Суспільство

  ▪   Єлизавета Гончарова

Будній день військового шпиталю

Як лікують захисників України й місцевих мешканців у Часовому Яру на Донеччині
Матеріал друкованого видання
№ 33 (665)
від 12 серпня

Цього дня в невеличкому містечку Часів Яр військових автівок на вулицях було помітно більше, ніж зазвичай. Місцева мешканка показує дорогу до лікарні, на території якої вже п’ять років працює військовий госпіталь, і знизує плечима: «Мабуть, хтось важливий на фронт приїхав». Коли побачила в інтернеті повідомлення про візит президента саме в це місто, то запитала в чергових біля входу до шпиталю: «Чи не до вас, випадково?» — «Та Часів Яр — великий мегаполіс, сьогодні свято в інших, у нас будні», — жартують вони. Після перемовин із керівництвом і вимірювання температури мене пропускають всередину.


Лікарняний двір колись занедбаної та до війни майже закритої лікарні в Часовому Яру промовисто демонструє свою теперішню військову приналежність. Хоча половина лікарні залишилась цивільною, військовий устрій і порядок помітні тут у кожній дрібниці. Але все має затишний та охайний вигляд. Паркан, за яким стоять медичні військові автівки, яскраво розмалювали волонтери, поруч розмістили спортивні знаряддя, облаштували місце для відпочинку й навіть пересувну кав’ярню. Усе побілено, пофарбовано і прибрано, хоча великих коштів на капітальний ремонт Міністерство оборони виділяти не може, бо лікарня не є їхньою власністю. Але змін важко не помітити, особливо якщо згадати, у якому стані військові отримали приміщення для оренди. На умови, у яких були змушені лікувати й лікуватися, скаржилися пацієнти, медики й волонтери, які приїжджали з допомогою з усієї країни: пліснява, дірявий дах, обшарпані стіни, протяги зі старих вікон і дверей, неробочі санвузли й відрізане опалення (його, до речі, в деяких приміщеннях довелося замінити на електричне). Військові кажуть, що робили все самотужки, коли вдавалось отримати хоч якесь матеріальне забезпечення для косметичних ремонтів: мовляв, ми ж не тільки лікарі, а й трохи будівельники, сантехніки, теслярі. Тобто наші люди, звичні до всього.

 

Психологічна оборона


Зараз у дворі по всьому периметру встановлено намети для сортування пацієнтів у разі спалаху COVID-19. Але вони порожні, бо небезпечних ситуацій не зафіксовано. Усі, хто потрапляє на стаціонарне лікування у відділення, здають експрес-тести і, на щастя, позитивних результатів поки що не було. Але в окремому наметі в затінку вже утворилася невеличка черга: бригада медиків привезла двох військових на лікування. Для перевірки й оформлення вони мають пройти відділення сортування, що зараз працює на вулиці. «Я лише раз був у лікарні — у пологовому, коли народився.

 

 

А тепер, кажуть, якась виразка. Мабуть, від нервів», — жаліється чоловік років п’ятдесяти. Це припущення солдата фактично підтверджує військовий лікар-психіатр Олег Квачан. Він каже, що до нього часто потрапляють бійці з передової з різними формами неврозів: «Чоловіки й жінки різного віку лікуються в нас від невротичних розладів. На тлі підвищеного психоемоційного напруження мають порушення сну, депресію, тривожність. У когось ознаки хвороби помічають командири, комусь підлікуватися радять колеги, а хтось і сам не витримує й каже, щоб везли на лікування. Звісно, як і в цивільному житті, звертатися до психіатра не дуже популярно. Тому воїни часто «відтерміновують» звернення. І нерідко потрапляють до нас із виснаженням, головним болем і соматичними захворюваннями. У гострих випадках звертаємося до фахівців спеціалізованих клінік. Але здебільш удається полікувати їх тут, на місці: до медикаментозної терапії підключаємо психологів».

 

Читайте також: Медреформа. Брехня й маніпуляції в Конституційному Суді


Свою гордість, кабінет психологічного розвантаження, показує медичний психолог. У ньому немає нічого новомодного, але тут ним пишаються. Кажуть, у більшості шпиталів він є лише номінально, а в них справді працює. «Це нормально, коли людина відчуває стрес через бойові дії, у яких бере участь. Так людський організм реагує на складну ситуацію. Зазвичай із часом усе минає. Але іноді фіксують тривале психологічне виснаження або сильний стрес, — каже лікар. — Тому на тлі медичних препаратів ми використовуємо психотерапію. Тут, у безпеці, а не в окопі чи в лікарняній палаті, даємо виговоритися, намалювати картину власного життя, як людина його відчуває зараз. Часто ця картина не відповідає дійсності, людині соромно за власну, як їй здається, слабкість. Наше завдання — запевнити, що це нормально і що далі можна жити». А ще за направленням лікаря в кабінеті роблять масажі: у польових умовах часто загострюються радикуліти, різні проблеми з хребтом, гострі стадії яких лікують у відділенні. Також для реабілітації використовують спеціальні техніки масажу.

Військові медики стали справжнім порятунком для місцевого населення, що зараз має доступ до дуже якісних послуг, про які раніше в провінційному «заповіднику» олігарха-регіонала не чули


Але психологічна допомога часто потрібна й військовим медикам, які служать тут за контрактом або приїжджають на ротацію з інших медичних клінік країни. Особливу напругу вони відчули під час суворого карантину через загрозу поширення COVID-19, коли всі перебували у казармах, керівництво було змушене відтермінувати відпустки, тому навіть ті, хто живе поруч, не покидали територію лікарні. «Ось, ці картини намалювали наші співробітники — так би мовити, арт-терапія. Поруч — бібліотека з книжками й періодичними виданнями. А тут ми створили музей сучасної історії нашого шпиталю: є фото, прапори, воєнні «сувеніри», дитячі подарунки й різноманітні подяки», — екскурсію коридором будівлі управління продовжує начальник кабінету психологічної допомоги Олег Марчук.

 

Бойовий шлях


Цікаво, що історія цього медичного підрозділу розпочалася задовго до війни: 27 липня 2007 року в Харкові було створено 65-й військовий багатопрофільний мобільний шпиталь на 100 ліжок, призначений для надання пораненим і хворим першої лікарської та кваліфікованої медичної допомоги, їхньої стабілізації, тимчасової госпіталізації нетранспортабельних пацієнтів, лікування й підготовки до евакуації до медичних закладів вищого рівня.

 

 

Працювати шпиталь почав теж ще в мирний час. Наприклад, його розгорнули у 2008 році в місті Лозова на Харківщині під час ліквідації наслідків надзвичайної ситуації на території 61-го арсеналу. Із початком російської агресії проти України шпиталь передислокували на Донбас. Зараз він має найбільшу ділянку відповідальності, яка включає частину Донецької та Луганської областей, а керує ним і генерує всі зміни майор медичної служби Михайло Тим’як. Також працюють додаткові лікарсько-сестринські бригади у Світлодарську, Попасній, Бахмуті й Торецьку, де оперують і стабілізують для перевезення важких пацієнтів, що прибувають із лінії фронту.

 

Читайте також: Навчальний центр для ветеранів: бойовий досвід як перевага


А у приміщенні стаціонару в самому шпиталі розташовано ліжка відділення хірургії та терапії: тут лікують найпоширеніші патології, з якими звертаються військові. В ординаторській, де вдалося поспілкуватися з начальником хірургічного відділення Русланом Будовичем, окрім прапорів — великий стенд із шевронами різних підрозділів, представників яких тут лікували. Кажуть, що всі справжні, хлопці й дівчата залишали їх як подяку. У коридорах теж багато символіки в кольорах українського прапора, хоча відділення використовують для лікування і цивільних, і військових. «Зараз у нас небагато пацієнтів і, на щастя, немає поранених. Але, звісно, маємо хвороби ШКТ, шкірні проблеми, подряпини, травми. Ліки для військовослужбовців надають безплатно, проблем із якісним лікуванням зазвичай немає. Але якщо розуміємо, що в певний термін конкретно цю хворобу ми в наших умовах не вилікуємо, відправляємо людину одразу до закладу вищого рівня надання медичної допомоги. Через карантин, звісно, намагаємося мінімізувати кількість людей, які лікуються у стаціонарі, але тим, хто потребує допомоги, не відмовляємо», — пояснює Будович, який родом із Краматорська, а в Часовому Яру за контрак­том служить уже три роки.

 


За інформацією Олега Марчука, який супроводжує мене по території лікарні, працівників із реєстрацією в Донецькій області у шпиталі вже понад 20%. Наприклад, служать тут двоє медбратів, які торік закінчили медичний коледж у Бахмуті й підписали контракт на три роки, щоби працювати у військовій реанімації. «Можливо, хотілось адреналіну. А ще батько сказав, що армія — це обов’язково, — розповідає Дмитро Андріїв. — Тому я тут, і жодного разу не пошкодував. Наші однокурсники десь у звичайних лікарнях не мали можливості навчитися й сотої частки того, що нам вдалося тут. Звісно, спершу було важко психологічно: адже йдеться про складні стани, важкі поранення й долі людей. Але я вже вирішив, що й далі служитиму саме у військових підрозділах». Коли юнак нас уже не чує, Олег Марчук розповідає, що вони дуже ретельно обирають тих, хто хоче тут служити, бо важлива мотивація й моральні риси. А цей хлопець, каже, півроку літав на гелікоптері — супроводжував важкопоранених бійців до клініки Харкова.

 

 

Одного разу через погіршення погодних умов гелікоптер був змушений піднятися на вищу висоту, і пораненому стало гірше. «Не розгубився, відкачав! Така в нас молодь», — додає Марчук. І знайомить іще з одним молодим талановитим лікарем із Рівненщини, який одразу після закінчення військово-медичної академії потрапив у Часів Яр. Тарас Юхимчук — начальник відділення анестезіології, реанімації та інтенсивної терапії. Небагатослівний, майже суворий, але по-юнацьки перейнятий справою. Охоче показує палату на три ліжка: «Наше відділення має всю необхідну апаратуру. Нові й сучасні апарати ШВЛ, монітори, кардіографи, дефібрилятори, перфузійні помпи. Лікуємо, стабілізуємо, рятуємо».

 

Безпека і боєздатність


На першому поверсі зустрічаємо Сергія Кобзєва, начальника стоматологічного кабінету, який служить у шпиталі майже від самого початку його відновлення. Зовні його кабінет більше схожий на приватну клініку, а він залюбки перелічує майже всі послуги, які надають тут військовослужбовцям: усе, окрім протезування, якого, на жаль, Міністерство оборони не забезпечує. «Усі матеріали й послуги для військових, звісно, безкоштовні. Їхня якість? Ну, ображаєте», — всміхається лікар у масці, і я згадую, що місцеві хваляться, мовляв, немає більше потреби їздити до Бахмута, бо тепер мають кращу стоматологію. А Сергій Кобзєв додає: «Але проблеми залишились такі самі, як і на початку війни. Хоч мобілізовані тоді, хоч контрактники зараз приходять у військо без санації ротової порожнини. Ані вдома перед службою, ані на полігонах та в «учебках» зубів їм ніхто не лікує. Коли вони потрапляють на передову в окопи, холод, вітер, спеку — усі проблеми загострюються. А це насамперед боєздатність і безпека!»

 

Читайте також: Операція «по живому». Як відбувається реформування української військової медицини


Насправді про безпеку й боєздатність — це майже про кожен куточок цього шпиталю. Наприклад, поживне та якісне харчування — дуже важлива складова військової служби. Згадуючи волонтерський досвід годування поранених у бахмутській лікарні під час кривавих боїв 2014–2015-го, я не стрималася й поцікавилась, як зараз із цим у військовому шпиталі. «Усі пацієнти отримують повноцінне харчування, яке замовляє й оплачує Міністерство оборони: м’ясо, овочі, фрукти тощо. Так, як і раніше, в інших лікарнях, де перебувають наші мобільні бригади, військових пацієнтів не годують, але вони там не затримуються — перебувають лише до стабілізації та відправлення в інші заклади. А тут вони на повному харчовому забезпечені, — пояснює Олег Марчук. — Але краще побачити, точніше, спробувати, ніж почути, бо зараз саме час обіду».

 


Їдальня для персоналу шпиталю теж розташована в наметі у дворі. Обід справді не викликав жодних нарікань: рибна юшка, гречана каша зі смаженим курячим стегенцем, огірки, сік, яблука, алича, шоколадні батончики й печиво. За смачним обідом розмова стає вільнішою. Ми розмовляємо про те, що військові медики стали справжнім порятунком для місцевого населення, яке зараз має доступ до дуже якісних послуг, про які раніше у провінційному «заповіднику» олігарха-регіонала й не чули. Дискутуємо, чи мають військові ремонтувати місцевим дітлахам ігрові майданчики, коли їхні батьки цього чомусь зробити не можуть. Медики з сумом розповідають, що серед військових дедалі менше тих, хто пішов воювати за ідею: хтось утомився, у когось розпалася сім’я, хтось вирішив, що вже достатньо віддав сил і здоров’я, тому тепер час інших. А в інших часто зовсім не така мотивація, яку важко сприймати, коли ти пройшов Майдан і з перших місяців добровільно перебуваєш у самому пеклі війни. Але погоджуються одне з одним, що все одно це наше військо, яке захищає країну. А вони, лікарі, захищають і лікують його. У будні та свята, двадцять чотири години на добу, до самої перемоги. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.