Світ

  ▪   Едвард Лукас

Бачу те, що зручно. У чому помиляються реалісти нашого часу

Фото: reuters
У нас повіяло реалізмом! Не тим, якого потребуємо, — не зваженою оцінкою загроз нашому поки що безпечному, вільному та комфортному життю, не осягненням наших власних слабкостей і козирів супротивника. Мова про викривлений реалізм: прихильник такого способу мислення переконаний, що намагатися захистити себе нереально, що наші вороги насправді не вороги, а союзники не ­союзники.
Матеріал друкованого видання
№ 37 (461)
від 15 вересня, 2016

Такий реалізм спостерігаємо з різних боків: лівого (німецькі соціал-демократи) й популістського правого (Дональд Трамп). Чи не найвідчутнішим його подихом стала нещодавно публікація в американському виданні First Things авторства британського журналіста, мого приятеля Пітера Гітченса.

Його аргумент такий: ми без потреби ускладнили відносини з Росією, поширюючись на території, покинуті Кремлем після розпаду Радянського Союзу. І несправедливо демонізували Владіміра Путіна, адже він, хоч і «злісний тиран» (за словами дописувача), та нічим не гірший, ба навіть кращий за наших гаданих союзників у Туреччині чи Саудівській Аравії.

Росія не Радянський Союз і не експансивна потуга: випадок Криму був виправданою разовою відповіддю на українську (й західну) провокацію. Отже, замість того щоб вести нову холодну війну, нам слід визнати травми, яких зазнав російський народ, і дозволити йому надалі відбудовувати його «славний» (слово автора) християнський та європейський спадок.

Думка подана напрочуд красномовно і, складається враження, зі знанням справи. Гітченс раніше працював кореспондентом у Москві й тямить у європейській історії. Багато росіян та їхніх друзів на Заході вірять аргументам автора.

Утім, вони помилкові. Почнімо з того, що у статті здебільшого вибрано хибний об’єкт для критики: ті з нас, хто справді вважає, що нині точиться нова холодна війна, не думають, що Росія — це Радянський Союз або що вона намагається його відтворити. Окрім ядерної зброї та територіального розмаху вона не має жодних ознак наддержави. Її ідеологія, якщо це так можна назвати, є сирою і суперечливою сумішшю антизахідних настроїв, націоналістичного пафосу та ностальгії за радянським минулим. Із похмурою, але продуманою на високому рівні спорудою марксизму-лєнінізму її не порівняти. Та передбачала, зокрема, обов’язкове багаторічне вивчення діалектичного матеріалізму («діамату», як його називали не надто захоплені наукою студенти). У путінській Росії нічого подібного немає.

Інтереси Росії та раніше поневолених народів непримиренні. Їх можна тільки якось урівноважити, але не так, щоб усі лишилися задоволені

Поза увагою Гітченса лишилося те, що Радянський Союз був не просто комуністичним утворенням чи Росією, а імперією. Понад 120 млн осіб із 286-мільйонного населення СРСР становили не росіяни. Практично ніхто з них не став громадянином імперії за власним бажанням. Та й 100 млн жителів держав-учасниць Організації Варшавського договору аж ніяк не мріяли про радянську парасольку. Отже, розглядати крах імперії зла тільки з позиції росіян — хибний підхід (усе одно, що писати ірландську історію лише під кутом зору британців). Естонці, латвійці, литовці, українці та інші поневолені нації — теж справжні народи. У них є реальні мови, історії, мрії та пам’ять про власну державність.
Вони теж пережили справжні травми: і під час сталінських репресій, і коли заплатили високу ціну за перемогу в Другій світовій війні. Ця історична картина, як і наше розуміння того, що сталось у 1989–1991 роках, буде неповною без визнання гітлерівсько-сталінського пакту, який практично відправив ці країни до м’ясорубки, і того, що більшість жертв та руйнувань періоду Другої світової так чи так виявилися на їхніх територіях.

Крім того, Радянський Союз і Росія не «виходили» із цих країн та держав ОВД. Разом із крахом імперії валилась і кремлівська влада. На відміну від нацистської Німеччини СРСР не зазнав воєнної поразки, але зіткнувся з остаточною політичною та економічною: росіяни, що нібито були володарями всієї системи, повстали проти брехні, жорстокості й некомпетентності своїх керівників. Багато хто — власне проти концепції імперії.

Читайте також: Стратегічний запас дипломатії

Падіння імперій майже ніколи не відбувається без хаосу та серйозних дилем. Як урівноважити інтереси невинних жертв — чесних, працьовитих і сумлінних пішаків імперської влади, чиє життя зміни перевертають із ніг на голову, — та поневолених народів, які здобули свободу та прагнуть відновлення статусу й суверенітету? Усім не догодиш. Максимальне приниження, на зразок Версальського договору для імперської Німеччини, не вихід. Та водночас не слід трактувати привілеї та обмеження часів імперії як природний стан речей.

Така сама проблема в нас зі сприйманням Росії. У неї залишаються фантомні болі ампутованих кінцівок: Києва, країн Балтії, Берліна, Закавказзя. А як щодо самих кінцівок? Усі ці країни менші за Росію і мають власні історичні травми. Вони бояться вторгнення і прагнуть безпеки. І можуть навіть претендувати на отримання компенсацій від теперішньої Росії, котра сама вирішила стати правонаступницею активів та зобов’язань СРСР, як колись Німеччина виплачувала Ізраїлю, Польщі та іншим потерпілим. Тим часом жертви сталінізму в РФ та інших країнах померли, так і не дочекавшись реального визнання пережитих ними жахіть. Таким чином, інтереси Росії та раніше поневолених народів непримиренні. Їх можна тільки якось урівноважити, але не так, щоб усі ­лишилися задоволені.

Гітченс цієї дилеми не торкається. Просто нехтує нею, стверджуючи, що «безпідставно» порівнювати Росію і Радянський Союз. Він приймає російські сентименти з приводу незахищеності, страхи втрати історичних трофеїв на кшталт військово-морської бази в Севастополі як даність. Ці сентименти реальні.

Однак в історії є ще й інший бік. Кримські татари, які мають більше підстав претендувати на півострів, ніж радянські військові пенсіонери та їхні родини, що перебралися туди після вій­ни, вбачають в Україні єдину надію для себе. Українці, про яких у нарисі Гітченса тільки одна згадка, та й то зневажлива, прагнуть такої самої свободи, добропорядності, гідного життя і справедливості, як на Заході. Чом би їм цього не мати? Естонці, латвійці, литовці, поляки, чехи, словаки, угорці, румунці, болгари та інші народи здобули доступ до західних організацій і ­помітно від цього виграли.
Для Гітченса ці люди просто пішаки на шахівниці. Він бачить лише одного агента впливу, що пересуває фігури на клітинки, звільнені іншими. Але такий підхід трактує розширення НАТО і ЄС докорінно неправильно. Нові ­учасники цих організацій приєднувалися до них за власним бажанням. Вони мусили завзято доводити готовність до вступу: у Брюсселі їх переважно вважали відсталими й нестабільними «малюками», яким не місце за одним столом із «дорослими». Прирівнювати відхід росіян із країн Балтії, скажімо, до майбутнього членства останніх у ЄС і НАТО — все одно що ставити знак рівності між викраденням і ­одруженням.

Читайте також: Західні ЗМІ про зустріч Путіна й Ердогана: Примирення як тактичний маневр

Гітченс не лише ігнорує неросійський погляд, а ще й романтизує Росію. Він не зауважує посилення впливу таємних служб у країні, повернення радянських методів примусового психіатричного лікування, зростання кількості політв’язнів, перекручень історії, відсутності свободи науки, всюдисущої «машини ненависті», нападів та вбивств. Натомість палко прагне повернення дореволюційного «славного» минулого Росії. Хоча для людей царська імперія до 1917 року була аж ніяк не славною. Жахливе правління Романових, гротескні привілеї аристократів, обскурантизм церкви, свавілля судів, систематичні спроби стерти з лиця землі різні мови й культури — не надто надихає? Щоправда, деінде, напевне, було й гірше. Але ж це «деінде» не поруч із нами!

Поміж іншого автор применшує роль російської зовнішньої політики та загрозу, яку вона становить для сусідів. Звісно, пострадянська геополітика непроста. Росія, як дуже швидко стало очевидно на початку 1990-х усім, хто уважно стежив за регіоном, взяла на себе роль протектора й арбітра в конфліктах на території колишньої імперії. І це не похмура вигадка колишнього солдата холодної війни: на цьому не втомлюються наголошувати високопоставлені росіяни, використовуючи такі терміни, як «близьке зарубіжжя» і «сфера привілейованих інтересів».

Росії не обов’язково було обирати ревізіоністську й реваншистську стратегію. Своїм зовнішньополітичним пріоритетом вона могла зробити добрі відносини з колись поневоленими народами. Так поставилася Німеччина до Нідерландів, Данії, Польщі та Франції — і вийшло дуже навіть непогано. Однак іще в 1990-ті кожному небайдужому стало втямки, що Росія сприймає свою колишню імперію інакше. Вона не вважає «колишні радянські республіки» (за термінологією росіян) справжніми державами. Москва заполонила їх пропагандою, зв’язала їм руки енергоресурсами, фінансувала політичних ставлеників і підривну діяльність. Нам на Заході треба було вирішувати: заплющити на те очі чи спробувати запобігти, давши цим країнам зелене світло до інтеграції з нами. На щастя, ми обрали другий варіант: прийняли до Європейського Союзу й НАТО Естонію, Латвію та Литву, а також колишніх членів ОВД із Центральної Європи та дві колишні югославські республіки.

Якби Кремль захотів, міг би налагодити з НАТО приязні відносини. в періоди масштабного розширення альянс не розташовував додаткових військових сил у нових країнах-членах і не проводив там маневрів

То не був нерозважливий чи непродуманий крок. Ми зробили його, цілком усвідомлюючи, що Росії це не сподобається, тому супроводили процес обережною дипломатією, щоб максимально розвіяти всі побоювання росіян. Кремль запрошено до серцевини Північноатлантичного Альянсу через Основоположний акт НАТО — Росія та Раду Росія — НАТО. На офіційному рівні РФ стала партнером і другом Заходу.
Якби Кремль захотів, можна було б налагодити з Альянсом близькі й приязні відносини. Він не міг не помічати, що в періоди масштабного розширення НАТО не розташовувало додаткових військових сил у нових країнах-членах і не проводило там маневрів. Понад те, воно так хотіло показати, що не вважає Росію загрозою і супротивником, що зумисне вилучило її з переліку загроз і навіть не розробляло плану екстрених дій на випадок нападу на прифронтові держави.

Багато років це спрацьовувало. Росія була не в захваті від розширення Альянсу, але приймала його. Проблемою це стало після Мюнхенської промови Путіна 2007 року, коли Кремль раптом почав закидати Заходу порушення обіцянок і спроби оточити його в результаті розширення агресивного військового блоку до російських ­кордонів.

Насправді НАТО було на них завжди: Туреччина межувала з Радянським Союзом під час холодної війни, Норвегія й нині сусідує з Росією. Ще важливіше пам’ятати, що тільки у квітні 2009 року під тиском президента США Барака Обами НАТО вирішило окреслити плани відправки підкріплень для країн Балтії та Польщі на випадок потреби. Навіть сьогодні в Альянсу немає чіткого плану оборони, що за часів існування Радянського Союзу був основоположним інструментом стримування останнього.

Читайте також: Світ про Україну: українські гроші Манафорта, феномен Мінських угод та плани Путіна

Головний недолік підходу Гітченса — визнан­ня привілею великих країн перед маленькими й припущення, що всі масштабні держави однаково вагомі. Так само як Сполученим Штатам не сподобалося б, якби Канада заприятелювала з Китаєм, росіянам не імпонують дружні відносини України із Заходом вважає він. Однак це суперечливі аргументи. Якби США були кривавим диктаторським режимом, що ставився б до Канади так само, як століттями Росія до України, волелюбні канадці принагідно справді шукали б собі приязного й демократичного захисника від американського реваншизму.

Гітченс має рацію в тому, що деякі з наших союзників справді неприємні. Таких ми мали й під час холодної війни, коли фашистські Іспанія і Португалія чи Греція і Туреччина, де правили військові, входили до складу НАТО. Набагато гірші випадки співпраці траплялися в Африці, Азії та Латинській Америці. Це відразливо, але не новина. Чи є Китай більшою загрозою, ніж Росія? Можливо, але він далеко. У війні головне не програти. Таким принципом у Європі керувалися під час холодної війни. Він не втратив актуальності й досі.

«Ніхто, знаючи історію, географію, ба навіть арифметику, не може погодитися з тим, що Росію зображають як експансіоністську державу», — пише Гітченс. Вона справді не прагне відтворити радянську імперію способом військових загарбань, та й не може. Одначе здатна створювати інші види загроз, чим і займається.

Традиційна холодна війна справді скінчилася. Утім, Гітченс із його мисленням, вочевидь, застряг у тому періоді. Нова холодна війна («The New Cold War» — так називається книжка, яку я написав 2007 року і яку сприйняли тоді з чималим скепсисом) точиться на різних фронтах і з різними цілями. Щоб шкодити своїм сусідам, та й фактично всьому Заходові, ослаблювати їх, Росія використовує гроші, пропаганду, кібератаки, підривну діяльність та інші інструменти.

Це усвідомлює багато людей (а не «ніхто», як узагальнює Гітченс). Серед них мільйони жителів країн, яких небезпеки стосуються безпосередньо, а також чимало (дозволю собі тепер сказати: навіть більшість) досвідчених експертів у питаннях Росії з Великої Британії, США, країн Скандинавії та дедалі більше з Німеччини. Ми остерігаємось і навіть боїмося Росії. Якщо помиляємося, то чекаємо фактів та аргументів, які це доведуть. Але ми не «ніхто».

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.