Суспільство

  ▪   Єлизавета Гончарова

Інша Донеччина: Білі скелі донецького степу

Білокузьминівські скелі великі, але увагу мандрівників зазвичай привертає 25-метрова крейдяна гора Меч, яка схожа на руїни величезного замку, що стоїть над обривом.

Донецький степ — відкритий та щирий. Він завжди поруч — всюди, де може бачити око, до самого обрію. В степу не знайдеш таємничих хащ з вічним затінком, тут не виростають міцні дерева, що з’єднують землю з небом, в його глибинах вже не водяться дивовижні морські тварини. Але саме посеред степу можна натрапити на неймовірні сліди цих істот, котрі плавали у теплому морі мільйони років тому, а зараз височіють над ковилою майже в центрі континенту.

 

Читайте також: Інша Донеччина: що росте на твердій крейді

 

Коли гостям регіону пропонуєш подивитися на гори, вирішують, що йдеться про терикони, котрі для багатьох є впізнаваною візитівкою краю. Але вони, як витвір людських рук, крихкі та поглинаються природою швидко та назавжди: не проходить і пари десятків років, як чорні насипи захоплюють рослини, а через пів сторіччя вони щільно заростають деревами, поступово сповзаючи та обертаючись на рівнину. Тому краще та безпечніше підніматись на справжні скелі. Тим більше, що така подорож для мешканців та гостей півночі Донеччини можлива протягом одного дня. А зрозуміти, що ти правильно рухаєшся у потрібному напрямку можна по великій кількості велосипедистів, котрі зграйками їдуть по трасі. Збираються здебільшого зрання або ближче до ночі, бо схід та захід сонця в цих місцях особливо вражає: білі скелі поблизу села Білокузьминівка Костянтинівського району поглинають сонячні промені та набувають яскравих теплих кольорів. На повороті на паркані висить великий вказівник зі стрілкою - “Гори там!”, написаний, мабуть, мешканцями цього кутового будинку, яких, можна тільки уявити, скільки разів питали про правильний маршрут. Але коли повертаєш за ріг, сумнівів вже не залишається: дійсно, гори саме тут. І вони дивовижні!

 

 

Геологічна пам’ятка природи місцевого значення — скелеподібні оголення верхньої крейди, як у науковому середовищі називають це місце — знаходиться під охороною держави з 1972 року. Завдяки дещо віддаленому розташуванню, на щастя, слідів перебування туристів тут набагато менше, ніж у більш популярному Святогірську, де на кожному доступному виступі можна прочитати, хто та коли там був. Вражає й чистота навкруги: жодних звалищ чи залишків від пікніків, хоча одночасно біля скель майже завжди перебувають кілька десятків людей. Нема тут і закритих територій, які використовуються для релігійних обрядів, як у Святогірську, так що ніхто не заборонить туристам лізти на скелі у зручних шортах і не змусить вдягати на голову хустинку. Хіба що пекуче сонце... Пощастило цій території і в іншому плані: на відміну, наприклад, від регіонального ландшафтного парку Клебан Бик, на території якого велися активні бойові дії, сюди сучасна війна не дісталася, тому можна не побоюватися наскочити на міну чи підвернути ногу у колишньому окопі. Хоча скелю використовували для спостереження козаки у 16 сторіччі і радянська армія під час Другої світової війни. З мінусів, які насправді можна вважати плюсами, необхідність проходити доволі велику відстань пішки або проїжджати велосипедом, якщо немає власного транспорту. Бо автобус в цій місцевості ходить не надто часто та й не з усіх населених пунктів. Але ці скелі саме для тих, хто любить активний відпочинок: тут тренуються парапланеристи та альпіністи, за сприятливої погоди вони розбивають табори у підніжжі гір.

 

 

Читайте також: Відпустки «по-республіканськи»

 

Білокузьминівські скелі великі, але увагу мандрівників зазвичай привертає 25-метрова крейдяна гора Меч, яка схожа на руїни величезного замку, що стоїть над обривом. Над формою виступів 90 мільйонів років працював степовий вітер, тому під різним кутом кожний може побачити щось цікаве: вітрила, величезні персти, направлені в небо, казкових велетнів. Насолодитися краєвидами, що включають великі та малі печери, невеличку річку Біленьку та ділянки степової ковили чи конюшини, можна з вищої точки, до якої туристи добираються різними шляхами. Для лінивих — автомобілем по ґрунтовій дорозі з подекуди великими перепадами висоти. Або ж по крейдяних стежках різного рівня складності, що прокладені мандрівниками. Можна не поспішати, а дивитися під ноги, уявляючи себе справжнім геологом: породи складені крейдовими пластами з прожилками кременів, тому серед звичайного щебеню інколи можна знайти уламки дивних форм. У стяжіннях кременю знаходяться гнізда золотисто-жовтого мінералу з металевим блиском — марказиту, що є сульфатом заліза. А ще в пластах знаходили залишки древніх морських організмів мезозойської ери, а поруч археологи виявили стоянку прадавньої людини. В епоху неоліту кремінь був головною сировиною, з якої люди виготовляли зброю та знаряддя для побуту.

 

Читайте також: Бахмут: містична фортеця у міжчассі

 

Таке часове переплетіння включає й більш сучасні легенди, котрі можна почути від тих, хто часто приїздить сюди відпочити від міської метушні. Наприклад, існує повір'я, що до 50-х років минулого сторіччя тут можна було знайти підземний перехід аж до іншого села, але зараз ніхто не пам’ятає, де шукати вхід до нього. Також крейдяні скелі у всі часи приваблювали різноманітних “божих людей”, які усамітнювалися у печерах. Є така легенда й про Білокузьминівські скелі. Начебто на початку минулого сторіччя оселився тут схимник Стефан, якого місцеві називали “босим”, бо чоловік не носив взуття увесь рік. Він видовбав собі невеличку келію, а молитви, які він читав на вершині Білої гори, було чутно на все село. Люди вважали його заступником селища, забезпечували їжею та водою. Відлюдник загинув під час бойових дій Другої світової. Зараз печера, яка більш за всі схожа на ту келію монаха, є улюбленим місцем для фотографування туристів.

 

До речі, фотографії з Білокузьминівських скель можуть вдовольнити навіть вибагливих поціновувачів цього мистецтва. І не тільки у плані красивих селфі, за якими сотні тисяч туристів з усього світу зазвичай їдуть у мандри. Фото цієї краси, зроблене Дмитром Балховітіним, перемогло у 2018 році в українській частині конкурсу “Вікі любить Землю”. Тому навряд чи треба скаржитися на карантин, недоступність закордонного відпочинку, якщо поруч у всіх регіонах країни можна знайти таку красу.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.