Суспільство

  ▪   Роман Малко

Пережити сезон дощів

www.president.gov.ua
Цьогорічна осінь в Україні обіцяє бути гарячою. Саме тоді Володимир Зеленський буде змушений уперше по-справжньому підбивати підсумки своєї діяльності на посаді президента.
Матеріал друкованого видання
№ 23 (655)
від 3 червня

І хоча річницю сходження «на престол» він уже нещодавно відсвяткував, проте справжній відлік його політичної кар’єри варто почати з моменту отримання всієї повноти влади: підконтрольного парламенту й ручного уряду. До того ж осінь — це ще й пора збору врожаю та активізації всіх процесів у країні, зокрема й політичних.

 

Великі плани


Справжнім рубіконом для Зеленського та його влади стануть місцеві вибори, які відповідно до Конституції мають відбутися 25 жовтня. Цей фактор уже нині впливає на політику й підкорює собі всі дії та смисли гравців. Президент і його команда дуже хочуть використати ці вибори не лише для перезавантаження на свою користь місцевої влади, а й насамперед як символ об’єднання: щоб повернути в правове поле окуповані території Донбасу. Проте такий сценарій майже не здійснений, бо для його реалізації банально бракує часу й умов. Тим паче, його втілення фактично передбачає легалізацію терористичних угруповань, які зараз контролюють ОРДіЛО, про що взагалі не може йтися. Але в Зеленського про нього говорять цілком серйозно, а отже, мають на це певні підстави. До липня президенту слід визначитися: втілюватиме він цю авантюру в життя чи ні. Хоча будьмо щирі: насправді все залежатиме не від його рішень. Їх ухвалюватиме, хоч як це й печально, Владімір Путін. А Володимир Зеленський лише зможе погодитися з ним або ні. Чи вже погодився…

 

Читайте також: Шляхом Леоніда ІІ


Урешті, можна не сумніватися: якщо вибори таки спробують провести в такому дивному форматі, то це спровокує небувалі протести, які мають шанс закінчитися несподівано для самого Володимира Олександровича. Найімовірніше, він усе чудово розуміє й тому або досі зважує, або вже вирішив, що не робитиме такого. Інакше доволі важко пояснити «хід конем» на переговорах у мінському форматі української делегації, яка оприлюднила російські паспорти представників ОРДіЛО, що були уповноважені провадити перемовини від імені мешканців Донбасу. Такий вчинок, звісно, правильний. Але він може заблокувати подальший перемовний процес і жодних послаблень Зеленський від Кремля не дочекається. Імовірно, саме цього він насправді домагається, бо зрозумів, у яку історію вплутався. І тепер готовий ставити на ідеї примирення з Путіним крапку чи й три. Але це лише версія. Путін навряд чи погодиться так легко закінчити захопливу комбінацію, яку почав у Парижі, а тому, мабуть, намагатиметься всіляко підштовхнути Володимира Олександровича до подальших ходів. Можливо, навіть шляхом загострення на лінії зіткнення.

 

Російський наступ


Пандемія обвалила рейтинг Путіна. Для України цей тренд не такий радісний, як може здатися на перший погляд. «Малєнькая пабєданосная вайна» — давній російський рецепт порятунку влади. Щоправда, не завжди дієвий. Тим паче, до війни Росія сьогодні готова як ніколи. Вона здійснила модернізацію своїх Збройних сил, реалізувала десятирічну програму переозброєння та випробувала на сирійському плацдармі майже всі роди військ: авіацію, флот, ракетні війська й артилерію. Врешті, інформація, що надходить з окупованого Донбасу, вказує, що ймовірність загострення справді існує. Терористи помітно активізувались і явно до чогось готуються. Американські аналітики з агенції Jamestown Foundation наприкінці травня застерегли, що ситуація з водою в Криму може підштовхнути Росію до подальших агресивних дій проти України.

Справжнім рубіконом для Зеленського та його влади стануть місцеві вибори. Президент і його команда дуже хочуть використати їх не лише для перезавантаження на свою користь місцевої влади, а й насамперед як символ об’єднання: щоб повернути в правове поле окуповані території Донбасу

 

Звісно, усе це мало би бути відомо президенту Зеленському, та й не лише це. І звісно, таких подій можна уникнути, якщо Путіну вдасться порозумітися з ним в інший спосіб. В оточенні українського президента чимало «гуманістів», готових хоч завтра подати воду в Крим. Іще один сценарій «задобрити» Москву — ухвалити такий закон про референдум, щоб федералізація чи зміна кордонів за сценарієм Кремля набули легітимної сили. Не вдасться й це — гармати точно не мовчатимуть.

 

Криза


Позиції Зеленського останнім часом помітно послабилися. Славетна монобільшість розсипається. Люди, із якими Зеленський прийшов до влади, системно зникають із його орбіти, а нових підбирати стає дедалі важче. Зеленський критикував Порошенка, що той призначав на посади кумів, але сам тепер опинився у ще гіршій ситуації. Кумів критично бракує (схоже, їх небагато), а лаву запасних клоунів вичерпано. Тому, як слушно зауважив лідер фракції «Голос» Сергій Рахманін в інтерв’ю «Цензор.НЕТ», якоїсь миті Зеленський відчув, що не має на кого опертися, а тому почав шукати точку опори і знайшов її в олігархах. Можливо, так він сподівався зміцнити своє становище й уникнути ще більших помилок, але знову прогадав. Бо став маріонеткою в руках досвідчених «вовків». Адже для олігархів Зеленський — на один зуб.

 

Читайте також: Дали йому рік


Власне те, що Зеленський не буде самостійною постаттю, бо як мінімум не знається на політичній кухні, було зрозуміло від початку. Але, мабуть, мало хто сподівався, що йому і його бравим «слугам» вдасться так швидко розхитати державні механізми. Так, якийсь час усе ще працювало за інерцією. Безграмотні кадрові рішення на вищому рівні компенсував досвід чиновників нижчого рангу. Законотворчі експерименти також гасила стара бюрократія. Пандемія взагалі дала нечувану можливість підлатати всі можливі діри й виправити численні помилки, чого, звісно, ніхто не зробив. Уряд олігархічного компромісу Дениса Шмигаля, яким Зеленський замінив уряд нових облич Олексія Гончарука, виявився чи то знову малокомпетентним, чи не готовим працювати в особливих умовах. І все б нічого, якби на країну в перспективі не чекала найреальніша економічна криза, яку доводилося будь-коли долати.

 

Капітуляція в стилі «лайт»


Прикрості ситуації додає і той факт, що ні президент зі свого боку, ні проукраїнська опозиція зі свого так і не зуміли знайти спільних точок дотику, щоб порозумітися. Ба більше, реваншисти в його оточенні зачистили територію від занадто проукраїнськи налаштованих слуг або обмежили їм доступ до лідера, і президент сьогодні фактично опинився у «ватному вакуумі». За певних сприятливих обставин, коли в умовах кризи знову впаде черговий уряд, Зеленський остаточно втратить фракцію та потребуватиме союзників, щоб утриматися на плаву, йому підсунуть унікальну пропозицію, від якої він не зможе відмовитися. Плече дружби й «ширку» з ОПЗЖ, підкріплену обіцянками дешевих цін на нафту, газ, безвідсоткових кредитів чи навіть подарунків із безмірного фонду національного «благосостоянія» Росії. Ну і як бонус — інформаційну підтримку медіа-імперії Віктора Медведчука.


Такий варіант був би для Росії ідеальний. Дозволив би взяти Україну тепленькою, без єдиного пострілу, плюс зекономити боєприпаси та солдатів. Звісно, історія з Януковичем може не дозволити Володимирові Олександровичу піти на такий відвертий колабораціонізм, і він відкине пропозицію дружби з проросійським кодлом раз і назавжди. Але для таких випадків є ще один варіант, який теж цілком влаштує Путіна, бо зреалізує давню мрію про федералізацію України та її розчленування й підкорення. Річ у тому, що шанси перемогти на місцевих виборах у президентської політсили доволі примарні. Місцевих осередків партії «Слуга народу» фактично не існує (за поодинокими винятками), тож робити ставку немає на кого. Можна, звісно, як і минулого разу, запропонувати франшизу для всіх охочих, але сумний досвід вже мав би навчити, що неперебірливість — не найкраща риса серйозного політика. У який саме спосіб Зеленський збирається брати країну на місцях, він і сам, мабуть, не знає, але, очевидно, у його середовищі проробляються різні варіанти. І якщо вірити «зливам» з ОП та штабу партії, між цими двома структурами відбувається жорстка дискусія стосовно стратегії проведення кампанії. Один із варіантів, до якого схиляються в президентському офісі, — завести в місцеві ради новостворені нікому не відомі партійки регіональних еліт, із якими вдасться домовитись про співпрацю. Можна було б іти лише під брендом «Слуги народу», тільки є ризик грандіозно провалитися. Тому краще зайти багатьма колонами.

 

Читайте також: Траєкторія бумеранга


Зеленський на початку травня опосередковано підтвердив цей варіант. Щоправда, в оригінальний спосіб — розкритикувавши ідею власних партійців, про внесення у виборчий кодекс правок, що дозволили б брати участь у місцевих виборах тільки всеукраїнським партіям із представництвом 2/3 областей, яким до того ж удалося б подолати під час місцевих перегонів 5-відсотковий бар’єр на рівні країни. Кандидати в мери також повинні були б висуватися всеукраїнськими політсилами, відповідно самовисунення скасовувалося. Логіка була в тому, щоб убезпечитися від відвертого шахрайства, сприяти партійному будівництву й, головне, щоб партії все-таки несли якісь загальноукраїнські об’єднавчі ідеї, а не дробили країну. Звісно, модель не ідеальна, але цілком прийнятна до обговорення. Утім, хтось шепнув Зеленському на вухо, що це старі політики хочуть утриматися на плаву і в такий спосіб борються проти нових перспективних. Президент одразу звинуватив прихильників внесення змін у «хитрозробленості» та створенні додаткових бар’єрів для регіональних політичних партій і закрив питання. Але ж є нюанси…

Масово вийти на вулицю українці можуть у двох випадках: якщо інстинктивно відчують загрозу державності і якщо бачать чіткий вияв несправедливості або приниження щодо себе чи своїх земляків


Якщо в Україні в кожному районі буде своя партія, яка ставитиме інтереси свого регіону над інтересами держави, це стане одним із кроків розвитку сепаратизму. Завдяки цьому проросійські та антиукраїнські сили матимуть серйозні можливості посилити свій вплив на регіональному рівні, що за загальної слабкості держави, імовірно, призведе до інституційної державної кризи. І було б наївно сподіватися, що Росія не спробує активно скористатися з такого варіанта. Загалом проросійські фракції здатні зайти в місцеві ради практично всіх регіонів, крім, можливо, Заходу й частково Центру України. Врешті, вони не обов’язково повинні вести відверту проросійську політику. Уже сама їхня присутність у владі буде шкідливою. Умовно кажучи, поява в Київраді ОПЗЖ зупинить українізацію, декомунізацію, дерусифікацію столиці України.

 

Знову Майдан


Не лише місцевими виборами може запам’я­татися українцям майбутня осінь. Зважаючи на сукупність факторів (економічна криза, падіння довіри до владних інституцій, зокрема поліції, розпад президентської коаліції тощо), у країні цілком можна сподіватися справді тектонічних зрушень. Починаючи перевиборами до парламенту й закінчуючи Майданом. Можливо, усе почнеться із чергового відправлення уряду у відставку й спроби призначити новий, ще професійніший. Цей процес, по-перше, дасть змогу презентувати електорату винних у всіх його негараздах, а по-друге, відтягне дорогоцінний час для пошуку виходу з безвихідної ситуації. А втім, ніхто не гарантує, що така історія не спрацює як детонатор.
Чи вдасться Володимирові Зеленському «організувати» проти себе масові протести на Майдані, залежатиме тільки від нього самого. Але для цього не вистачить маніпуляцій з парламентом чи урядом. Не вистачить навіть обкласти податками холодильники чи перестати платити бабусям пенсії. Проте буде цілком достатньо піти на поступки Путіну й проігнорувати застереження частини своїх громадян на догоду власним амбіціям. В Україні революції із соціально-економічних причин не відбуваються. Численні спроби політиків зіграти на цій темі закінчувалися провалом. Масово вийти на вулицю українці можуть у двох випадках: якщо інстинктивно відчують загрозу державності і якщо бачать чіткий вияв несправедливості або приниження щодо себе чи своїх земляків.

 

Читайте також: Неорадянська фронда

 

Звісно, коли влада вдасться до ревізії закону про українську мову чи відважиться на капітуляцію, а потім ще й вирішить жорстко розігнати протести, то революція гарантована. Але, знов-таки, для цього треба постаратися. Майдан великою мірою сьогодні не вигідний Україні, і це чудово розуміють у патріотичному середовищі. Але він вигідний Путіну, який миттю скористається ситуацією. Тому ніхто свідомо не виводитиме людей на вулицю і не влаштовуватиме протистоянь. Та й під якими гаслами й задля чого? Щоб скинути президента? Але він ще не заслужив собі такої честі. Дурниць наробив чимало, однак остаточно палиці не перегнув.


Ну і якщо Зеленський раптом зважиться розігнати парламент і призначити перевибори, то обставини «обнуляться» й увага суспільства перемкнеть­ся на практичніші клопоти. Побутує думка, нібито перевибори президенту не вигідні й він на них ніколи не піде, але вона хибна. Зеленський навряд чи знову отримає у своє розпорядження монобільшість. Врешті, він уже її не має. Зате в процесі переформатування зможе виторгувати собі якусь коаліцію з найрейтинговіших партій, які пройдуть у парламент. І серед них цілком спокійно, мабуть, знайдеться місце пташатам Медведчука, на відміну, на жаль, від більшості проукраїнських сил. В ОПЗЖ непогані шанси: зростають рейтинг і велика медійна підтримка. У її розпорядженні фактично низка державних органів: ДБР, Київський окружний адміністративний суд… Тобто позачергові вибори ймовірні, і вони можуть суттєво змінити політичний ландшафт країни. А зважаючи на те, що проукраїнська опозиція досі розрізнена, задуматися є над чим.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.