Світ

  ▪   Юрій Лапаєв

Марк Войджер: «У нинішній російській гібридній війні немає нічого принципово нового»

Американський науковець про майбутні гібридні конфлікти
Матеріал друкованого видання
№ 44 (572)
від 1 листопада

Під час Другого безпекового форуму у Львові Тиждень обговорив з американським науковцем поняття гібридної війни, напрями розвитку російської армії та ймовірність війни між США та Китаєм.

 

У чому полягає сутність сучасної війни? Як ви можете описати поняття «гібридна війна»?


— По суті, у нинішній російській гібридній війні немає нічого принципово нового. РФ вдається до тих самих старих методів, хіба що використовує нові інструменти й технології. Частково її тактика походить ще з ХVIII століття, від часів Єкатєріни ІІ. Кремль просто покращує її й використовує проти своїх сусідів, Заходу та навіть проти власного населення.


Сьогодні часто згадується термін «гібридна війна», про це говорять усі — від журналістів до аналітиків та політиків. І кожен із них стверджує, що є експертом у гібридній війні, так само як кілька років тому всі думали, що є експертами з тероризму. Термін «гібридна війна» запропонував у 2007 році американський військовий аналітик Франк Гофман, що намагався описати тактику, яку застосовують терористичні групи та повстанські сили, особливо ті, що в Афганістані та Іраку. У 2014-му, коли Росія напала на Україну, на Заході спочатку було певне збентеження через «зелених чоловічків» у Криму. Я і мої колеги в Альянсі тоді розуміли, що це російські солдати, однак дехто ще мав сумніви. Згодом, коли Росія вторглася на Донбас, у НАТО виникло питання, як визначити цей вид конфлікту: як класичну війну чи щось інше. Тоді згадали термін «гібридна війна», який було офіційно застосовано для визначення такого роду російських асиметричних дій. Слово «гібрид» має латинське походження й означає «дитина від змішаного шлюбу». І хоча це й не ідеальний термін, він найкраще описав змішаний тип війни. Однак не лише змішаний характер робить гібридну війну тим, чим вона є. Цілком природно, коли країна розпочинає війну, вона використовує як військові, так і невійськові засоби на кшталт гуманітарної допомоги, політичної діяльності, соціальних мереж тощо.

 

Читайте також: Зоряні війни-2. Які наслідки для Росії матиме нова гонка озброєнь зі США

 

Окрім цього широкого спектра невійськових засобів гібридна війна також передбачає обман і заперечення. Наприклад, РФ напала на Україну й анексувала Крим, але заперечувала участь російських військ і стверджувала, що лише намагається допомогти та захистити російськомовних. Таким чином, цей російський спосіб воювати — не новий феномен, оскільки ця країна впродовж століть використовує схожі методи. Якщо ви візьмете маніфест Єкатєріни II від 19 квітня 1783 року, заміните в ньому тодішню російську орфографію та застарілі слова сучасними, то документ, який отримаєте в результаті, міг би залюбки підписати Владімір Путін. Маніфест яскраво свідчить про те, що в XVIII столітті Росія провела гібридну кампанію з метою завоювання Криму, яка включала політичні, дипломатичні, правові, соціальні, економічні, розвідувальні та військові зусилля. Ці інструменти Кремль використовує і в наші дні. Так само й за радянських часів він вдавався не лише до військових засобів, а й до пропаганди та дезінформації для підтримки політичного протистояння з демократичним Заходом. Наукові праці низки радянських військових теоретиків 1920-х років, таких як Свєчін та Іссерсон, які були значною мірою недооцінені та не сприймалися до Другої світової війни, знову відкриті й широко використовуються в так званій ґєрасімовській моделі гібридної війни, яку російське керівництво спочатку називало «війною нового покоління».

 

Чи є все ж таки щось нове в цій російській теорії?


— Основним принципам гібридної війни в радянському стилі майже сто років, але головною ознакою є те, що в сучасному світі вона не оголошується відкрито, а може бути розпочата після прихованого розгортання військ. І перевага віддається діям не так у військовій площині, як у політичній. Новим є збирання всіх цих різних методів та інструментів і їх презентація в межах єдиної моделі в статті генерала Ґєрасімова від лютого 2013 року. Британський учений Марк Ґалеотті назвав її «стратегією Ґєрасімова», коли вперше проаналізував у червні 2014‑го, хоча нещодавно виступив проти використання цього визначення. На мою думку, представлена Ґєрасімовим модель, хоч сама по собі вона й не є повноцінною гібридною стратегією, має у своїй основі два елементи. Перший описовий: те, як Росія сприймає сучасну війну, де співвідношення невійськових і військових засобів становить 4 до 1. Другий елемент наказовий: Ґєрасімов дає вказівки як командирам, так і військовим теоретикам щодо того, як реагувати на ці виклики та яким чином використовувати інструменти гібридної війни на свою користь. Зрештою, було б справедливо сказати, що його праці починаючи з 2013 року сформували доктрину російської гібридної війни, бо вони не лише є аналітичними за призначенням, а й прописують конкретні способи, у які російські військові мають перехопити ініціативу у світі, де інформаційна війна часто домінує на полі битви.
На сьогодні одним із нових елементів є технологічні інновації, котрі РФ застосовує в гібридних кампаніях, поміж яких найвидатнішою є кіберзброя.

 

Це основний російський інструмент проникнення в табір противника, причому йдеться про все суспільство, а не тільки про збройні сили.

 

Ще одна новація — високий ступінь інтеграції, коли йдеться про такі засоби інформаційної війни, як дезінформація, пропаганда, фейкові новини та «фабрики тролів». Таким чином, основні стовпи російської гібридної війни нині — інформаційна зброя та кіберзасоби. Є й третій, який я вивчаю з 2014-го, і він не менш важливий чи небезпечний. Це використання Росією законодавства як зброї, перетворення його на засіб боротьби проти міжнародного та внутрішнього права. Термін, який було вперше вжито у США 2008 року, — lawfare (юридична війна). Це надзвичайно важливий інструмент, а не продукт нудних теоретичних правових дебатів. Законодавство дає Росії змогу називати свої агресії законними. Наприклад, казати, що вона не окупувала Крим, а приєднала до РФ нібито в цілком законний спосіб, адже відбувся так званий референдум. Її позиція — все відбулося відповідно до чинних нормативних актів, адже кримчани мають право на самовизначення. Вона використовує приклад Косова для виправдання своїх дій і водночас змінює правові інтерпретації та створює якісь нові перешкоди.
Зрештою, щоразу, коли Росія порушує міжнародне право, вона стверджує, що її дії, навпаки, йому відповідають. Ця законодавча зброя використовується століттями починаючи з 1654-го (проти України) та з 1774-го (війни проти Османів), але тепер вона значно вдосконалена. Крім того, РФ має велику користь із права вето в Радбезі ООН.

 

Читайте також: Новітні війни: останній аргумент


Як інструмент гібридної війни Росія використовує й економічну зброю. В умовах класичної традиційної війни між двома країнами сторони зазвичай розривають усі зв’язки включно з торгівлею. Однак Україна все ще має економічні відносини з агресором, зокрема купує російський газ. У гібридному контексті Москва використовує цей інструмент для того, щоб і далі утримувати Київ на своїй орбіті.


Ще один інструмент — фінансовий і банківський сектори. Ви можете собі уявити, щоб американські банки працювали в Німеччині чи Японії під час Другої світової війни? А от російські установи в Україні все ще функціонують.


Кремль певним чином задіяв цивільну інфраструктуру у військових цілях, особливо на Донбасі. Влітку 2014 року російські агенти стали систематично нападати на об’єкти електро- та водопостачання Донецька і Луганська, лікарні, школи та цивільну інфраструктуру, щоб спровокувати гуманітарну кризу, у якій РФ офіційно звинуватила українську сторону. Вона навіть спробувала писати петиції до ООН, щоб виправдати своє втручання, замасковане під гуманітарну місію. Ця методика спочатку була протестована в Україні, але потім у 2015-му застосована в Сирії проти тамтешньої опозиції.


І останнє, але не менш важливе: Кремль також використовує кримінальні елементи як інструмент гібридної війни. Москва взяла на озброєння кримінальні синдикати, їх захищають російські спецслужби, і вони діють по всій Європі та на глобальному рівні.

 

Що ви можете сказати про військові інструменти?


— У 1980-х роках радянське керівництво зрозуміло, що з погляду військових технологій вони відстають від США. Адже після кризи, яка спалахнула в Сполучених Штатах після закінчення війни у В’єтнамі, президентові Рейґану вдалося відновити свою армію, зробити її професійною і залучити в оборонну промисловість великі інвестиції, особливо в комп’ютерні системи. Поки США розбудовували й реформували свою армію, Радянський Союз вторгся до Афганістану. На європейському театрі воєнних дій він випробував і намагався реалізувати так звану доктрину Оґаркова, метою якої було прорвати оборону НАТО в Західній Європі. Утім, СРСР відставав від Заходу та США через брак комп’ютерних технологій, а перші 10 років після його розпаду фінансування було обмежене. Тому виникло бажання справжніх інновацій. Коли ж до влади прийшли Путін і його оточення, РФ стала інвестувати у свої розвідувальні служби, тестуючи різні моделі реформування армії, щоб зробити її гнучкішою.

 

Читайте також: Die Welt: Подарунок Трампа Путіну

 

Зрештою, наявні обмеження російської військової сили змушують керівництво країни пристосовувати свої методи та завдання, переходити від відкритих вторгнень, що спираються на потужну конвенційну силу, до більш прихованих і доступних кампаній на основі асиметричних методів. Мета росіян — не пряме військове завоювання, а розділення Заходу, сповільнення або навіть запобігання злагодженій реакції НАТО. Звичайно, завжди є й військові варіанти, оскільки російська доктрина передбачає використання навіть тактичної ядерної зброї, щоб швидко погасити конфлікт на початкових етапах і змусити Альянс здатися та відступити, завдавши удару по деяких із його розгорнутих сил. План Кремля такий: деякі члени НАТО можуть вирішити не боротися за якусь невелику частину окупованої території однієї з країн-членів у Східній Європі, якщо РФ погрожуватиме знищити ядерною зброєю європейську столицю. Це хибний план, але дуже небезпечний. Оскільки російські командири зрештою можуть переконати самих себе в тому, що вони здатні виграти ядерну гру «хто перший злякається» з Альянсом.

 

І це певним чином збігається з тим, про що недавно заявив Путін під час дискусійного форуму «Валдай».


— Заяви Путіна були чітким свідченням того, що вище російське політичне керівництво насправді втрачає зв’язок із реальністю. Путін явно намагається налякати Захід, але він, схоже, оточив себе людьми, які постійно годують його теоріями змови замість того, щоб казати йому правду. З одного боку, вони таким чином ще більше формують менталітет «обложеної фортеці», а з другого — намагаються запобігти так званим кольоровим революціям. Режими, які приходять до влади в незаконний спосіб, завжди бояться, що хтось інший в один прекрасний день кине їм виклик і захопить владу. Я називаю це синдромом Хроноса. Хронос у грецькій міфології — бог часу. Після того як він скинув свого батька — бога неба, став непокоїтися, що його діти, також боги Олімпу, вчинять так само проти нього. Думаю, це хороше психологічне пояснення поведінки кремлівської еліти. Ось чому Путін стверджував, що нібито у 2014 році ЦРУ заплатило $5 млн за організацію Майдану. Навіть якщо вони насправді не вірять у всю цю брехню та змови, день за днем усе російське керівництво — Путін, Лавров, Шойґу — повторюють ті самі наративи. Крім того, вони й діють так, наче вважають це реальним. І що найнебезпечніше, такою своєю поведінкою впливають і на простих російських громадян.


У цьому сенсі успіх реформ і демократичних процесів в Україні є єдиним позитивним кроком, що здатний надихнути російський народ, особливо молодь. Щоб люди побачили, що можлива й інша модель управління та політичного розвитку. Нинішня корумпована, олігархічна, схожа на мафіозну модель під управлінням КГБ веде в нікуди. Російський народ заслуговує на те, щоб жити в демократії, але це не можна нав’язати силою ззовні. Саме тому битва за Україну є ще й битвою за майбутнє російської демократії. Тож здатність зупинити гібридну машину Кремля в Україні — це не лише військове питання, а боротьба за майбутнє всього європейського континенту.

 

Які нові методи ведення війн ви бачите в інших країнах світу?


— Парадокс у тому, що генерали завжди намагаються використовувати досвід минулих війн. Коли сталися напади 11 вересня, у США на той час усе ще була армія часів холодної війни. Виникла потреба адаптуватися до нового, гнучкішого середовища, у якому повстанці й терористичні організації використовували культуру та релігію як зброю. Таким чином, протягом майже двох десятиліть Сполучені Штати розвивали нові військові можливості, щоб краще відповідати цьому виду війни. На жаль, ми забули деякі тактики часів холодної війни. Коли РФ напала на Україну, США зрозуміли, що її армія досить розвинена, якщо не краща, наприклад у частині радіоелектронної боротьби, артилерії тощо. Сили США та НАТО в Європі мають нарощувати свої мобільність і логістичні можливості для швидшого перекидання військ. Наразі переважна частина інфраструктури в Східній Європі недостатньо підготовлена до цього, а в контексті російської гібридної війни мобільність сил має ключове значення.

 

Читайте також: Танки уповільненої дії: Європа vs Росія


Ми також почали вчитися в України, оскільки ваша армія єдина в Європі успішно бореться проти російської гібридної машини. Ви насправді довели, що генерал Ґєрасімов помилявся, коли казав, що гібридна війна — це бліцкриг ХХІ століття, який дає змогу швидко захопити країну. Гра Росії — здатність ловити своїх противників непідготовленими, але у випадку з Україною це не спрацювало, не виправдало їхні очікування. Таким чином, уроки, які ви винесли з війни, безцінні для Заходу, хоча й трагічні для вашого народу.


Інший напрям, де російські військові поліпшили свої можливості, — широке використання дронів для розвідки та цілевказання, а також засоби радіоелектронної боротьби. Усі ці нововведення дали Росії змогу створити так звану зону заборони доступу (Anti-Access and Area Denial, A2AD), своєрідні «бульбашки» над Кримом і Калінінградом. Таким чином РФ намагається запобігти проникненню всередину зон сил НАТО, зокрема флоту й повітряних сил. І якщо у вас є достатньо далекобійна артилерія та гіперзвукове озброєння, то ви зможете пробитися в ці «бульбашки».
І останній урок — це принцип, сформульований генералом Ґєрасімовим, згідно з яким у майбутньому в усіх конвенційних війнах застосовуватимуться гібридні елементи, робитиметься акцент переважно на спеціальні сили, а не звичайні масові. Нам, Заходу та Україні, треба готуватися до цього, оскільки військо вдосконалюється та розвивається й обидві сторони вчаться на успіхах та помилках інших.

 

Водночас Сполучені Штати зіткнулися з імовірністю конфлікту не лише з РФ, а й із Китаєм, який демонструє дедалі більше прагнення до військової експансії.


— Деякі аналітики вважають, що ми перебуваємо приблизно за 15 років від імовірного початку війни з Китаєм. Якщо подивитися на історію, то в 1930-х американські військові почали усвідомлювати велику ймовірність у майбутньому війни з Японією. Хоча США не хотіли розв’язувати її, ми почали інвестувати в розвиток ВМС. Так з’явилися авіаносці, які на той час були новим типом судна. Коли Японія напала на Перл-Харбор і знищила низку найпотужніших бойових кораблів, це не мало вирішального впливу на можливості США на морі, бо вони змогли збудувати кілька авіаносців. Америці вдалося повернути ініціативу й витіснити японські сили з Тихого океану. І буквально за кілька місяців після нападу на Перл-Харбор вона завдала першого повітряного удару по Японії з авіаносця. Це означає, що, навіть якщо ви не хочете війни, треба думати про таку можливість і готуватися до неї. У випадку з КНР цілком імовірно, що там теж думають так само. Китайці будують нові бази, використовують законодавство як зброю, щоб легалізувати штучно створені острови в Південно-Китайському морі. Отже, вони певною мірою вчаться в Росії. Я не думаю, що війна неминуча, але ми повинні вчитися з нашого досвіду у ХХ столітті. Як казали давні римляни, «якщо ти хочеш миру, готуйся до війни». Надія, звичайно, на те, що обидві сторони побачать, наскільки сильним є противник, і не наважаться на атаку.

 

Однак це може дати старт новій гонці озброєнь.


— Так. Це ще один із найдавніших принципів міжнародних відносин, що має назву «дилема безпеки». Саме це й стало причиною Пелопоннеських воєн у IV столітті до н. е., коли дедалі більша могутність Афін так хвилювала Спарту, що вона вирішила атакувати першою. Німеччина діяла за цією логікою в Першій світовій війні, оскільки була стурбована тим, що в майбутньому не матиме військової переваги над російською військовою машиною. Це завжди проблема, і вона ґрунтується на сприйнятті загроз, які визначають поведінку політичного керівництва РФ і Китаю.

 

Разом із тим розвиток і посилення конвенційних військ, розгортання їх ближче до кордонів підвищують ризик виникнення конфлікту через випадковий інцидент.


— Імовірність прорахунку, що може спричинити великий конфлікт, завжди непокоїть. Але погляньмо на реальні приклади. Російський літак, збитий турецькими військовими, не спричинив конвенційну війну між двома країнами. Інший інцидент: знищення бійців «групи Ваґнера» в Сирії Військово-Повітряними силами США, коли загинуло понад 200 російських найманців, також не викликало будь-якої конвенційної відповіді з боку Росії. Звичайно, можуть бути інші типи нестандартних асиметричних відповідей, саме в цьому, зрештою, і полягає сутність гібридної війни. Утім, будь-яке оборонне формування має прораховувати ймовірність виникнення таких інцидентів, але водночас не мати ірраціонального страху, що окремий прорахунок негайно призведе до війни. Адже не йдеться про автоматичну відповідь Росії на такі події, принаймні не конвенційними засобами.