Етно-поп-рок-співачка ILLARIA за кілька років пройшла шлях від нікому не відомої дебютантки, на концерт якої в невеличкому клубі навідувалося кількадесят друзів, до однієї з найперспективніших виконавиць вітчизняної сцени, чиї виступи збирають повні зали, тож ігнорувати цю історію успіху неможливо. 22 березня вона презентуватиме в Києві свій другий студійний альбом «13 місяців», напередодні чого розповіла про долю молодого виконавця в сучасній Україні.
Самі собою ноти нічого не означають. Так само гарно римовані рядки ще не є віршем. Музика – це відчуття, тому простим шепотом, як, приміром, у Мілен Фармер, можна перевернути душу, а можна відкрити пащу й волати безкінечну руладу на максимальному звуці, й це абсолютно нікого не зачепить, навпаки, навіть дратуватиме. Власне, найважливіше – це паузи між нотами, бо саме в ній найбільше сенсу й саме там починається справжня музика.
Найбільша проблема молодого виконавця – він сам. Початківець має усвідомити себе передовсім митцем і забути про те, чи матиме щось із музики. І в жодному разі не треба слухати оточення, переважна частина якого казатиме: «Та досить уже цією маячнею займатися, йди краще гроші заробляй». Кожен музикант має сприйняти музику як свій шлях, дуже неоднорідний, бо ні натхнення, ні успіх, ні голос, ні руки, якими ти граєш, не є сталими чинниками. І стан здоров’я, і стан душі впливають на музиканта. Це взагалі дуже непевна, неконстантна професія. Тому варто припинити бавитися в жертву, як це робить чимало молодих музикантів: мовляв, я такий кльовий, а мене ніхто не розуміє. Навпаки, від кожного злету чи падіння ти тільки виграєш, твоя музика стає повнішою, більш усвідомленою.
Чайковскій казав: «Небо любить працелюбних». Мати божу іскру мало, не можна заспокоюватися на тому, що ти талановитий від природи. Навпаки, я вважаю, щоб стати професіоналом і досягти успіху, треба розуміти нестачу своєї майстерності, відчувати голод. Варто навіть розізлитись і почати вкладати в своє самовдосконалення працю, піт, недоспані ночі, страждання. Узагалі, без власного болю артисту немає про що співати. Адже, якщо нема наболілого, пережитого досвіду, тобі просто нічого розповісти людям зі сцени.
ЛЮБИТИ VS СЛУХАТИ
Не варто намагатися сподобатися. Треба бути чесним перед глядачем. Якщо ти сам не кайфуєш від своєї творчості, то вона нікого не зачепить. Брехню в музиці відчувають усі. Саме тому всі маркетингові пошуки цільової аудиторії на музичному ринку не мають сенсу. Її насправді неможливо прорахувати. Душі в усіх різні, може бути молода душа у старого й навпаки. Так само не визначиш наперед, яка пісня буде успішною, а яка – ні. Що більше намагаєшся прораховувати, то більше прораховуєшся. Наприклад, найпопулярніші мої пісні взагалі не були задумані як комерційні.
Читайте також: Українська музика в депресії
У сучасному артисті мають органічно сплітатися духовне й тілесне начала. Адже тіло – це також інструмент, яким треба вміти користуватися. Якщо Мерілін Менсон спробує скидатися на красунчика, йому ніхто просто не повірить: він має бути саме таким, яким і є, потворним, жахливим. Саме тому я намагаюся привносити в свій образ елементи відьми, мавки. Музикант – дуже егоїстична натура, яка обов’язково має щось своє придумати, чимось відзначитися, інакше залишиться пересічним ремісником.
Працюючи над платівкою, я намагаюся вбирати етнічну музику в різний «одяг». Еклектика, хайтек, а капела тощо. Головне, щоб усе вийшло переконливо, бо в разі виконання цієї умови митець має право на будь-який експеримент. Я співаю здебільшого фолк або музику з подібними елементами, але намагаюся постійно шукати щось нове. І дуже хочеться довести, що українське – це не обов’язково гумористичне фрик-шоу а-ля Тарапунька і Штепсель чи Вєрка Сердючка. Нам час уже вразити світ справжньою українською лірикою, образами, якістю. Саме тому я звернулася до фольклору, адже це такий ключик, який відчиняє тебе, навіть якщо ти цього не хочеш, відкриває якісь коди всередині тебе, від яких охоплює внутрішній трем.
Зараз головне, щоб тебе любили, а не слухали. Я починала з маленьких клубів, куди приходили мої друзі. Потім вони приводили своїх, а ті – своїх. Але все разюче змінилося, коли я потрапила до талант-шоу «Голос країни». Адже тут люди могли мене побачити з усіх боків – не тільки на сцені, а й удома, яка я в житті. І це набагато більше цікавить їх, ніж сам факт того, що я співаю. Бути просто музикантом у сучасному світі вже замало. Глядачу потрібні герої, і талант-шоу нібито робить його співучасником їхньої історії. І тільки потім він починає цікавитися музикою. В сучасному світі, з його надміром інформації, якщо в тебе немає грошей на ротації на ТБ, ти маєш усе одно знаходити способи потрапити в об’єктиви камер, щоб люди захоплювалися тобою як особистістю. Я не настільки самовпевнена, щоб говорити, ніби роблю абсолютно унікальну музику, тому все це стосується й мене.
ШОУ-БІЗНЕС VS УКРАЇНА
В українському шоу-бізнесі немає жодної системи. Якби ми її мали, можна було б застосовувати якісь технології існування і взагалі потрапляння туди. Однак шоу-бізнес в Україні – це просто слово, що називає певну сферу життя, не більше, в ньому кожен плаває як уміє. На жаль, процес переходу від пострадянської дійсності початку 1990-х до сучасності дуже затягнувся. Всі ті продюсери, які вивели на сцену сьогоднішній перший ешелон артистів, користувалися на той момент провідними технологіями й передовсім національною ідеєю, мовляв, як круто, що в нас з’явилися свої українські зірки. Але в якийсь момент це перестало працювати, не останньою чергою через політичні моменти. І більшість артистів задумались: а що ж робити і як заробляти? Зрештою, кожен пішов у свій город – шкребтися по сусідах. Саме тому сьогодні в Україні є російськомовна естрада, настроєна на пострадянський, насамперед російський, простір із відповідною музичною якістю, на яку не впливають західні тренди. Є друга помітна тенденція – поява західноорієнтованих музикантів, які роблять дуже якісний продукт. О’кей, і те, й те має право на існування, але постає запитання: а де ж, власне, українська музика? Тому для мене дуже важливо робити саме її для українців: у планах іще щонайменше дві україномовні концептуальні платівки, які я просто зобов’язана створити, бо інакше не можу. В них я хочу показати ту Україну, яку відчуваю особисто.
Є купа музикантів, які залюбки співали б українською. Але чи багато радіостанцій приймають пісні державною, здавалось би, мовою? Чи багато професіоналів можуть у нас робити те, чого вчилися в музінститутах, використовувати результати своїх багатогодинних тренувань? Ні, тобі пропонують з усього музичного різноманіття вибрати найбільш пластмасові, штучні речі й тим задовольнятися. І більшість виконавців погоджується на таку кон’юнктуру. Утім, я бачу, що в нас з’являється дедалі більше сучасної, просунутої молоді, яка не вихована телевізором, яка шукає музику в інтернеті й готова до вільного вибору.
В українському шоу-бізнесі поширені посмішки чеширського кота, коли не видно очей. Приходиш на світську подію й одразу відчуваєш щось не те: ніби тобі посміхаються, але очі при цьому не сміються. Думаю, так само всюди, адже люди однакові, одначе на тому-таки Заході просто набагато більше майданчиків для самореалізації.
Те, що співається іншою мовою, не можна вважати українською музикою. Яким чином ототожнити себе з країною? Виключно через мову. Коли український артист співає російською, то людина за кордоном чує це і не знає, чи то казах, чи білорус, чи росіянин. І взагалі, якщо мова російська, значить росіянин. Звісно, в наших реаліях мовне питання є дуже хитким, адже так історично склалося, що в нас багато російськомовних, і ділити людей на жовтки й білки дуже важко. Але ми живемо вже давно не в Радянському Союзі, а в Україні, де єдиною державною мовою є українська. Наші діти мають відчувати саме український менталітет, мелодику мови, історії, зрештою, простору. Тому українське може бути тільки україномовним. Допоки так не буде, ми є неповноцінною країною.