Світ

  ▪   Катерина Лихогляд
  ▪   Тирасполь

"Придністровська республіка": парадокс із 24-річною "вислугою"

Кореспондентка Тижня, уродженка Придністров’я, з’їздила на свою колишню Батьківщину й дізналася, як живе невизнана «республіка»
Матеріал друкованого видання
№ 13 (437)
від 31 березня, 2016

Моя сім’я покинула Придністров’я 15 років тому. Причини такі очевидні, що не потребують зайвої згадки. Вже на в’їзді до «столиці» я збагнула, що могла б розпізнати це місто навпомацки.

Тирасполь майже не змінився. У центрі, щоправда, трохи поладнали будівлі й навіть пофарбували «парєбрікі», та вже біля під’їзду мене зустріли рідні ями. За рогом той самий кіоск із пресою, де пенсіонери купують примірники комуністичної газети. Поруч «Пиво/Квас» — улітку там розливалося пінне й набігали натовпи спраглих. Стоїть і російський Будинок офіцерів. А й справді, куди йому діватися? Тирасполь, як і раніше, по-білоруськи чистий. Відмінність лише в тому, що сьогодні тут фактично не побачиш ані сміття, ані людей. За різними оцінками, від початку 2000-х кількість населення краю зменшилася майже на третину. Люди голосують ногами — це і є головна епітафія прагненням створити «державу» з Придністров’я.

Придністров’я, що вузькою смужкою розклало свою суверенність на молдовських теренах, у нинішніх реаліях, поза сумнівом, заслуговує гран-прі на фестивалі парадоксів. «Республіка» понад 20 років сповідує надії на визнання й водночас тихо молиться на кримський сценарій приєднання до РФ. Остання ж розмістила тут свій «миротворчий» контингент і, так-сяк підгодовуючи тутешні сподівання дешевим газом, не поспішає брати шлюб зі своєю філією «русского міра». Тим часом Молдова, яка на початку 1990-х зі зброєю захищала свою цілісність, сьогодні легалізує сепаратистські документи й реєструє «пеемерівський» бізнес, таким чином відкриваючи йому вихід на міжнародні ринки. Природа парадоксу така, що ситуація не шукає логічних пояснень, проте існує в реальності.

Під ковпаком

До перетину кордону думка про охорону суверенності «ПМР» у мене викликала радше іронію, аніж тривогу, допоки зі мною не привітався представник КГБ. Як відомо, «республіка» не частує хлібом-сіллю іноземних писак. То чи варто пояснювати, як тут раді українським журналістам? Про акредитацію навіть не йшлося, оскільки «ПМР» її все одно не видає. Стража придністровської «державності» передусім зацікавила моя прописка. Київська область неминуче вимагала вказати адресу прибуття і, певна річ, мету візиту. Після словесних баталій щодо точного зазначення моєї локації в самопроголошеній «республіці» чи то від нудьги, чи то з довіри до мого тираспольського походження гебешник на свій розсуд вказав місце прибуття й побажав щасливої дороги. Позначки в документі не залишив: міжнародне право ж бо забороняє.

Читайте також: Молдова: Від дива до дискредитації

Наступного разу із силовиками — чи не єдиним нефейковим утворенням у цій квазідержаві — мені довелося зіткнутися під час спроби сфотографувати будівлі, де містяться «адміністрація президента» та «уряд» «ПМР». І якщо біля першої мене просто попросили ховати фотоапарат, то вдруге наказали видалити всі знімки. Щоправда, дозволили залишити світлину з Лєніним, який, до речі, тут стоїть перед кожною адмінбудівлею.

кожен істинний «пеемерівець» має два-три паспорти. Оформлюють здебільшого російське громадянство, подекуди отримують і молдовські та українські документи

«Республіку» ігнорують майже всі міжнародні перевізники. Крім поїзда Москва — Кишинів тираспольській залізниці не доводиться більше обслуговувати жоден рейс. Не квапляться на тутешні аеропорти й іноземні авіалінії. Зрештою, місцеві теж не квапляться: їх просто немає. Щоправда, курсують Придністров’ям кілька міжнародних автобусів. Серед них, зокрема, і сполученням Кишинів — Одеса та Бендери — Київ. Решта маршруток доставляє лише до кордону, далі — пішки.

Школа виживання

До речі, перетин кордону — чи то в український бік, чи в напрямку Молдови — фактично єдиний спосіб тут вижити. Оскільки «пеемерівські» ціни, як то кажуть, не бояться ні Бога, ні чорта, придністровці зазвичай скуповуються поза межами своєї «вітчизни». «Ми поїхали до Одеси, щоб придбати побутову хімію. Ціни в 2,5 раза нижчі, ніж у нас», — ділиться комерційними перемогами педагог однієї з місцевих шкіл. У неї, до речі, як за «республіканськими» мірками, досить висока зарплата — $200, але, зважаючи на тутешні ціни, це заледве можна назвати доходом. Гривня в тираспольських обмінниках коштує 42 копійки. Місцеві пояснюють такий курс українськими подіями та втратою її позицій щодо долара. Їхньої ж, «республіканської», валюти, певна річ, не торкнулася ані криза, ані війна. Приміром, за один долар у Тирасполі вторговують трохи більш як 11 фейкових рублів. До речі, нещодавно ситуація з придністровським рублем стала зовсім анекдотичною: було випущено серію пластмасових грошей.

«Я ж кажу, переходьте на придністровський рубль. Найстабільніша валюта у світі. Шкода тільки, що його більше ніде не приймають», — жартома вербує мене водій маршрутки, яка долає відстань Київ — Бендери. Природу такої іронії нескладно зрозуміти: цей чоловік чотири рази на тиждень буває в Україні (до речі, з придністровськими номерами, які нібито не мають допускатися на нашу територію). Там від продажу квитків він отримує визнану світом гривню, чого не скажеш про більшість мешканців краю, які вже кілька тижнів перебувають у валютній блокаді.

«Долари в нас виривають із руками», — бідкаються місцеві. Нещодавно керманич псевдокраїни в одному з публічних виступів натякнув, що «республіканський» банк втомився стримувати долар. Певна річ, після такої заяви з обмінників вмить зникла вся іноземна валюта. Склалася ситуація, коли голова кусає хвіст: «пеемерівський» рубль не приймає жодна іноземна фінустанова, а іноземна валюта не продається в жодному придністровському банку. Як наслідок — валютний голод ув’язнює в межах самопроголошеної «республіки».

У таких умовах місцеві жителі поповнюють скарбницю вітчизняного холдингу «Шериф». Годі й уявити потужніший акт «патріотизму», якщо врахувати, що ті самі товари українських і молдовських виробників (якими встелені полиці магазинів) тут реалізуються за вдвічі-втричі вищою ціною, у той час як середня зарплата в регіоні становить $100–150.

Читайте також: Молдова повернулася до всенародних виборів президента

«Республіку Шериф» (як охрестили холдинг місцеві) заснував колишній представник карного розшуку Віктор Гушан. Тут, у Тирасполі, розповідають, що розвинути монополію йому допомагали Москва та її ставленик «екс-президент» Смірнов: «Коли почався розвал, сюди з Росії приїжджали представники вищих ешелонів влади, вербували людей, давали їм гроші, щоб швиденько піднялися, організували структури».

Всемогутній «Шериф»

Сьогодні місцеві скаржаться, що «Шериф» задушив увесь бізнес. Гушану належить мережа супермаркетів та автозаправок, він має власний телевізійний канал і мережі мобільного та стаціонарного зв’язку. Крім того, холдинг володіє контрольними пакетами акцій вино-коньячного й текстильного комбінатів, електрохімічного заводу та хлібокомбінатів. Задля дотримання канонів жанру він також побудував спорткомплекс «Шериф» і створив однойменний футбольний клуб. Що характерно, холдинг невизнаної «республіки» вільно виходить зі своєю продукцією і на міжнародний ринок. «Пеемерівський» бізнес реєструє свої компанії в Молдові, сплачуючи податки по обидва боки контрольно-пропускних пунктів: і Кишиневу, і Тирасполю.

Як водиться, монополіст має міцний кістяк і в так званому придністровському уряді. З «республікою в республіці» сьогодні відкрито конфронтує нинішній «президент ПМР» Шевчук. Тож очікується, що на вибори очільника «країни», які відбудуться вже в грудні цього року, подасться представник холдингу. Тим часом у «республіці» поширюються чутки навіть про можливий імпічмент «президента». Зокрема, бюджетна сфера нарікає: «Незадоволені, бо дуже багато урізань». За словами представниці фінансового управління при «АП», сьогодні «ПМР» видає своїм бюджетникам лише 70% задекларованої зарплати, решта 30% записуються в борг. Така ситуація пояснюється суттєвим урізанням кремлівських дотацій, які становлять левову частку «республіканського» бюджету.

Про політичні амбіції «Шерифа» на грудневих виборах свідчить і медійна війна, що розпочалася між підконтрольним йому телеканалом «ТСВ» і провладним «ПМР». «Вони говорять абсолютно різне. Як, наприклад, висвітлюють події в Україні російські та українські телеканали, так і тут — повна протилежність», — кажуть місцеві.

Насправді крім протистояння каналів «місцевих еліт» тут також точиться інформаційна війна між російськими та українськими ЗМІ. І останні, очевидно, впевнено її програють. «Мені шкода українців, шкода, що вони затуманені. Росія воює? Ну це смішно. Немає війни з Росією, Росія — це гарант миру», — зривається на крик місцева пенсіонерка. «Російських військ на Донбасі немає. Це добровольці», — продовжує свою риторику «Россия 24». Війну на Донбасі місцеві трактують виключно як міжетнічний конфлікт. «Об’єктивно я можу говорити про те, що сам бачив. Але моя суб’єктивна думка, що це громадянська війна», — переконаний один із місцевих жителів. Згадка про «ДНР-ЛНР» у «пеемерівській» свідомості пробиває фантомний відгук: «Україна увійшла в ту фазу, у якій ми були в 1992-му. У нас ця фаза вже не повернеться ніколи. Завдяки РФ 25 років ми маємо спокій. Звичайно, є нюанси, але вони вирішуються на вищих колах дипломатії».

Армія двох сортів

А вищі кола дипломатії з Кремля, як відомо, десятки років уже відкладають питання виведення кількатисячного військового контингенту РФ з території Молдови. Раніше ротація на цих військових базах відбувалася за рахунок росіян, яких направляли в Придністров’я на службу з території РФ. Тепер лави російської армії тут поповнюються місцевими, які мають громадянство РФ. «Зараз із Росії мало приїжджають, — розповідає Євген із Тирасполя, з яким ми розговорилися на вулиці. — В основ­ному туди як військовозобо­в’я­зані йдуть ті, хто має російський паспорт. 1999 рік, 2003-й, 2004-й — усі з Росії були. Одиниці з Придністров’я». Забезпечення «миротворців» теж відбувається на місці. Як розповіла мені людина, близька до військового оточення, Москва переказує кошти своїм відомствам у Придністров’ї, а ті здійснюють необхідні закупівлі. На переконання мого співрозмовника, загалом російські сили в регіоні не мають необхідної потужності для, наприклад, наступу в бік України, однак під час кримських подій «ПМР» таки активізувала роботи на аеродромі, ймовірно, сподіваючись на реалізацію так званого коридору. Водночас «армію» «ПМР» поповнюють здебільшого призовники чи контрактники, які з певних причин не змогли отримати паспорт Росії. «Це ж раніше було просто: маєш свідоцтво про народження — пішов отримав російське громадянство. Зараз це складніше робиться».

Читайте також: Україна розпочала перемовини про експорт електрики до Білорусі та Молдови

Як правило, кожен істинний «пеемерівець» має два-три паспорти. Оформлюють здебільшого російське громадянство, подекуди отримують і молдовські та українські документи. Паспорт «Придністровської Молдавської» не визнає жодна держава світу, тут його використовують як додаток для вирішення внутрішньо-побутових питань. Подібна риторика й при спробі самоідентифікації жителів «ПМР»: «Незалежність і приєднання до Росії — для нас це вже не одне й те саме. Уже сприймається як єдиний фронт», — пояснила мені колишня однокласниця. За її словами, більшість придністровців із заздрісним подивом згадують анексію Криму: «Тут усі мріють про те саме, що сталося на півострові».

Мирне співіснування

Натомість прихильників повернення під суверенітет Молдови в Тирасполі зустріти не довелося. Попри те що молдовани тут становлять третину загального національного складу, приблизно стільки само — українці та росіяни, більшість із них прагнуть жити в Союзі Радянських Соціалістичних Республік. «Я молдованин за паспортом, народився в Україні, за суттю росіянин», — оповідає мені придністровську реальність юрист із Тирасполя. Запитання про причини такого палкого небажання реінтеграції з Молдовою лишилося без чіткої відповіді. Закралося враження, що сьогодні тут уже ніхто не збагне ні початків конфлікту, ні його суті. Вони не люблять Молдову за інерцією. Мимоволі на думку спадає питання: а чи не очікує щось подібне й Україну з «ДНР-ЛНР»?

Водночас у побутовому сенсі Молдова та її придністровське відгалуження активно співпрацюють. Сьогодні автівки із сепаратистськими номерами вільно перетинають молдовський пункт пропуску, а Тирасполем спокійно курсують машини з кишинівськими. Крім того, Молдова узаконює всі посвідчення, видані сепаратистськими установами. «На території Молдови ми легалізуємо всі документи, видані після 1992 року», — розповідає придністровський юрист. Це стосується, зокрема, і дипломів про освіту, яку здобувають у Придністров’ї.

До речі, питання освіти в регіоні — цілковита прерогатива Москви. І учні, і студенти навчаються тут за програмами, складеними в Росії. Підручники теж постачає РФ. Як відомо, «республіка» задекларувала рівність трьох мов: російської, молдовської та української. Утім, викладання відбувається лише російською, і якщо молдовська, тобто румунська, вивчається додатково (кирилицею), то про українську тут навіть не згадують. Задля справедливості зазначу, що в Тирасполі є українська школа, а ще Придністровський державний університет імені Тараса Шевченка. Щоправда, представництво української культури в ньому обмежується лише прізвищем Шевченко.

Загалом усі законодавчі ініціативи сепаратистській «владі» надиктовує Москва. «У нас усе по Росії, — розповідає колишня працівниця одного з управлінь місцевого «міністєрства просвєщєнія ПМР». — Як тільки якийсь закон затверджується в РФ, він одразу ж ухвалюється в нас». Складно сказати, на яку кількість людей поширюється гібридна юрисдикція «ПМР», оскільки народ стрімко покидає межі «республіки». Насамперед звідси втікає молодь. Їдуть на певний час, ніби на підробітки, і зазвичай не повертаються. Тим самим єдиним міжнародним поїздом Кишинів — Москва люди їдуть переважно до Росії, дехто сходить в Україні.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.