Світ

  ▪   Алла Лазарева
  ▪   Париж

Про етику людини з пістолетом та зламані хребти

Взаємини поліції з бунтівниками та маргіналами Франції зовсім не є безхмарними. Проте, як каже колишній посол в Україні Філіпп де Сюрмен, «у правовій державі довкола рингу є мотузки». Не так в Україні, де чверть століття переважно тривають бої без правил. Новостворена поліція робить тільки перші кроки, яких замало для висновків, але достатньо для порівнянь
Матеріал друкованого видання
№ 28 (400)
від 16 липня, 2015

...Була ніч, майже третя година. Побачивши поліцейську машину, хлопці, яким, може, було через що занервувати, зірвалися тікати. Бігли чимдуж швидше, та поліцейські на колесах наздоганяли. Тоді, не подумавши, підлітки спробували сховатися в трансформаторній будці. Зієд Бенна та Буна Траоре згоріли заживо. Ніч із 27 на 28 жовтня 2005 року стала початком найгучніших в історії Франції антиполіцейських бунтів.

Понад 10 тис. спалених автівок, тисячі знівечених офіційних будівель, сотні шкіл і коледжів, закриті по кілька днів поспіль, розбиті шибки, пошкоджені брами, арешти, вуличні сутички, протестні демонстрації... Понад місяць Франція не знала спокою. Надзвичайний стан тривав три тижні. «Вбогість збунтувалася проти впорядкованого комфорту», – узагальнив адвокат родин загиблих у вогні Бенна і Траоре Жан-П’єр Міньяр.

Наше інтерв’ю з Міньяром тривало тоді хвилин сорок. Зірковий адвокат, який у ті дні не зникав з екранів французького телебачення, несподівано знайшов час для далекої україномовної аудиторії. Пояснив, що його надихнула й вразила Помаранчева революція. «До подій в Україні я не бачив, щоб руйнівна енергія гніву знаходила настільки мирний колективний вихід», – або зізнався, або зробив «політичний» комплімент Україні відомий правник. Потім додав: «Ваш Майдан – виняток із правила. Згодом побачите, що людські зневіра, відчай, гнів, безвихідь потребують брутальних форм, вибухів, щоб урівноважити себе з навколишнім середовищем».

Читайте також: У пошуках загубленої дружби

Та розмова запам’яталася не лише невеселим пророцтвом. Жан-П’єр Міньяр зробив цікаве зауваження про обов’язкову моральність людини зі зброєю, яка в ідеалі відрізняє цивілізовані суспільства від примітивних. «Давні суспільства також мали механізми саморегуляції, – зазначив він. – Але чим цивілізоване суспільство відрізняється від середньовічного? Насамперед етичністю влади. Модерним моральним стандартом, згідно з яким представники правоохоронних органів зобов’язані захищати життя і фізичну цілісність громадян, навіть якщо йдеться про порушників суспільного спокою».

Від подій буремного 2005-го минуло рівно 10 років. Судовий процес проти поліцейських, які не встигли або не захотіли зупинити загиблих підлітків, триває досі. Пана Міньяра бачимо тепер у телесюжетах значно менше. Він закрив офіс за два кроки від Оперного театру й облаштував бюро в депресивному, убогому, транспортно відрізаному від Парижа передмісті Кліші-су-Буа, звідки почалися антиполіцейські бунти.

В Україні без реформи судової влади та очищення судового корпусу дуже наївно сподіватися на успіх новопризначеної поліції

«Ми не можемо погодитися, щоб до соціального апартеїду додався ще й правничий, – каже Міньяр, наполягаючи, що в поліцейських була можливість врятувати життя хлопцям. – Це ж як вони боялися поліції, якщо додумалися задертися на той трансформатор!» Суд із ним не згодний. Уже дві інстанції визнали поліцейських невинними.
Уся ця історія була б звичайною ілюстрацією до взаємин маргіналів із поліцією, якби не одна деталь. Жан-П’єр Міньяр не просто відомий правник, а близький давній друг молодості президента Олланда й активний діяч правлячої Соціалістичної партії. Навіть більше, за українським стандартом адвокат – президентський кум: він хрестив одного із синів Франсуа Олланда. А втім, хай там якою недосконалою французька політична система, давня дружба адвоката з керівником держави не гарантує в цій країні виграних судових процесів. Навіть гостро резонансних. Навіть політично корисних для наступних виборів. Незалежність судочинства у Франції існує. В Україні без реформи судової влади та очищення судового корпусу дуже наївно сподіватися на успіх новопризначеної поліції.

«Не варто ідеалізувати Міньяра, – каже Паскаль, який понад 20 років працює в паризькій поліції. – Це все політика, велика політика. Розумієш, поліцейські, за невеликим винятком, голосують за правих. Вибори не за горами. Критика поліції – улюблена виборча технологія соціалістів. Міньяр зробив зі згорілих хлопців мучеників, а з цієї справи – собі трибуну. Намагається тепер на чутливій темі підняти соціалістам рейтинг».

Паскаль був тричі поранений, двічі під час операцій з затримання наркоторгівців. Один раз він ледь не втратив око, про що нагадує глибокий шрам на скроні. У свої 42 повністю сивий. «Соціалісти кажуть, що маємо забагато свободи дії, але насправді замало, – вважає він. – Чого вартує один славнозвісний циркуляр від 1945 року, який забороняє тримати під вартою 16-річних?» Паскаль замовляє другу подвійну каву й розкурює чергову цигарку, вже збилася з ліку, яку саме. «Отой циркуляр ухвалювали після війни. Робилося це, щоб голодні повоєнні підлітки за крадіжку харчів не потрапляли до в’язниць, – пояснює. – Але ситуація давно змінилася. Ти подивися на нинішніх 16-річних! Та це дорослі дядьки! Тим більше коли йдеться про південні народи. І от спіймаєш такого на десятій крадіжці, часом з обтяжувальними обставинами, а все одно мусиш відпустити малого рецидивіста. Як тут працювати? Давно пора скасувати цей циркуляр. Але ж при владі ліві...»

Паскаль скаржиться на ще одну норму французького права, яка ускладнює роботу поліції. У цій країні заборонено вказувати походження затриманої поліцією особи. Громадянство – будь ласка, а коріння – ні. «Бачиш, скажімо, вся наркоторгівля збудована за принципом етнічних кланів, – пояснює поліцейський. – Цей критерій у нашій роботі не має нічого расистського – це елемент ідентифікації порушника. Але безпосередньо в робочих досьє ми не маємо права вказувати «циганський клан», «алжирський», або «албанський»... Мусимо виходити із ситуації, вживаючи багатослівні описи й езопову мову. Але навіщо? Цей закон також ухвалювали після війни, під шоком від Голокосту. Але ж часи змінилися. Проте законодавчі акти – ні».

Читайте також: П’ять хвилин для євреїв, п’ять хвилин для Гітлера

Кожна країна – своя специфіка. Розповідаю Паскалю про нову українську поліцію, показую фотогалерею з Тиждень.ua. «Це правда, що в Україні не прийнято звертатися до міліціонерів на вулиці, щоб уточнити дорогу?» – раптом запитує. Ну що робити? Визнаю: справді, немає такого звичаю. «Добре, якщо це зміниться, – замислено зазначає Паскаль. – Звичайні законослухняні люди не мусять боятися поліції. Навпаки. Мають розраховувати на неї, у малому й у великому».
Ми говоримо про тероризм, про розстріл карикатуристів із Charlie Hebdo, «Ісламську державу» та Україну. Про право народів на самозахист та добровольчі батальйони. Про слабкого Обаму та безвідповідальну Грецію. Про загиблих за свободу та про межу, за якою припиняється цивілізованість і починається хаос. «Недосконала демократія краща за досконалу диктатуру», – несподівано виголошує мій співбесідник. Трохи урочисто навіть. «Але ж за диктатури твоя професія стає найпрестижнішою», – роблю спробу зіграти адвоката диявола. «Соціальний престиж за диктатури – ілюзія, – каже Паскаль і розраховується за каву. – Диктатура – це територія зламаних хребтів. Я розумію українців, які ладні померти, аби лиш не потрапити назад, у Росію».

Людина з переконаннями. З отих, хто щодня перевіряє, чи міцно тримаються мотузки довкола рингу. Ми в Україні свій ринг тільки починаємо обносити парканом. Щоб уберегти цілі спини, іншої опції не передбачено.