про досить добре захищену та навіть привілейовану категорію працівників.


Демонополізація пошти також не безхмарна. «Популісти активно використовують той об’єктивний факт, що по маленьких селах поштові відділення закриваються, — каже Матьє, працівник сільської мерії на Півдні Франції. — Але винна в цьому не реформа Макрона, а процес депопуляції сільських регіонів, що відбувається в усьому світі. Конкурентами старої доброї пошти стали також нові технології. Людям важко прийняти той факт, що зникають галузі, які пожиттєво гарантують зайнятість. Вони думають, що протестують проти уряду, але насправді безуспішно опираються процесам світового масштабу, які не спинити».

Крайні ліві активно підбурюють залізничників чинити опір реформам, щоб не пустити конкурента на свій ринок. Економічні аргументи, себто той факт, що приватний капітал давно й успішно працює на залізницях Великої Британії, Швеції, Німеччини, вперто ігноруються


Французький уряд заповзявся скасувати державну монополію не лише в поштовій та залізничній галузях, а й у системі державних лотерей La Française de jeux. Заплановано відкрити для приватних капіталів аеропорти та найбільший у Парижі Північний вокзал, деякі великі транспортні підприємства. Макрон намагається перетворити державу-монополіста на державу-акціонера із сучаснішими правами та обов’язками, динамічнішим менеджментом, цікавішими перспективами на світових ринках. Його партія «Вперед, Республіко!» має абсолютну більшість у Національній асамблеї, а це означає, що принаймні на законодавчому рівні демонополізацію буде підтримано.
Як далі реформаторські задуми втілюватимуться в життя, залежатиме не лише від політиків, а й від готовності суспільства до таких змін, що вимагатимуть від певних категорій відмови від привілеїв. Мова також про зміни на загальному, світоглядному рівні. Франція є, напевне, рекордсменом ЄС за обсягами перерозподілених коштів, що надходять із доволі високих податків. Певний час, приблизно до світової нафтової кризи 1970-х, цей державний соціалізм діяв цілком успішно. Згодом система стала давати збій, щороку активніше збільшуючи державний борг. Відмовлятися від механізму, що дарує громадянам почуття захищеності, чимало французів не поспішає. Звідси складнощі в реформуванні тих галузей економіки, які тривалий час перебували в державній власності.

 

Читайте також: Вибори у Європі: символи чи принципи


Подібні проблеми переживає Бельгія, яка також вирішила відмовитися від повної державної монополії на пошту, радіо та телебачення, засоби мобільного й телефонного зв’язку, залізничне й повітряне сполучення. Вже нині Брюссельський аеропорт лише на 25% належить державі. Infrabel, компанію з управління бельгійським залізничним транспортом, також під впливом Євросоюзу не так давно перетворено на акційне товариство закритого типу, у якому держава виступає одним з акціонерів із правом впливу на остаточні рішення. «Держава ніби страхує на випадок проблем ті підприємства, що мають стратегічне значення, виступає як фонд капіталізації, — пояснює Рено, економіст за фахом. — Вона не мусить, ховаючись за гаслами про «рівність» і «справедливість», насправді привілеювати ті чи інші категорії осіб або компанії. Інша річ — підприємства оборонного сектору. Там зрозуміло, що не завжди доречно відкривати капітал для потенційних іноземних інвесторів».


У контексті управління державними монополіями цікавий досвід Швейцарії, яка не входить до ЄС, а отже, не зазнає впливу відповідних директив щодо сприяння конкуренції. Тут також свого часу практикували повний державний контроль над поштою, теле- та радіомовленням, залізницями й авіатранспортом, оборонним сектором, розподілом електроструму та води, телефонними комунікаціями. Проте поступово прагнення до конкурентоспроможності та гнучкості в управлінні стратегічно важливими підприємствами взяли гору над консолідованим бажанням працівників держсектору зберегти своє спокійне життя. Нейтральна Швейцарія, хоч як вона тримає дистанцію із сусідами та численними міжнародними структурами, все ж таки не має достатнього ресурсу, щоб заперечити своїм унікальним досвідом загальносвітові тенденції. Монополії — штучні та природні — поступово зникають. Світ реорганізується за іншими принципами, а держави неминуче втрачають вплив на ті економічні процеси, що відбуваються на підконтрольних їм територіях.

 

Читайте також: Балакуче суспільство та його речники


Нові пазли, що складаються на уламках старих систем, часто провокують різке несприйняття консерваторів — не лише класичних, правих, а й лівих, які звикли до державних протекцій і змагаються за збереження своєї зони комфорту. Скрізь у світі ліві популісти активно послуговуються ідеологією позірної рівності, закликаючи захищати «найбідніших», а насправді виборюючи собі тепле місце під сонцем. Успіх активної демагогії залежить від того, наскільки те чи інше суспільство виявиться вакцинованим від солодкої спокуси «все поділити» та ні про що не думати.