Майбутнє – це те, що цікавить нас понад усе. Що буде з Україною? Доки триватиме війна? Що за її підсумками можна буде вважати перемогою, а що невдачею? Ці й безліч інших запитань у різних формах хвилюють не лише українців, заважаючи на загальну непевність і турбулентність, що чимраз сильніше охоплює світ. У час, коли протистояння добра та зла, яке багатьом здавалося пережитком лихого й темного минулого, знову на порядку денному, виявилося, що чимало людей – як звичайних громадян, так і політиків та експертів – далеко не завжди здатні чітко зрозуміти бодай для самих себе, що є добрим, а що поганим. І продовжують шукати перше там, де залишилося місце тільки для останнього. З огляду на це логічною була фокус-тема ХХХ LvivBookForum – «Перепис майбутнього».
Програма цьогорічного Форуму видавців пропонувала багато подій на найрізноманітнішу тематику. І хоча ключовою темою було оголошено майбутнє, для минулого також місце знайшлося.
Після 24 лютого 2022 року інтерес до історії в Україні суттєво зріс. Запит на інформацію з найрізноманітніших джерел зашкалює. Лише до автора цих рядків, історика за фахом, зверталось із десяток людей, яких раніше історія не цікавила від слова зовсім, із проханням порадити, що почитати чи подивитися про українське минуле. Зрештою, наші реалії наочно показують, що ні про теперішнє, ні про майбутнє немає сенсу говорити, якщо не розуміти минулого. Адже дуже часто – і російська агресія тому неспростовний доказ – саме історія дає найповнішу відповідь на питання, чому усе це взагалі відбувається. Хто бодай трохи ознайомиться з російською історією, здивується не факту повномасштабного нападу на Україну, а тому, що це відбулося щойно тепер. Водночас така людина добре усвідомить, що годі очікувати постання якоїсь іншої, кращої, демократичної Росії. Адже жодних історичних, культурних і суспільних передумов для такої зміни немає.
Українці ці уроки історії вже більш-менш засвоїли. На відміну від багатьох західних експертів, навіть прихильних до України. Дуже показовою стала дискусія на одному із заходів Форуму за участю американської журналістки й науковиці Енн Епплбаум та хорватської письменниці Славенки Дракуліч. Епплбаум наполегливо й дещо зверхньо повчала присутніх, що ми, українці, погано шукаємо «хороших росіян», а насправді їх ой як багато (щоправда, прикладів конкретних не навела).
Натомість Славенці Дракуліч поставили питання за останньою з виданих в Україні її книжок – «Війна всюди однакова». У цій книжці не лише назва викликає запитання через начебто зведення всіх конфліктів та їхніх учасників до спільного знаменника. В одному з епізодів авторка фактично урівнює досвід українських і російських матерів, що втратили дітей на російсько-українській війні. І коли її запитали про допустимість таких порівнянь, Дракуліч заявила, що вона урівнює не досвід, а результат. І взагалі, що росіянка-мати не могла нічим зарадити (чергова варіація на тему «то не росіяни історично такі, то Путін злий»). Та ця історія не існує у вакуумі, її контекст робить такі порівняння аморальними.
Не кожен учасник розмов про майбутнє (чи минуле) вміє чітко розрізнити різні відтінки й форми сучасного зла. Навіть якщо перебуває на «правильному» боці історії.
Утім, не всі події Форуму, дотичні до історії, мали присмак скандальності. Ключова серед них – презентація українського видання найновішої книжки гарвардського професора Сергія Плохія «Російсько-українська війна: повернення історії». У ній автор не лише оглядає ключові події нинішньої війни, а й пропонує читачу ґрунтовний екскурс історією від часів розпаду СРСР. Історична ретроспектива тут украй важлива, адже чимало процесів, що призвели до російської агресії спочатку 2014-го, а тоді 2022-го, було запущено ще в часи краху радянської імперії та в перші роки після цього. Перш за все – обрання російським суспільством (а не особисто Путіним) шляху імперського реваншизму і «вставання з колін».
За умов, коли росіяни прагнуть знищити українську націю, державу й ідентичність, нічого дивного в тому, що українці дедалі більше цікавляться постатями, пов’язаними з опором російській/радянській імперії в різні епохи, а особливо під час і після Другої світової війни. Попри всю складність і неоднозначність реального Степана Бандери, Бандера-символ –втілення антиросійського опору – після повномасштабного вторгнення остаточно вийшов поза рамки Галичини і став всеукраїнським феноменом. Це може подобатися чи ні, але по-іншому навряд чи могло бути. Тож поява спроби наукової біографії Бандери авторства Миколи Посівнича, що була презентована на Форумі, – цілком логічна. Як і інтерес до інших героїв тогочасного українського опору, таких як головнокомандувач УПА в 1944–1950 роках Роман Шухевич. На LvivBookForum видавництво «Наш Формат» привезло присвячену йому монографію Олесі Ісаюк.
Як нація, що лише на зорі четвертого десятка незалежності наблизилася до того, щоб позбутися радянського й російського імперського спадку, українці гостро потребують не лише декомунізації/деколонізації, а й книжок, що зможуть доступно й водночас яскраво показати реальну сутність тих режимів.
Книжка Євгенії Кузнєцової «Мова-меч. Як говорила радянська імперія» від молодого видавництва «Твоя підпільна гуманітарка» – це короткі історії та сюжети, кожен із яких демаскує радянську риторику про «братні народи» й тому подібне, а водночас показує, як в СРСР відбувалася русифікація паралельно з дискримінацією інших мов. Під час презентації на LvivBookForum авторка та письменник і перекладач Остап Українець звернули увагу, поміж іншого, на дуже важливе питання: чому відновлення позицій української мови в сучасній Україні, зокрема через квоти і т. д., аж ніяк не є наслідуванням радянських практик, як кажуть критики українізаційних заходів. Навпаки – це повернення до нормальності.
Не можна оминути дискусію в рамках презентації книжки Віталія Михайловського «Наші королі – Reges Nostri. Володарі та династії в історії України (1340–1795)». Ця книжка – спроба продовжити тенденцію до переосмислення спадщини так званої польсько-литовської доби та Речі Посполитої в історії України. Суть її у тому, щоб припинити уявляти той час як винятково чорно-білу дихотомію «українські селяни й козаки – польські пани й одвічне гноблення українців».
Українці ранньомодерної доби не були лише народом селян і козаків, вони мали власну впливову еліту-шляхту. І в Речі Посполитій українці були не пасивним об’єктом, а дуже навіть активним суб`єктом. Віталій Михайловський робить наступний крок – пропонує поглянути на правителів Королівства Польського та Речі Посполитої (серед яких було не так багато етнічних поляків, а один був навіть русином/українцем) як на тих, хто були співтворцями багатьох важливих явищ і тенденцій української історії. І не лише тому, що правив українськими землями, а тому, що король у тих державах – це людина, що мусила активно взаємодіяти з місцевими елітами-шляхтою (зокрема й українською) та не могла просто нав’язати свою волю. Тож поява цієї книжки – це черговий крок до більш повного й правдивого уявлення про наше минуле й до подолання стереотипів як російських/радянських, так і витворених українськими народниками в ХІХ столітті.
Після 2014 року стійко зростає увага до Криму. На цьогорічному Форумі найкраща ілюстрація цього – повнісінький зал (бібліотечних стільців усім охочим не вистачило) Львівської обласної бібліотеки для юнацтва ім. Романа Іваничука на лекції-презентації роману в жанрі фантастики «Дім Солі» Світлани Тараторіної. Його сюжет і персонажі тісно пов’язані зі звичаями й історіями Криму та кримських татар. Цим можна пояснити й популярність іншої художньої книжки на кримську тематику – «За Перекопом є земля» Анастасії Левкової, що посіла першу сходинку в продажах видавництва «Лабораторія» на цьогорічному LvivBookForum і презентація якої тут також відбулася.
Попри акценти на майбутнє, ХХХ LvivBookForum став майданчиком для презентації та обговорення багатьох тем про минуле. Історія має значення – саме життя змушує нас усіх у цьому переконатись. Форум видавців підтвердив зростання запиту українців на історичне знання й дискусії. Ці дискусії не завжди конструктивні, у них ще багато міфів, стереотипів і надміру чорно-білих уявлень про минуле. Та що далі, то більше нових тем стають цікавими для читачів. Сам факт їх обговорень є однозначним кроком уперед. Бо суспільство, яке здатне дискутувати про минуле й мати різні погляди на нього, а не бути носієм єдино правильної, стерильної й категоричної точку зору, врешті-решт зможе успішно подолати і негативні рештки російських впливів, і власні «хвороби зростання».