Суспільство

  ▪   Святослав Птіцин

Анатомія платного мітингу

Як змінювалися засоби створення платної масовки для вуличних протестів
Матеріал друкованого видання
№ 31 (663)
від 29 липня

Українське політичне життя важко уявити без вуличних акцій. Ті чи інші важливі для країни події не минали без мітингів різного масштабу, на які збиралося від кількох сотень до кількох тисяч людей: ухвалення особливого статусу для тимчасово окупованих територій Донбасу, запровадження ринку землі, ухвалення закону про мову, звільнення та призначення міністрів тощо. Це й не дивно, адже саме вулиця — один із найпростіших і найдієвіших інструментів комунікації з владою. Навіть більше, окремі події відбувалися саме завдяки активній позиції людей, які виходили на протести. Найвідоміший приклад — Революція гідності. Уже після Майдану завдяки вуличним акціям удалося зрушити з місця розслідування нападів на активістів, зокрема справу про вбивство Катерини Гандзюк. Так само родичі полонених і бранців Кремля не раз домагалися відновлення діалогу з українською владою.


Тож не дивно, що кожна політсила, яка поважала себе, намагалася контролювати вулицю. Це додатковий політичний інструмент, який можна використовувати під час обстоювання власних інтересів. Якщо політики не могли контролювати людей на мітингах, вони намагалися їх підтримувати. Тут варто згадати масові протести, які відбувалися в часи президентства Януковича: щойно збирався великий стихійний мітинг, представники тогочасної опозиції приходили на нього або щонайменше висловлювалися на підтримку вимог протестувальників. Так, наприклад, було із протестами проти міліцейського свавілля після подій у Врадіївці. Або під час податкового й мовного Майданів.

 

Читайте також: Завоювати молодь


Коли ж політики не могли взяти протести під контроль або не були певні в тому, що люди масово підтримають їхні гасла й вимоги, вони намагалися створити видимість такого контролю та підтримки за допомогою платних мітингів. Так свого часу відбувалося на окремих акціях «Україна проти Януковича» (детальніше див. «Платна масовка на мітингу: погляд зсередини»), на які, окрім ідейних людей, навіщось збирали проплачених активістів. Представники Партії регіонів (детальніше див. «З’їзд ПР: молодь «продавала» любов до партії — по 15 грн за годину») поруч із платними мітингами використовували адміністративний ресурс, зганяли на маніфестації працівників бюджетної сфери: вихователів, учителів і медиків. Так, наприклад, відбувалося під час Революції гідності, коли на Європейську площу регіонали зібрали кількадесят тисяч людей з різних регіонів України.

 

Тоді ж журналістам Тижня окремі бюджетники скаржилися, що їх змушують іти на мітинг і нібито погрожували певними санкціями за відмову. Комуністична партія використовувала своїх немолодих партійців разом із платними мітингувальниками (детальніше див. «Першотравень: стати комуністом за 40 гривень»). Власне, мета в усіх цих проплачених протестах була лише одна — показати масовість і підтримку людей. Організація такого мітингу відбувається доволі просто, а його структура чимось нагадує традиційну фінансову піраміду. Замовник звертається до людини, яка має свою розгалужену мережу: тисячників, сотників і десятників. У цій ієрархії чорну роботу переважно виконували саме останні — кожен вишукував своїх 10 людей, щоб потім їх зібрали в сотню, а сотню — у тисячу (див. «Багаторівневий маркетинг»). Відповідно розподіляли й фінансування — згори донизу. За приблизними оцінками, лише на оплату «професійних протестувальників» на мітингу могло піти близько $1 тис. І це цифра без урахування послуг згаданих десятників, сотників і тисячників. Оплата ж може бути двох видів: або погодинна, або за робочий день.

блокований «ВКонтакте» ускладнив життя платним акціям. на оголошення про набір мітингів можна було натрапити на безплатних дошках оголошень. Згодом збирати людей на протеси намагалися через Facebook. врешті збирачі мітингів перебралися в Telegram 

 

Відповідно коливалася й сума: замовники могли платити по 15 грн/год, а могли пропонувати 50 грн/день. Оскільки жодних угод із мітингувальниками ніхто не підписував, то оплата «праці» гарантувалася лише репутацією десятників чи сотників. Співрозмовники Тижня з кола організаторів платних мітингів свого часу розповіли історію, як, одного разу без грошей лишили людей, які стояли в таборі Партії регіонів під Печерським судом на Хрещатику, у часи суду над Юлією Тимошенко. За один з «робочих днів» людям обіцяли по 130 грн, однак згодом замовник відмовився платити. Коли ж до нього приїхали з’ясовувати відносини, він нібито запропонував людям отримати по 30 грн і йти додому. Також серед київських збирачів мітингів ходять легенди про не надто чесних, але успішних тисячників, які примудрялися привласнити всі виділені на масовий протест гроші й так за кілька тижнів заробляли на авто й квартири. Пошук людей відбувався доволі просто — за допомогою популярної на той час соцмережі «ВКонтакте». Там існували групи, у яких набирали некваліфікованих працівників: вантажників, промоутерів, розклеювачів листівок, збирачів кулькових ручок тощо.

 

 

Там же шукали людей на масовки — для зйомок масових сцен у рекламі, серіалах чи фільмах, участі в ток-шоу як глядачів тощо. І ці самі люди були готові збирати масові протести. У певний момент вони публікували в групі оголошення про набір мітингу, під яким потрібно було вказати свої контактні дані: прізвище, ім’я та номер телефону. Співрозмовники Тижня, які брали участь у таких мітингах, зазначають, що згодом на телефон надходило повідомлення, у якому уточнювали деталі: куди саме й на котру потрібно прийти, чи має бути специфічний одяг, наприклад штани й сорочка, як свого часу вимагали на з’їзді Партії регіонів. Також указували контакт — десятника або сотника, до якого треба звернутися, щоб потрапити на акцію. Він мав записати людину у свій список: від цього залежало, чи отримають мітингувальники гроші за свою «роботу». Оплата могла бути або одразу по завершенні акції, або за кілька годин після неї. Зазвичай для розрахунку обирали віддалені для людських очей місця: двори будинків, підземні переходи тощо. Платили готівкою.

 

Читайте також: Півстолітній кодекс

 

Утім, за десять років у сфері платних протестів відбувалися певні зміни. Цьому не в останню чергу сприяли заборона російських соцмереж, поширення технологій та поява відносно дешевого, безлімітного бездротового інтернету. Власне, блокований «ВКонтакте» на певний час ускладнив життя платним акціям. Спочатку на оголошення про набір масовок (а саме так завуальовано називали платні мітинги) можна було натрапити на безплатних дошках оголошень. Згодом збирати людей на протеси за гроші намагалися через Facebook. Але врешті збирачі мітингів перебралися в різні месенджери, які дають змогу анонімно обмінюватися повідомленнями. Наприклад, Telegram. Туди також перекочували групи, у яких набирають некваліфікованих працівників: вантажників, «безпринципних молодих людей у кол-центр», дівчат, які готові виконувати забаганки багатих чоловіків. І там же можна знайти знайомі оголошення про набір масовок. Хіба що сам процес трохи змінився. По-перше, нині немає такої масовості, як у часи Віктора Януковича. По-друге, через зростання курсу гривні змінилася й вартість таких послуг: від 50 грн/год до 700 грн/день. Усе залежить від того, що потрібно робити: чи просто стояти, чи махати прапорами, чи вдягнути жилетки й бути перед телекамерами. Еволюціонували й методи оплати: тепер не обов’язково вичікувати, поки замовник привезе тисячнику гроші. Можна залишити номер банківської картки й отримати кошти прямо на свій рахунок. Щоправда, абсолютно не змінився контингент людей, які туди ходять. Якщо поспостерігати за такими мітингами зараз і порівняти їх із платними протестами десятирічної давності, то видно, що основна частина охочих підзаробити — це студенти й школярі, які не можуть або не хочуть шукати роботу, пенсіонери, безробітні, бездомні. Крім того, тепер такі оголошення використовують для дискредитації реальних протестів, як-от нещодавно з мітингами на підтримку Сергія Стерненка або протестів проти розкрадань в Укроборонпромі торік.


Водночас частина політичних партій перемкнулася на роботу з електоратом — людей, які поділяють декларовані ідеї. І платні мітинги для них відійшли на другий план. Яскравий приклад — акції під Печерським судом на підтримку Петра Порошенка. Вони збирають не так багато народу, як, можливо, хотілося б п’ятому президентові, однак туди приходять його партійці, молодіжне крило «Європейської солідарності», партійний актив з регіонів і його симпатики, які поділяють гасло «Армія, мова, віра». Так само підтримувати вуличні акції намагається «Голос», який не має великого партійного активу. Проте нардепи цієї політсили ходять на мітинги проти поліцейського свавілля й акції з вимогою звільнити міністра внутрішніх справ Арсена Авакова, резонансні суди тощо. І часом «дістають» від поліції. Також варто згадати «Національний корпус» — партію, яка не змогла потрапити до парламенту, але час від часу й далі про себе нагадує. З усіх політсил ця, напевно, має чи не найбільший партійний актив і найсуворішу дисципліну, тож може збирати на вуличні акції від кількох сотень до десятка тисяч людей — залежно від потреби.

 

Читайте також: Реванш близько


Щоправда, попит на платні мітинги нікуди не зник. Хіба що замовники стали дрібнішими: якщо раніше ними були цілі політичні партії, то тепер це окремі політики або компанії. Наприклад, проплачені акції використовують для відбілювання окремих незаконних забудов, збираючи псевдоінвесторів на противагу активістам, які виступають проти вирубки чергового парку, знищення озера чи історичної пам’ятки. Можна припустити, що платні мітинги використовують окремі політики, як-от пани Суркіси, яких на суд у справі ПриватБанку приходили підтримувати нібито фанати «Динамо», що не орієнтувалися ні в навколофутбольній субкультурі, ні в новинах, пов’язаних із київським футбольним клубом. Та й масштаб таких протестів зараз значно менший: якщо раніше йшлося про кілька тисяч людей, то зараз — про кілька сотень, а то й десятків.


Усе це, власне, свідчить про те, що такий вид мітингів принаймні на певний час в українській політиці відійшов у минуле. І, можливо, ще за десяток років він остаточно зникне — у момент, коли політичні партії зрозуміють, як саме потрібно працювати з власними виборцями. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.