Світ

  ▪   Алла Лазарева
  ▪   Париж

У режимі неритмованого часу

Французький погляд на Україну змінюється під впливом внутрішнього українського фактора
Матеріал друкованого видання
№ 34 (458)
від 24 серпня, 2016

Перша половина 1990-х. Французький колега вирушає відкривати для себе Terra incognita — маловідому й геть незрозумілу Україну, котру місцеві підручники з історії та економіки визначали як «зерносховище Росії». А що крім цього? Ресурс, культура, ідентичність? Базова освіта Франції пропонувала настільки куці відомості, що без поїздки на місце перспектива розібратися зовсім не проглядалася.

«А транспорт в Україні зупиняється, коли випадає багато снігу? Чому зарплату журналістам не переказують на картку, а видають готівкою в здоровезних целофанових пакетах? За що ваші продавці ненавидять іноземців?» Ось такого рівня запитання ставили моїм землякам заїжджі французи в далеких 1990-х. Тоді в Україні президентом був Леонід Кравчук, гривню ще не запровадили, тож ціла країна розраховувалася купонами в номіналах від тисячі й вище, ціни змінювалися в інтервалі кількох годин, а персонал крамниць справді ще не навчився імітувати приязну усмішку й хамив усім, без дискримінації.

«Отримати візу в Україну було задоволенням на рівні відвідин стоматолога, — згадує молодість колега. — Консул зустрічав фірмовим підозріливим поглядом, ніби обіцяючи вивести всіх на чисту воду. У сенсі інституцій ваша країна бачилася такою собі софт-версією Росії. Оглядаючись на ті часи, розумієш, наскільки великий шлях подолала вона лише за чверть століття. За 25 років Україна змінилася значно більше, ніж Франція».

Чорнобиль, чорноземи, бідність, пшениця... Тоді, на початку 1990-х, мало хто зі звичайних французів міг вибудувати до слова «Україна» змістовніший асоціативний ряд. Шкільні підручники, періодика, література, кіно: в усьому, що стосувалося колишнього СРСР, франкомовний інформаційний простір був настільки густо залитий російськими сенсами, що пробитися з альтернативним баченням історії, політики, культури здавалося майже безнадійною справою.

Читайте також: Франція. Оновлення символів

І все-таки. «Для мене відкриття України почалося з Оксани Баюл, — згадує Патрік, пристрасний прихильник ковзанів. — Вразив її виступ на Олімпіаді 1994 року. Запам’яталось, як ця тендітна білявочка, майже дитина, ревно перехрестилася перед виходом на лід і як відрізала комусь із журналістів: я не росіянка, я українка». Це стало ніби імпульсом. Згодом Патрік придбав «Історію України» Аркадія Жуковського, щоб з’ясувати для себе, чим відрізняються українці від росіян. Усвідомлення того, що їхня мова зовсім не є «простонародним діалектом російської», як вважала його перша дружина, прийшло аж у 2004-му, коли, під час Помаранчевої революції вирішив поїхати до Києва спостерігачем на третій тур виборів.

«Я зрозумів тоді, що українці дуже романтична й доброзичлива нація, — згадує Патрік. — Мене дещо дивувало те, з якою сліпою надією люди дивилися на свого лідера Віктора Ющенка, як беззастережно довіряли йому, заборонивши собі мінімальну критичність... Але згодом, уже повернувшись до Парижа, я збагнув: цей народ, зовсім не розпещений долею, не може не вірити в диво. Західній людині така колективна мрійливість видається майже дитячістю. Але насправді це ніби знеболювальне. Як інакше пройти через усі голодомори та репресії і не розучитися сподіватися на кращу долю, бодай для своїх дітей?»

Можна сказати, що аж до Помаранчевої революції Україну у Франції майже не помічали. Були, звичайно, окремі прориви (цікаві виставки, виступи, публікації), але критичної маси для впізнаваності країни на побутовому рівні вони не створювали. Коли до Парижа навідувався Леонід Кучма, провідні телевізійні канали його «не помічали». А що не показують по телебаченню, те обиватель не зауважить.

Політичний супровід відносин теж був радше символічним, ніж справді змістовним. «Як вважаєте, Україна має перспективу стати кандидатом до Євросоюзу?» — запитала я 1994 року в дипломатичного радника тодішнього міністра закордонних справ Едуара Балладюра. «Що ви? — співрозмовник аж розгнівався. — Вона належить до зовсім іншої категорії країн, з якою ми, безперечно, зацікавлені всіляко розвивати дружні контакти... Але розумієте? Кожна географічна зона має свою логіку політичного розвитку й союзництва...»

Читайте також: Беззахисність демократії

І раптом — помаранчеві прапори й засніжений Київ у прайм-таймі найпопулярніших каналів. Масовий десант французької преси до України. Друга хвиля інтересу — кілька книжок на українські теми, від кишенькового детективу «Убити Ющенка» до глибоких геополітичних та філософських розвідок Анні Добантон. Конференції, феєричний візит Тимошенко, що викликала тоді, у 2005-му, правдиву цікавість, та Порошенка, який у статусі секретаря РНБО принципово поквапився потрапити до французької столиці на два тижні раніше за Юлію Володимирівну. Ні, нічого такого не подумайте! Петрові Олексійовичу треба було терміново обговорити мирний план Ющенка стосовно Придністров’я. Яка там Тимошенко, не вигадуйте! Але всі, хто відстежує політику не за словами, а за фактами, тоді вже зрозуміли, що миру в помаранчевій команді немає.

Чи зуміла Україна переплавити несподіваний величезний інтерес до себе в надійні контакти й масштабні контракти? Усі ми знаємо, що ні. Вдома й за кордоном особисті інтереси лідерів, кар’єрний патріотизм та лінощі задавили грубою масою паростки європейських і трансатлантичних перспектив. Темна інерція совка перемогла креативну енергетику першого Майдану, і це відразу відчули вже численні, але ще ситуативні нові друзі України. Хтось розчарувався, хтось опустив руки. І в 2008-му, напередодні Бухарестського саміту НАТО, речник саме французького уряду, близький до Ніколя Саркозі політик Жан-Франсуа Копе виголосив без жодних дипломатичних реверансів: «Ми висловлюємося проти надання плану дій до кандидатства у НАТО для України та Грузії, бо це суперечить інтересам Росії».

Російський вплив... Зрозуміло, що через історичні та інші обставини він завжди був потужним у Франції. Але це не означає, що Києву немає резону починати вибудовувати з Парижем якісні двосторонні відносини. Вони можливі, лише не зациклюймося на Москві, на її інтригах та інтересах, лобістах, агентах впливу. До кожної дії може бути протидія, якщо не застрашувати себе майбутнім протистоянням. Врешті, українська присутність у Франції не просто існує, а й забезпечена певною тяглістю: від документальних свідчень про Григора Орлика до пам’ятника королеві Анні Ярославні та побудованого нею притулку для скривджених жінок, від щоденної непублічної системної роботи Бібліотеки Симона Петлюри до регулярних вуличних демонстрацій, що почались із другого Майдану.

Читайте також: Французьке ТБ на службі Путіна

Попри очевидну увагу до московської реакції, французька дипломатія від перших років роботи в Україні демонструє дуже непогане знання місцевого внутрішнього контексту, щó виявляє себе, скажімо, у виборі послів, яких призначають до Києва. Крижано-відсторонений Мішель-Ів Пессік у перші роки по відновленні незалежності, комунікабельний, енергійний Домінік Шассар у першу каденцію Кучми, тонкий, мудрий та ініціативний Філіпп де Сюрмен під час Помаранчевої революціїї, відвертий москвофіл Ален Ремі за Януковича... Не можна сказати, що зовнішньополітичне відомство не відповідає на запит української влади. Навіть навпаки: саме внутрішній український контекст формує політичну пропозицію Парижа, що довели, зокрема, обидва Майдани.

Саме Революція гідності викристалізувала невелику, але надійну групу підтримки нашої країни в колах французьких інтелектуалів, які об’єдналися в комітет «Україна». Рупором цього громадського руху є відповідний блог на сайті газети Libération. Те, що попит на адекватну франкомовну інформацію про Україну існує, доводить факт високих рейтингів читабельності публікацій блогу. Проте за 25 років незалежності жодна ані злочинна, ані декларативно патріотична влада так і не спромоглася на системну комунікацію французькою.

Відсутність якісної, регулярної інформації з Києва впливає на сприймання подій в Україні пересічними французами. «Війна у вас закінчилась?» — це запитання доводиться чути, мабуть, щотижня. Чому така непоінформованість? Бо французька преса дуже спорадично й несистемно висвітлює українські теми. Якщо запустити в пошуковик слово «Україна» французькою і обмежити пошук останнім тижнем або місяцем, 90% лінків вирине від французьких сторінок «РИА Новости» або «Спутника». Отже, для тих, хто цікавиться українськими новинами й не знає мови, пропозиція надходить виключно з Росії. З відповідними дуже однозначними наслідками.

Інерція неповороткої державної машини тримає Україну в автоматизмі прикрої провінційності, яка не реагує на модерні виклики насамперед тому, що свідомо відмовляється їх бачити. На цьому тлі суспільний інтерес за кордоном, що виник після другого Майдану та в перші півроку війни, поступово випаровується як роса на сонці. Але зникають зовсім не вороженьки. Віддаляються потенційні союзники, з якими можна було б домовитись. Якщо спілкуватися.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.