Суспільство

  ▪   Олена Чекан

Диво ІсКоростеня

Макс Левін
Коростенський фарфор зустрічається і в королівських палацах, і в кабінетах компартійних функціонерів, і у відомих політиків

«Беріть і не сумнівайтеся! Останній такий залишився! Як завод закрили, то це на зарплату видали. А як не хочете мішку, то в мене ще коростенські зайці є. На Рік зайця беруть…», – вмовляє жвава молодичка на Куренівському базарі. Порцелянового олімпійського ведмедика я дуже хочу, бо свого ненароком розбила. Не вистачає мені його кумедної мармизи, а може то просто ностальгія за юністю. Та все ж у молодички не купила, – якийсь незграбний він був, і посмішка не та.

«Свого» знайшла на Житомирщині у місті Коростень на постійно діючій виставці, що займає три чималих зали адміністративного корпусу фарфорового заводу. Експозиція складається майже з двадцяти тисяч одиниць. Усі роботи авторські, жодної копії. І хоча вартість конкретних екземплярів відома: деякі коштують десятки тисяч доларів, вся колекція безцінна, як справжній витвір мистецтва.

«Сувеніри до Московської олімпіади завод почав випускати за два роки до її відкриття. Цілими вагонами відвантажували до Москви. Різноманітні кубки із спортивною символікою, спеціально розроблені до події столові сервізи, та найбільш статуетки «Олімпійський ведмедик», вгамовує мою цікавість головний художник підприємства Сергій Іващенко, А щодо базарного олімпійця, який вам пропонували, то не сумнівайтеся. Це, звісно, підробка».

Коростенські ювілеї: 105 і 1300 років

Порцелянове виробництво Старого світу переживає наразі не найліпші часи. І річ тут не у фінансово-економічній кризі. Славетні мануфактури німецького Мейсона, французького Севра, англійського Челсі майже знищені дешевою китайською продукцією. Там вціліло виробництво лише найдорожчого високохудожнього сегменту товарів. Що вже й казати про фарфорові підприємства Чехії, Польщі, Латвії, які взагалі мусили перейти на випуск кахлів, сантехніки та виробів електропромислової групи.

От і Коростенський завод, якій у 2009-ому відсвяткував своє 105-ти річчя, зустрів нас красою й розкошами виставкових експонатів та холодними порожніми цехами. Розповідає один з керівників підприємства Вадим Натальчук: «Остання реконструкція підприємства була ще за радянських часів. Й гадки тоді не мали, які ціни на енергоносії чекають Україну, скільки буде коштувати газ. От і розкидали цехи по всій території, та ще й гігантоманією тоді захоплювалися: бачите, які вони височенні, скільки зайвого простору треба опалювати-обігрівати! Якби зараз будували, то на одному кінці цеху була б глина, а на іншому – вже готові вироби. Та, як би там не було, завод живе. Зберігся колектив, який в змозі підтримувати високу марку коростенської порцеляни...»

І Ірина Мамонтова, перший заступник голови правління ЗАТ «АТЗТ «Коростенський фарфор» відкидає поголоски про закриття виробництва: «Завод зараз існує у циклічному режимі. Є замовлення – працюємо. Випускати ж продукцію для магазинів під реалізацію невигідно. Тому наразі плануємо відкрити власну мережу збуту. Й підробок тоді поменшає. Бо колишні працівники в домашній умовах самі роблять скульптурки і з цим йдуть на ринок, – начебто то останні заводські екземпляри. А то ще пішли чутки, що ми продаємо свій колекційний фонд. Набридло вже цю брехню спростовувати. От виставку відкрили, шкода тільки, що вдалося розмістити лише незначну частину нашого музейного фонду...»

Дві літні жінки заштовхують у піч випалу спеціальні піддони з просушеними виробами: «Нащо вам наші прізвища? Хто ще залишився, всі такі, як ми. По тридцять-сорок років на виробництві. Зразу після школи прийшли й на все життя. І чоловіки тут працювали, й діти, й онуки… А зараз, подивіться: пустка, – всі порозбігалися, бо нема роботи. Може правнукам поталанить? Нашому Коростеню у 2005-ому 1300 років відсвяткували. Скільки ж було усього за ті століття, але ж вистояли…»

Слов’янське поселення Іскоростень відоме ще з VIII сторіччя як столиця племені древлян. А в історію України увійшло перш за все жахливою помстою княгині Ольги за смерть чоловіка, – київського князя Ігоря. Вона перетворила місто на згарище, де упокоїлися чи не всі його мешканці.

Протягом сторіч відбудовувався Іскоростень. Був він і у складі Великого князівства Литовського, й Речі Посполитої, навіть Магдебурзьке право отримав, та все ж прадавньої величі й статусу відродити не вдалося. І тільки на початку ХХ-ого сторіччя містечко отримало свій шанс. У 1902 році почалося будівництво залізниці Київ-Ковель, рейки якої пройшли й через Іскоростень. Саме тоді його чомусь перейменували в Коростень. Та городяни цим не переймалися: залізниця не просто з’єднала містечко з зовнішнім світом, вона дала поштовх швидкому розвитку цього краю. Відкриваються меблеві, механічні, шкіряні майстерні, й нарешті  порцеляновий завод.

В окрузі здавна були розвідані чималі поклади польового шпату, каоліну та глини. Палива теж вистачало: Іскоростень оточували прадавні поліські ліси. Знайшовся й бізнесмен, що не побоявся ризикнути. Поляк Тимофій Карлович Пржибильський власним коштом започаткував тут виробництво фарфору й фаянсу. Вже у 1904 році перші партії столового посуду почали вагонами відправляти до Польщі і далі в Європу.

Війни й розруха не оминули Коростенський фарфоровий завод, та вщент зруйнований, він кожного разу поновлював виробництво: той самий посуд, дрібна пластика, електричні фарфорові ізолятори. А після модернізації, проведеної в середині шістдесятих років минулого століття, впевнено увійшов в трійку кращих порцелянових підприємств СРСР разом із Ризьким та Ленінградським імені Ломоносова. 

Від Леніна-Сталіна до Клінтона і Туркменбаші 

Унікальні речі робили й до того, зазвичай, то були держзамовлення. На виставці представлено, наприклад, величезний сервіз на честь відкриття у 1952 році Волго-Донського суднохідного каналу імені Леніна. Його замовило відомство всесильного Лаврентія Берії. Сотні тисяч ув’язнених, які кийками й лопатами втілювали «радянську мрію», на ньому не побачиш, – самі пасторальні пейзажі. Подейкують, що такі столові набори дарували виключно зарубіжним гостям високого рангу після оглядин будівництва.

Кінець сорокових презентує помпезний сервіз «Перемога». Витончений ручний розпис та стримана гама кольорів вправно відтіняють пафос творчого задуму. Кожен предмет прикрашає оригінальний малюнок, що не повторюється: канонічні портрети Леніна-Сталіна, салют на Красній площі, фашистські штандарти й знамена біля Мавзолею, прапор над рейхстагом, Бранденбурзькі ворота з автографами переможців… Більшість сюжетів знайома нам за світлинами фронтових фотокореспондентів.

Та по-справжньому підприємство розквітло, коли сформувався чималий колектив талановитих художників і скульпторів на чолі з легендарним подружжям Валентини Михайлівни та Миколи Семеновича Трегубових. Саме тоді на безкомпромісних художніх радах формувався і відшліфовувався власний неповторний, а тепер вже такий пізнаваний стиль коростенської порцеляни, що поєднав бездоганність форм з багатством, вигадливістю й красою декору. Сонячна барвистість ручного розпису й реалізм портретного живопису, рельєфно-візерункові орнаменти з золота й платини, багатофарбові деколі. До того ж коростенські майстри оволоділи рідкісною технікою рожевого й блакитного фарфору. От тоді мистецтво української порцеляни й сягнуло висот світового рівня, та були створені роботи, які по праву стали класикою жанру. 

Дрібна пластика, зазвичай, має не тільки художню, але й історичну цінність. «Тачанка», «Медсестра з пораненим», «Суботник», «Робітниця із снопами», «Міліціонер», «Офіціантка», «Черговий по вокзалу», – маленькі скалки країни, якої вже нема. А вишуканий столовий посуд, який, до речі, коштував копійки, й досі продовжує нам слугувати.

Часом наївний, часом агресивний, порцелянивий соцреалізм зовсім не дратує, радше розчулює. Серед ваз, тарелів, кубків із звичними портретами Шевченка, Сковороди, Лесі Українки, Франка, представлених на виставці, пречудово виглядає дотепна серія присвячена українським народним пісням: «Ой надіну я сережки…», «Куди їдеш Євтуше», «Ой там, на току, на базарі…», поважні штофи для горілки «Карась і Одарка», ліричні композиції «Мавка» та «Наймичка», багато декоровані фарфорові самовари й електричні лампи. Це від них завмирають зараз серця колекціонерів…

У радянські часи заводу замовляли подарункові вази й тарелі з портретами чи не всіх керівників комуністичних партій, президентів, прем’єр-міністрів і королівських осіб. «Держзамовлення й зараз бувають, охоче ділиться «таємницями» головний художник підприємства Сергій Іващенко, на нашому заводі робили подарунок президентові США Клінтону. А Туркменбаші колись замовив величезний гарнітур на три тисячі предметів для офіційних прийомів, сусального золота на декор пішло кілограмів з п’ять. Багато цікавих приватних замовлень: церковне начиння для Києво-Печерської лаври, Віктор та Катерина Ющенки замовляли у нас сервізи ручного розпису для своєї родини, брати Клички – кубки у вигляді боксерських рукавиць, Михайло Поплавський посуд для ресторанів «Поплавок». Виготовляємо й подарунки для Верховної Ради. Справжній конвеєр портретних ваз: майже всі депутати замовляють їх для своїх колег-ювілярів…»

Звісно, такі речі робляться в одному екземплярі, тому на виставці ви їх не знайдете.

А от побачити сучасну масову продукцію можна. Вельми популярна зараз дрібна пластика релігійної тематики: «Ісус Христос», «Богородиця з дитям», «Святий Миколай», «Піїта», янголята, а також різдвяні яйця й порцелянові ікони. Між іншим, коли на підприємстві зробили пробну партію статуеток за мотивами «Камасутри», люди їх купувати не стали. Натомість композиції «Козацькому роду нема переводу», «Тарас Бульба», «Козак Мамай», різноманітні «валентинки» і колись заплямовані як прояв міщанства набори слоненят користуються неабияким попитом.

І все це можна хоч зараз замовити на заводі. А ще столові, чайні й кавові сервізи від найсучасніших до ностальгійної мрії всіх радянських жінок: кобальтового із золотом сервізу «Колос». А як заманеться, то й з власними монограмами.

Маю надію, що й мені поталанить із замовленням, і тоді повернеться до нашої хати незабутній  «Олімпійський ведмедик». 


Теги