Світ

  ▪   Дмитро Крапивенко

No Apocalypse

Фото: reuters
Українська громадська думка сама собі призначила США на роль «старшого брата».
Матеріал друкованого видання
№ 45 (469)
від 10 листопада, 2016

Логіка проста до примітивності: ну якщо ми вже вирішили порвати з Росією, то нехай тепер Америка про нас дбає. Надає кредити, присилає фахівців, ну й бажано, щоб летальну зброю постачала, а ще краще — пішла війною на Москву та перемогла. У цій наївній парадигмі в нас сформувавсь і кут зору на президентські вибори у Штатах: є проукраїнська Гілларі Клінтон і проросійський Дональд Трамп, отже, перемога першої означатиме втілення в життя всіх наших геополітичних мрій, а другого відповідно — кінець світу за сценарієм голлівудських фільмів-катастроф з елементами бойовика й зомбі-горору. Тож київські плачі тих, хто вчора випромінював упевненість, що 45-м президентом США стане кандидатка від демократів, — річ очікувана й малозмістовна.

Серйозно говорити про те, які наслідки для України матиме президентство Трампа, не випадає. Передвиборчі висловлювання республіканця про анексію Криму, війну на Донбасі та Росію були супереч­ливі й сповнені недомовок, як, власне, і вся його риторика. Але шоу минуло, і якою буде політика новообраного господаря Білого дому, не останньою чергою залежатиме від кабінету, який він сформує, від Конгресу, в котрому, як зазначає посол України в Сполучених Штатах, чимало політиків є відкритими симпатиками нашої країни. Роль американського законодавчого органу не варто применшувати: без його згоди президент не вирішить питань, наприклад, скасування санкцій проти Росії. Зважаючи на посилення республіканського крила в Конгресі, можна навіть сподіватися на більшу кількість законодавчих ініціатив із геополітичного стримування РФ.

Перемога Трампа сигналізує лише про остаточне падіння ілюзії щодо заокеанського «старшого брата». Навіть до затятих ідеалістів має нарешті дійти, що у війні з Росією нам слід спиратися передусім на власні сили

Так, Трамп не той політик, який надміру опікуватиметься Україною. Але ілюзією було б вважати, що це робила б Гілларі Клінтон у разі своєї перемоги. Українська трагедія 2014 року розгорталася за президентства демократа Барака Обами, саме тоді відбулося випробування на міцність Будапештського меморандуму, саме в цей період США самоусунулися від будь-яких переговірних форматів щодо врегулювання на Донбасі. Це свідчить про одне: Вашингтон не воюватиме замість Києва і стримуватиме Москву тією мірою, якою це відповідатиме американським інтересам. Прізвище й партійність президента при цьому не визначальні. Перемога Трампа сигналізує лише про остаточне падіння ілюзії щодо заокеанського «старшого брата». Навіть до затятих ідеалістів має нарешті дійти, що у війні з Росією нам слід опиратися передусім на власні сили: як у військовому, так і в дипломатичному сенсі. Здається, республіканець не жартував, кажучи, що мирне врегулювання на Донбасі й усі переговори із цього приводу є пріоритетом для європейських політиків (читаємо: президента Франції та канцлера Німеччини), а їхня позиція і в «мінському», і в «нормандському форматі» добре відома. І зміни в Білому домі навряд чи якось істотно на це вплинуть. Інша річ — вибори у Франції та Німеччині наступного року. Від них прямо залежить те, хто виступатиме надалі від імені цих країн у «мінському процесі», так само як і загроза перегляду санкцій ЄС проти Росії.

Читайте також: Франція: пишемо “Трамп”, думаємо “Ле Пен”

Гіркота українських розчарувань від перемоги Трампа пов’язана й із низкою інших стереотипів: багато хто в нас вважав, мовляв, кандидат від республіканців занадто одіозний, щоб стати президентом. Як аргументи наводили думки ліберального істеблішменту США, тамтешніх зірок шоу-бізнесу, креативного класу — людей, які традиційно тяжіли до демократичного табору. Українські експертні кола наступили на ті самі граблі, що й із Brexit: проігнорували думку консервативної частини як тоді британського, так нині американського суспільства. А вона в обох країнах є доволі численною, хоча її позиція в нас маловідома. Не забуваймо й деяких суто американських закономірностей: зазвичай після двох каденцій президента-демократа на зміну йому приходить республіканець, а партійні вподобання багатьох громадян США значною мірою нагадують спортивні симпатії. Команду, за яку вболіватимуть, обирають надовго, тому вірність політичним «кольорам» є відносно сталою. Ще одна ілюзія — виняткова якість політичного класу на Заході. На тлі українського політикуму західний завжди видавався еталонним, але насправді там теж є місце добре знайомим для нас хворобам: популізму й корупції. В американській виборчій кампанії це було добре помітно навіть тим, хто схильний ідеалізувати сучасну модель демократії. Урок для України полягає в тому, що не існує якихось універсальних рецептів і бездоганних політичних систем, тож спосіб подолання криз варто шукати всередині самої країни й залучати до нього більше громадянське суспільство, ніж закордонних радників, особливо якщо платити за їхні послуги доведеться не з фондів західних спонсорів, а з державного бюджету.

Читайте також: Світ про перемогу Трампа: це виклик західній моделі демократії

На символічному рівні від Дональда Трампа можна чекати багатьох несподіванок. Його зустріч із Путіним ближчим часом куди ймовірніша, ніж із Порошенком. І люди, схильні надавати рукостисканням та посмішкам на камеру доленосного змісту, однозначно побачать у цьому велетенську «зраду», хоча й президент Порошенко теж вітається з російським лідером за руку під час зустрічі. Від перших візитів ввічливості навряд чи варто чекати якоїсь конкретики: справжня зовнішня політика нового американського кабінету ще повинна сформуватись і виявити себе. Тільки після цього можна буде робити якісь оцінки не на рівні символів. Росія і надалі зацікавлена в залякуванні своїх громадян та союзників американською загрозою, тож не надто прагнутиме справжнього потепління відносин зі США, натомість вона не переставатиме розігрувати сценарій «протистояння двох наддержав».

Для України, яка перебуває у стані війни й імітації реформ, зміна лідера у Вашингтоні точно не новина номер один. Розчарування нашим темпом змін лунало з-за океану не раз, хоча й озвучував його зовсім не Барак Обама особисто — часто це робили непублічно й опосередковано. Може трапитися, що за Трампа Київ чутиме менше зауважень, але це жодним чином не означатиме, ніби для української влади «злого поліцейського» демократа змінив «добрий поліцейський» республіканець. Просто центр тиску повинен зміститися від зовнішньополітичних гравців до громадянського суспільства, яке найкращим чином показало себе на Майдані, та й за два з половиною роки потому не розучилося вказувати владі на її помилки й досягати їх виправлення.

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.