Світ

  ▪   Ян Техау
  ▪   © 2018 Axel Springer SE. Alle Rechte vorbehalten

Die Welt: Розколоті Штати Америки

фото: reuters
У поляризації США винні обидва табори. Республіканці роблять ставку виключно на білих, демократи — на стигматизацію культури більшості
Матеріал друкованого видання
№ 45 (573)
від 8 листопада

У своєму романі «Невдача із сомбреро», що вийшов друком 1976 року, американський меланхолік Річард Бротіґан змалював занепад маленького містечка, у якому відбувається щось непомітне, що з несамовитою швидкістю набуває нищівної сили. Капелюх падає з неба, сомбреро просто так лежить собі посеред магістральної вулиці, чорний і незворушний.


Кому його підняти? Через це спочатку сваряться між собою безробітний і родич міського голови, тоді починається бійка, ситуація виходить з-під контролю, поліція безпорадна, бібліотекарці відстрілюють обидва вуха, розігрітий натовп роздобуває десь автомати, знищує загін національної гвардії, що прибув на місце інциденту, влада оголошує надзвичайний стан, і навіть десантникам з артилерією не одразу вдається втихомирити провінційне містечко. Коли кривава оргія закінчується, ніхто з учасників не може пояснити, як усе це могло статися.


Книжка Бротіґана — це своєрідна американська авторська казка, написана з глибоким сумом, але жорстка та жовчна, населена іконами американської самосвідомості, які втрачають контроль. Автор тонко відчуває колективне божевілля, яке може раптово й потужно вибухнути, коли в суспільства здають нерви.

 

Читайте також: Вибухова непередбачуваність


Зараз зовнішнім спостерігачам американської ситуації не зовсім зрозуміло, наскільки країна на другому році ери Трампа віддалена від моменту втрати контролю. Відомі особи, які критикують президента, отримують поштові бомби від його войовничого прихильника. Слухання в Сенаті США кандидата на посаду судді Верховного суду Бретта Кавано перетворюється на змішування з брудом, у якому ні юридична перевірка відповідності претендента посаді, ні звинувачення в домаганнях задіяних проти нього свідків не слугують більше знаходженню істини, а радше використовуються сторонами для мобілізації своїх прихильників.


Істеричні прибічники Трампа закидають політичній лівиці, що та, підтримуючи міграцію, масові вбивства абортами та нормалізацію сексуальних збочень, перетворює країну на жахливе передпекло. Водночас звинувачення не менш різкі. Наелектризовані ліві дорікають Трампові та його команді, що ті перетворюють Америку всередині на тюрму, а зовні — на фортецю, повертають країну в часи расової сегрегації та наближають глобальну ядерну війну. Диференційований підхід до реальної політики? Ні, не чули.


У цій колотнечі губиться бажання більшості американців нарешті знову почати раціонально говорити про політику. Втрачається також справедлива критика правління й висловлювань президента, які насправді сприяють руйнуванню інституцій і вносять ще більше незгоди в розшарпане суспільство.

 

Читайте також: Втручання у вибори. Росія vs США


Губиться й тверезий дискурс про те, наскільки демократи з їхньою політикою ідентичності, яку вони форсовано провадили протягом десятиліть, роблячи ставку на зміцнення прав меншин (що цілком у традиції лібертіансько-просвітницького підґрунтя Америки), розкололи суспільство на непримиримі фронти стигматизацією культури більшості й зменшили готовність до компромісів.


Республіканці надто односторонньо спираються на стару білу більшість Америки, яка незадоволено спостерігає за скороченням переліку своїх переваг. Вони обґрунтовують це і традицією, і вірою, і поверненням до славетного минулого, якого ніколи не було. Демократи, які від 1964 року вже не можуть здобути собі більшість серед білих виборців, теж надто однобоко орієнтуються на дедалі численніший електорат відносних меншин, претензія яких на рівне ставлення цілком справедлива й історично давно назріла, але ж лише нею суспільної злагоди не досягти.


Самотньо бовваніє на тлі цього сум’яття американський президент, який, власне, має бути верховним жерцем американської «єдності в різноманітті», проте в особі Дональда Трампа стає головним розпалювачем ворожнечі. Здається, безпосередньо політика його мало обходить, майже жодна з його промов не викликає довіри й не випромінює внутрішнього переконання. Завжди лишається враження, ніби Трамп зацікавлений у політичній дискусії не через саму суть справи, а через те, що вона може спричинити сум’яття й суперечку, яких потребує його поранене его: достатньо любові та визнання для емоційно скривдженого й достатньо ненависті та несприйняття для підтримання статусу жертви.
Свого тимчасового апогею цей спектакль досягає перед проміжними виборами в листопаді. Противники президента вважають їх доленосними. Авторитетний економіст Джозеф Стіґлітц пише, що вони вирішать, чи вся Америка думає, як Трамп, чи ні. Це абсолютна нісенітниця, але свідчить про те, наскільки напруженою є ситуація. Зазвичай в Америці на проміжних виборах партії президента доводиться миритися з втратами. Але республіканці відчувають піднесення, адже результати опитувань не такі катастрофічні, як очікувалось, і війна довкола судді Кавано не лише мобілізувала лівих, а й повернула назад у респуб­ліканський табір багатьох критично налаштованих щодо Трампа консерваторів. Вони терпіти не можуть нинішнього господаря Білого дому, але ще менше готові терпіти «лівацьке переконання у власній безгрішності», яке, на їхню думку, їх самих знецінює.

 

Читайте також: Україна-США Прямий контакт


Америка нині має саме ту проблему демократії, яку завжди передбачали її легендарні батьки-засновники. Її перехід від індустріальної економіки до економіки послуг знекровив консервативні сільські та напівміські регіони, зміцнивши натомість міста. Однак сільським регіонам у виборчому праві США свідомо віддано перевагу, адже ще засновники держави не хотіли, щоб міська еліта перетворила решту країни на меншість. Тому тепер сільська Америка, більша частина якої стоїть за Трампа, у виграшному становищі й намагається боротися проти того прогнозованого позбавлення права голосу міськими елітами.


Про що засновники не здогадувалися, то це про градус загострення та бруталізації політичного дискурсу у ХХІ столітті. Поляризація веде до того, що виборчі кампанії масовано емоціоналізуються, бо служать тепер не переконанню виборців, які вагаються, а мобілізації вже переконаних. Те, що великі частини суспільства ховаються у свої ізольовані медійні зони комфорту, у яких читають і слухають лише те, що їм подобається, посилює цей ефект. Америка стала країною без публічності, тобто без місця обов’язкової зустрічі та порозуміння. Частково винні в цьому Конгрес та урядова бульбашка у Вашингтоні, однак вони насамперед самі є продуктом цього суспільного тренду.


Це тренд сучасності, яка мчить уперед зі швидкістю світла й звільняє людей тією самою мірою, якою ставить їх перед викликами і непосильними завданнями. Незалежно від персони Дональда Трампа це послання з Америки 2018 року: сучасність без зобов’язань пожирає себе сама. Досі країна завжди мала достатньо власного арсеналу, щоб сучасність, символом якої вона є, робити вартою життя. Однак для цього їй потрібен президент, який модерував би той вир.
У романі Бротіґана президент як політична фігура спасителя фрагментованої країни ще справно виконує свою функцію. По завершенні провінційного вибуху насильства він виголошує епохальну примирливу промову до нації, «яку шануватимуть так само, як і Геттісбурзьку промову Авраама Лінкольна». Не треба бути пророком, щоб припустити, що президент Дональд Джон Трамп на таку промову неспроможний.

 

------------

Про автора. Ян Техау, старший науковий співробітник і директор Європейської програми Німецького фонду Маршалла в Берліні