Світ

  ▪   Анна Корбут

Карабахське крейдяне коло

Карабаський конфлікт і міжнародні формати врегулювання: хто кого?
Матеріал друкованого видання
№ 14 (438)
від 7 квітня, 2016

У перші дні квітня ЗМІ вибухнули новинами про відновлення масштабних бойових дій у Нагірному Карабаху. Каталізатором стали повідомлення про збиття військового гелікоптера Азербайджану вірменськими силами, активізацію обстрілів з обох сторін і найбільші з часів укладення перемир’я 1994 року втрати. А ще заяви політиків. «Подальша ескалація воєнних дій може призвести до непередбачуваних та незворотних наслідків аж до повномасштабної війни», — сказав президент Вірменії Серж Сарґсян після зустрічі з дипломатами з ОБСЄ в Єревані. І попередив, що в разі їх продовження Вірменія визнає незалежність Нагірного Карабаху. Очільник Азербайджану написав у Twitter, що «вірменсько-азербайджанський конфлікт щодо Нагірного Карабаху має бути вирішений у межах територіальної цілісності його країни. Інших варіантів немає». А раніше звинувачував міжнародних посередників, зокрема ОБСЄ, у безрезультатності їхніх зусиль, спрямованих на вирішення конфлікту, на тлі «затягування процесу» Вірменією.

Утім, новини про ескалацію сутичок у Нагірному Карабаху стали надходити ще з кінця минулого року. А кількість жертв почала зростати ще раніше: 64 військових і 8 мирних мешканців у 2014-му, що майже втричі більше, ніж у 2013-му. На той час то був найвищий показник за 20 років від початку дії угоди про перемир’я. У 2015-му він тримався майже на такому самому рівні. Тривожна ознака сьогодні — застосування значно серйознішої техніки аж до артилерійських і ракетних систем. 3 квітня Азербайджан спробував оголосити одностороннє припинення вогню, але обстрілів це не зупинило. Тепер уже дві сторони, схоже, таки домовилися про перемир’я. Міністр оборони країни заявив, що за обопільної згоди воєнні дії на контактній лінії між збройними силами Вірменії та Азербайджану припинено починаючи з 5 квітня. Представник сил Нагірного Карабаху теж заявив у коментарі Reuters про наказ припинити вогонь (хоча поки що сторони звинувачують одна одну в порушенні перемир’я). Тим часом в експертному середовищі дедалі гучніше звучать застороги про те, що тепер конфлікт може розморозитися остаточно й перерости у війну, яка крім відновлення насилля та дестабілізації цілого регіону зумовить втягнення зовнішніх гравців: Росії та Туреччини. Остання вже чітко заявила про підтримку Азербайджану. А ще там прогнозували, що територію, яку втратив її союзник, він «одного дня» поверне. З Росії ж прозвучали заклики до деескалації, але заяв про конкретну підтримку не було.

Росія, виступаючи в міжнародних форматах «гарантом безпеки» в регіоні, на практиці вже не перший рік продає зброю і Вірменії, і Азербайджану

Насправді зараз міжнародна кон’юнктура не дуже сприяє ескалації конфлікту за участю Туреччини чи Росії. У першої на часі внутрішня політична нестабільність та боротьба Реджепа Ердогана за владу, вій­на в Сирії, наплив біженців і торги через них із ЄС, а ще курди. У другої війна на Донбасі, економічні проблеми, а також маніпуляція сирійським конфліктом для утвердження там свого впливу й виходу з міжнародної дипломатичної ізоляції. У такій ситуації конфлікт між Вірменією та Азербайджаном міг би, навпаки, принести Росії більше користі саме як «миротворцю», а не як одній зі сторін. Вона співголовує в посередницькій Мінській групі ОБСЄ з урегулювання конфлікту, яка 5 квітня збиралася для обговорення загострення у Відні, а зараз направляє до Вірменії та Азербайджану свою місію. З нею туди вирушають представники США, Франції та Росії. Тож це забезпечує РФ ще один майданчик, на додачу до Сирії, який можна використовувати для виходу з міжнародної дипломатичної ізоляції, спричиненої її діями в Україні. Однак реального врегулювання карабаського конфлікту це не дасть. Позиції безпосередніх учасників можна тут винести за дужки: перспектив зміни їх не видно. Але Росія, виступаючи в подібних міжнародних форматах «гарантом безпеки» в регіоні, на практиці вже не перший рік продає зброю і Вірменії, і Азербайджану. І таким чином, до речі, тільки зміцнює їхні позиції. Москва факт збуту озброєння Азербайджану, попри його конфлікт із Вірменією і статус останньої як безпекового союзника в межах ОДКБ, як сказав генсек організації на одній із прес-конференцій торік, виправдовує «дотриманням принципів паритету». Хоча ситуація з паритетом Вірменії та Азербайджану відома. Завдяки нафтовій ренті останній міг дозволити собі модернізувати військо й активно це робив: за 2003–2013 роки збільшив витрати на оборону майже в 30 разів — до $3,7 млрд. Оборонний бюджет Вірменії на 2013-й обмежився $447 млн.  

Читайте також: Президент Туреччини заявив про «російський слід» у конфлікті в Нагірному Карабасі

Інший момент, який перетворює участь Росії в такій міжнародній посередницькій місії на фарс, полягає в тому, що Вірменія відстоює Нагірний Карабах за принципом національного самовизначення, а Азербайджан — своєї територіальної цілісності. РФ скористалася аргументом національного самовизначення для окупації Криму та розпалювання конфлікту в Східній Україні, а раніше для війни в Грузії. Тому тут мала б стояти на боці Вірменії. Але остання значно слабша за Азербайджан у військовому сенсі, а її козир — затягування часу і дипломатія, а не війна. Тому ставати на її бік у випадку війни невигідно. Тоді як Азербайджан готовий до власне воєнних дій, має формальне виправдання у вигляді захисту територіальної цілісності, а тиск міжнародних посередників, найімовірніше, полягатиме в закликах до «врегулювання конфлікту дипломатичним шляхом», який уже з 1994-го тут більше виконує роль пластиру, що в короткостроковій перспективі зупиняє кровотечу, але не лікує причин конфлікту, не усуває подразника. І за всі ці роки так і не напрацьовано дієвих інструментів впливу, тиску або створення передумов для безпеки в регіоні. Така слабка результативність роботи міжнародних дипломатичних форматів обернулася проблемою не тільки Нагірного Карабаху.

Дивіться також: У Нагірному Карабасі відновились бойові дії

В усіх конфліктах, розв’язаних останнім часом на пострадянських теренах, міжнародних груп з урегулювання стає більше, але ведуть вони в найкращому разі до заморожувань, а далі до постійної загрози відновлення воєнних дій. З одного боку, це не зміниться, доки в регіоні не буде примату непорушності кордонів і невтручання країн у суверенну політику сусідів, як, наприклад, сьогодні в ЄС, доки корумповані еліти не перестануть використовувати емоційні подразники, зумовлені конфліктами, для покривання економічних проблем своїх країн. До такого рівня цивілізованого діалогу поки що далеко. З другого боку, на міжнародному рівні мають існувати механізми жорсткішого впливу й тиску. Натомість нинішні ситуативні формати часто врешті винагороджують дипломатією сильнішого — агресора. Одна з ілюстрацій — санкції ЄС проти Росії за дії в Україні. Вони запроваджуються на певний період, а потім їх продовження обговорюють члени Євросоюзу. Сьогодні часто чуємо, що не останньою чергою відсутність змін у статусі окупованих частин Донбасу та безуспішність боротьби з корупцією в Україні (на додачу, звісно, до факторів усередині ЄС) можуть поставити під сумнів продовження санкцій улітку 2016-го. Тут варто зазначити, що західні дипломати це заперечують і кажуть, що, швидше за все, це буде зроблено, попри брак єдності країн ЄС у цьому питанні зараз. Але якщо поглянути ширше, то таке питання має прив’язуватися до дій Росії в Україні: продовження та посилення її впливу на окупованих територіях Донбасу, а не до настроїв у міжнародній спільноті на момент обговорення.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.