Суспільство

  ▪   Єлизавета Гончарова

Алевтина Кахідзе: «Масова ностальгія за совком є наслідком нашої неякісної освіти»

Фото: Поліни Бокової
Тиждень поговорив із відомою художницею Алевтиною Кахідзе про трагічний родинний досвід, пов’язаний з окупацією, спілкування мовою мистецтва з людьми, які залишилися по інший бік лінії фронту, та ставлення художниці до складних тем, які потрібно проговорювати з дітьми.

Спілкувалася Єлизавета Гончарова

 

У Гуртобусі, що їздить різними містами України від культурного фонду «Ізоляція», ви привезли свій новий мистецький проєкт «Насіння України». Про що він? І чому ви обрали такий незвичний формат?

— Історія цього проєкту пов’язана з тим часом, коли моя мама ще була живою і їздила з окупованої на підконтрольну Україні територію. З кожної такої поїздки вона привозила насіння: собі, подругам, сусідкам. Бо виявилося, що всі магазини, які до війни продавали насіння, привозили його з інших регіонів України. Люди, особливо літні, звикли висаджувати певні сорти, і раптом вони втратили таку можливість. Тому мама завжди мала багато замовлень. Коли ж вона померла, її подруги почали дзвонити мені й запитувати про насіння.

 

Я відчувала, що особливого зв’язку в мене з ними немає, але цей канал для спілкування насправді важливий і навіть символічний. Коли я почала думати про ситуацію глобальніше, то вималювався проєкт «Насіння України»: назбирати в людей різного насіння й передати його на окуповану територію, щоб через певні речі створити своєрідний діалог. Але просто дарувати щось незнайомій людині — це ситуація нерівності, тому я придумала формат обміну. Усіх, хто забажав віддати насіння в окупацію, я запитувала, що вони хотіли б отримати натомість? Що там є такого, що для вас також важливе? Мені було дуже цікаво дізнатися, яким буде перелік, який сформується лист речей. Прохання виявилися доволі дивними й символічними. Наприклад, хтось хоче отримати за пакуночок насіння жменьку землі з тієї території. Хтось — лист із розповіддю про вчорашній день людини, яка там живе. Написати про нещодавній сон чи один день свого життя, передати цікавий рецепт, намалювати сусіда, сфотографувати клумбу, коли з насіння виростуть рослини, і надіслати фото на електронну пошту. На кожному пакетику українського насіння написано, чого саме хочуть в обмін. Я продумала логістику акції, зокрема записала контакти тих, хто передавав насіння, щоб усі згодом отримали зворотний зв’язок. З одного боку, це дуже прості побутові речі. Але з іншого — важливі й ідеологічні, ба навіть політичні.

 

Наприклад, хтось захотів отримати місцеву газету. Адже насправді можна дуже багато дізнатися навіть із рекламних брошур звідти. Теоретично, вони не можуть потрапити на нашу територію, бо точно міститимуть якісь антиукраїнські матеріали. Але я свого часу тримала їх у руках: мама загортала в них банки з власною консервацією, які везла мені в подарунок. Або звичайні книжки з дитячими казками, придбані там після 2014 року. Це важливо, щоб знати й пам’ятати, на чому базується пропаганда, яке там вирує життя, які є проблеми й цінності. Наприклад, дівчина з Канади разом із товстим пакунком насіння залишила зошит і попросила написати розповідь про квіти. І людина заморочилася, написала дуже цікаву історію. Інша людина захотіла отримати пластикові скляночки від молочної продукції звідти. Бо ми нічого не знаємо про побут там: яке вони п’ють молоко тощо. Українські журналісти не можуть розповісти про будні людей в окупації, бо для більшості з них перебувати там зараз небезпечно. Звідки ж нам усім дізнатися правдиву інформацію, щоб налагоджувати якийсь рівноправний діалог, що базуватиметься на реальності, а не здогадках чи пропагандистських кліше?

 

Ви збирали це насіння по всіх містах, у які приїжджав Гуртобус. Також акція відбулась у столиці. Але через пандемію зв’язок між людьми через лінію фронту майже припинився. Як ви продовжуєте акцію?

— Я тільки що повернулася з КПВВ на Луганщині, де триває, хоч і не масове, пересування людей. Ми стояли зі своїм імпровізованим кіоском, люди йшли повз нас в обидві сторони, а я пропонувала здійснювати обмін. Звісно, люди на КПВВ не в тому стані, вони схвильовані й дуже втомлені, але нам вдалося залучити когось для обміну. Хтось питав, чи можна просто купити, але обмін відбувався тільки якщо людина зголошувалась виконати умову того, хто це насіння передав. Дивувалися, що хтось зібрав це насіння, що комусь узагалі цікаво почути від них дрібну побутову інформацію. Навіть з одного виїзду на КПВВ я отримала дуже цікаві приклади обміну: ці крихти, з яких можна скласти певну картину того, що відбувається там зараз. Коли я чую всі ці політичні програми про реінтеграцію, то завжди хочу додати: перш ніж щось вигадувати і пропонувати, варто послухати людей. Щоб зрозуміти, як саме налагоджувати контакт, виявити болючі місця і з’ясувати, чим люди там переймаються, до чого готові, з чим згодні, що вже не є спільним, а що залишається важливим попри всі зміни. І хоч це й дивно, але «Насіння України», яке ми сьогодні засіювали на КПВВ, засвідчило багато важливих речей.

Для вас КПВВ узагалі є страшним символом. Бо саме в черзі для перетину лінії розмежування в січні 2019 року померла ваша мама. Що ви відчули, коли потрапили туди?

— Після її смерті мені вдалося поїхати на КПВВ, щоб побачити й намалювати саме ту місцевість, яку вона сто разів описувала, коли приїжджала. Я завжди знала, що вона витерпіла, за ці роки з її слів було намальовано десятки мап із комічними і трагічними історіями. Я жодного разу не проходила цей шлях із нею, але могла із заплющеними очима сказати, за скільки кроків розташовано який поворот і з якого місця який прапор можна побачити. Перебувати там було важко тоді (я іздила в березні того року із ВВС), але нічого не змінилося й зараз, бо сьогодні в чергах я знову побачила реальність війни: старих і хворих людей, відчай і втому.

 

Розмови з мамою і свої малюнки ви впродовж п’яти років викладали в мережі «Фейсбук», назвавши свою героїню Клубнікою Андріївною — так звали її вихованці дитячого садочка, де вона колись працювала. Також ці бесіди надихнули вас на створення графічної новели «Непідконтрольне життя Клубніки Андріївни»: серії малюнків і розповідей про життя в окупованих містах Донеччини. Розкажіть про цей досвід.

— Моя мама, як і багато людей її віку, які виростали в Радянському Союзі, не сприймала Майдан. Для них протест був незрозумілим як інструмент, вони не мали досвіду, щоб він спрацював. Уже потім, коли вона приїжджала до мене, ми багато говорили про все, мама читала книжки, спілкувалася з моїми друзями, які там були, дізнавалася, що ми з чоловіком робили в той час. Коли вона гортала великий альбом зі світлинами з Майдану, то реагувала зі сльозами. Це був важкий і довгий шлях, але врешті вона зрозуміла, що йшлося про намагання людей змінити важливі для них речі. Проте коли проросійські рухи почалися на Донеччині, мама зайняла чітку патріотичну позицію, тому всі ці історії про неї — про людину, яка перебуває в окупації. Мені часто закидають, що я не забрала маму сюди. Але люди — не меблі, щоб їх перевозити без їхньої згоди, навіть якщо їм створити потрібні умови. І мама обрала залишатися там, але поводилася так, як диктувало їй сумління — інколи на межі небезпеки.

Я почала записувати й замальовувати її розповіді одразу, коли вона подзвонила і сказала, що хоче проїхати через барикади (їх тоді ще не називали блокпостами), на одному з яких стояв її сусід з автоматом. Я майже одразу це виставила на сторінку й тоді вже сприйняла все як своєрідну арттерапію. А згодом відчула, що це вже не терапія, бо насправді нервуюся, коли вона не бере слухавку, а я знаю, що там стріляють. Тому залишалося слухати від неї буденні новини й сивіти від жаху. Але люди писали, що з цими історіями їм легше переживати власні страхи, адже не всі мають інструменти, які допомогли б їм вихлюпнути емоції. А ті, хто нічого не знав про це, казали, що я «населила» для них Донбас. Виявилося, людям важливо знати, що десь там живе проста жінка, яка не брала жодної участі в політичних іграх, але змушена перебувати в окупації.

Мама була гострою на язик, її фрази розліталися соцмережами. «Я нічого поганого не зробила, чому я маю втікати» — так вона пояснювала, що не може назавжди поїхати з рідного дому. Хоча мала доволі вагомі, на погляд будь-якої літньої людини, причини: хвору собаку, тридцять кущів троянд, могили рідних. Або таке: «Що вони мені зроблять, ці «ДНР-івці», можуть лише вбити», — про свої небезпечні дискусії на ринку щодо політичної ситуації в рідній Жданівці. «Я вже втомилася бігати в той підвал, то хай уб’ють у теплі й затишку», — коли я хвилювалася, бо почула у слухавці стрілянину. Вона розповідала мені такі речі, які не вигадає жодна пропаганда, бо вони про справжнє і зрозуміле всім людське життя. Але на війні. Як кролики в усіх загинули, бо злякалися вибухів, як сусіди намагалися пекти хліб без електрики. Про відсутність електрики вона казала: «Нарешті! Нарешті люди стали спокійнішими», — і всім зрозуміло, що йдеться про вплив телебачення...

Недавно я вирішила «дістати» все це з соціальних мереж. Узялася переглядати і зрозуміла, що багато чого вже не пам’ятаю! А ми, художники, працюємо саме для цього. Тому дивлюся на ці малюнки вже не як донька, яка переживає смерть мами, а як мисткиня — щоб зберегти її історії як свідчення часу.

 

Чому, на ваш погляд, нині часто ностальгують за радянським минулим, зокрема ті, хто знає про нього лише з чиїхось спогадів?

— Для мене це про слабкість, обмеженість і неможливість жити реальністю. А ще я впевнена, що масова ностальгія за совком — наслідки нашої неякісної освіти. Коли я як викладачка спілкуюся з учнями, то розумію, що в нас дуже погана освіта. Не пропонується учням інструментів для розвитку критичного мислення. Немає таких предметів у шкільному курсі. Але коли ми починаємо з десятирічками дискусію на складні теми, їм вдається думати й відшукувати сенси. Чому цього майже не роблять у школі? У мене є цікавий проєкт «Дітям про громадянство людей, рослин і тварин». Це мій мистецький римейк на патріотичні стенди, які міністерство освіти рекомендувало повісити в кожній школі в 2015 році. Робила я його два роки і продумувала запитання, які спонукатимуть дітей думати. Наприклад, хто важливіший у країні: президент чи пересічна людина. Коли я з цим воркшопом була в Авдіївці, то більшість кричала: президент, бо він головний!

 

Але троє не підтримали, а один хлопчик тихенько стояв і смикав мене за рукав: ні, каже, людина, бо президент це — просто посада! Це так сумно: в Авдіївці так мало вікон зі склом, тобто не забитих чимось після обстрілів, а вони кажуть, що люди не важливі... Або інше запитання: чи можна порівняти людину-переселенця й рослину-переселенця. Діти спочатку не розуміють, що це за рослина? А потім хтось здогадується: аааа, розсада! І тоді беруться розвивати тему: мовляв, маленьку рослину простіше перенести на інший ґрунт, а доросла хворітиме. І згадують, наприклад, своїх літніх родичів, які не захотіли їхати з війни. Також було цікаво, коли я запитала, з якою думкою вчителя вони були незгодні останнього тижня. Одна дитина тричі перепитувала, бо не могла зрозуміти, що я таке кажу! Як це можна бути незгодним із учителем! Часто з’ясовується, що дітям не пояснюють багато речей, і вони залишаються незрозумілими навіть якщо вони завчають напам’ять усі слова. Наприклад, багато дітей не можуть пояснити, що таке «від Сяну до Дону» — слова з вивченого державного гімну. Питала в них: а які в тебе плани, а які мрії? А яка мрія в України? У прифронтових містах багато хто казав: закінчити війну. І я тоді перепитувала: це мрія чи план? І діти відповідали, що мрія.

 

А ви вірити, що вона здійсниться?

— Для мене це також поки що мрія. Бо, на жаль, у нас досі немає справжнього плану, не створено якісних платформ, на яких ми всі мали би змогу почути одне одного і проаналізувати наявну інформацію. І вибудувати план утілення цієї мрії. Ми всі маємо власний погляд на цю війну, проте іноді нам важко зрозуміти одне одного через різний досвід. Наприклад, моя знайома після того, як ії батько виїхав з окупації, займалася з психотерапевтом. Вони обговорювали, що батько хоче спалити свій будинок, який будував усе життя. Київські друзі не розуміли: що за дикунство, навіщо палити, якщо він може там комусь знадобитися. А він не хотів, щоб його будинок комусь знадобився, він бажав почати нове життя на іншому місці без цього вантажу, що тягне його назад. І психотерапевт сказав: спали! А я сподіваюся, що й на мистецькому рівні з’являтиметься більше таких платформ, на яких можна буде обговорювати ці болючі теми.

____________________________________________________________________

Алевтина Кахідзе народилася 1973 року в місті Жданівка на Донеччині. Закінчила Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури в Києві, навчалася в Академії Яна ван Ейка в Нідерландах. Лауреатка Мистецької премії імені Казимира Малевича, співвласниця приватної резиденції для іноземних художників у селі Музичі на Київщині. Учасниця багатьох мистецьких акцій та проєктів, присвячених подіям сучасної війни.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.