Суспільство

  ▪   Максим Віхров

Бійці третього сектору

Фото: УНІАН
Наскільки розвиненим є громадянське суспільство в Україні й де шукати точок його зростання
Матеріал друкованого видання
№ 22 (654)
від 27 травня

Наскільки розвинене в Україні громадянське суспільство? З одного боку, українці обтяжені низкою посттоталітарних хвороб, серед яких патерналізм, вивчена пасивність і зруйновані традиції самоорганізації. Приміром, створення Об’єднання співвласників багатоквартирного будинку (ОСББ) стало юридично можливим ще в 1990-х, але сьогодні, навіть після реформи житлово-комунального господарства (ЖКГ) в 2016 році, менш ніж 20% багатоквартирних будинків керують їхні мешканці (Держстат). А на що сподіватися, якщо власниками свого житла українці почали ставати лише з 1992-го? Проте, з другого боку, українське суспільство неодноразово продемонструвало здатність до самоорганізації дуже високого рівня: наприклад, під час обох Майданів, що стали величезною несподіванкою і для політологів, і для соціологів. І не дивно: самоорганізації такого рівня від українців ніхто не чекав ані у 2004 році, ні у 2014-му.

 

Читайте також: Мінус публічність

 

амі українці налаштовані досить скептично. Високорозвиненим наше громадянське суспільство вважає заледве 12% громадян, посередньо — 41%, низько — 34%. І таке враження небезпідставне. Як свідчать опитування, 64% українців не залучені до життя місцевих громад, 80% упродовж року жодного разу не брали участі в роботі громадських організацій, а понад 90% не є членами жодного об’єднання: громадської організації, партії, релігійної спільноти, профспілки тощо («Демократичні ініціативи», 2019) (див. «Індикатори громадської активності українців»). Та й загалом в українців стримане ставлення до громадських організацій. Вони є одним із небагатьох інститутів із позитивним балансом довіри, але й він досить нестабільний: у червні 2018 року такий баланс становив 6%, у жовтні 2019-го — 17%, у лютому 2020-го — 7% (Центр Разумкова). Одне слово, для песимістичних висновків матеріалу більш ніж достатньо.

 


Однак є нюанси. Як правило, участь у волонтерстві в опитуваннях виділено окремим пунктом, хоча це одна з основних форм громадського активізму. На перший погляд, ситуація тут така само погана, як і в решті випадків: торік волонтерською діяльністю займалися лише 9% населення. Однак у цьому разі дослідники мали на увазі «безоплатну роботу задля суспільних потреб». Коли йшлося про участь у благодійності, маємо зовсім інші цифри: 25% переказували кошти громадським організаціям, передавали одяг і продукти. До того ж у певні роки кількість благодійників сягала 47% (див. «Масштаби доброчинності») («Демократичні ініціативи», 2015–2019). Чи можна вважати благодійництво громадянським активізмом, питання неоднозначне. Але якщо йдеться про співучасть у розв’язанні конкретних проблем, відповідь швидше має бути позитивною. Опитування свідчать також про те, що рівень довіри до волонтерів (і про це зазвичай питають окремо) суттєво вищий, ніж до громадських організацій (див. «Баланс довіри до...») (Центр Разумкова). Отже, якщо брати до уваги волонтерську діяльність, то рівень громадянської активності в Україні виявляється значно вищим, аніж здається на перший погляд.

 


Особливістю українського активізму є слабка інституціоналізація. Державні структури, які могли б залучати громадян до певної добровільної активності (наприклад, у сфері соціальної роботи), довіри не викликають. Мобілізаційний потенціал громадських організацій також не варто переоцінювати. За даними Держстату, у 2017 році в Україні було зареєстровано майже 26 тис. керівних органів громадських організацій, а їхнє сукупне членство становило близько 20 млн осіб. Остання цифра аж ніяк не корелює з соціологією, бо більшість із цих організацій існує лише на папері. Те саме стосується й українських партій, яких на початок 2020 року було зареєстровано аж 349, але наявністю реального масового членства можуть похвалитися лише кілька з них. Така ситуація ненормальна, але природна: для формування авторитетних державних інститутів та організаційної екосистеми громадянського суспільства потрібен час. А поки що небайдужим українцям простіше сформувати неформальну волонтерську групу чи особисто профінансувати певну ініціативу.

 

Читайте також: Звернення учасників Революції Гідності проти реваншу


Особливістю України є також те, що точки зростання громадянського суспільства формуються тут під впливом найсерйозніших загальнонаціональних викликів. Наприкінці 2013 року таким викликом стала боротьба з режимом Януковича, а одразу після неї — організація спротиву російській агресії. Якщо в першому випадку громадяни чинили спротив державі, то у другому фактично перебрали на себе низку державних функцій. До того ж ідеться не лише про допомогу воїнам АТО чи переселенцям. Добровольчий рух — це також одна з форм громадського активізму. Слід загадати і про такі волонтерські проекти, як InformNapalm, що постали у 2014 році як відповідь на інформаційні потреби країни. Утім, уже у 2017-му стало очевидно, що рівень громадської активності почав знижуватися. Однак суспільство пожвавила епідемія COVID-19. Серед представників третього сектору 50% відзначили, що в цей час у суспільстві примножився соціальний капітал, 40% — що зросли навички самоорганізації тощо («Демократичні ініціативи», 2020). Однак разом із визнанням досягнень українців у екстремальних ситуаціях завжди існувало побоювання, що Майдан та інші події спричиняли лише сплески активності, після яких щоразу відбувається відкат. Приміром, тих, хто вважав себе залученим до активної громадської діяльності, у 2019 році було приблизно стільки само, що й у 2013-му; кількість тих, хто безкоштовно працював для суспільних потреб або робив благодійні внески, у 2019 році знизилася приблизно до рівня 2012-го. («Демократичні ініціативи», КМІС, Центр Разумкова).

 


Загалом спад активності після досягнення певних пікових значень цілком нормальне явище. Але епідемія вкотре засвідчила, що громадські ініціативи, які постають у періоди мобілізації, схильні перетворюватися з ситуативних об’єднань на сталі структури, здатні реагувати на нові виклики. Наприклад, після впровадження карантину керівниця Центру підтримки аеророзвідки Марія Берлінська оперативно організувала пошиття масок: і для армії, і для населення. БФ «Повернись живим» тепер постачає до армії ПЛР-тести й інші засоби для спротиву епідемії. БФ «Свої», який почався з центру допомоги переселенцям «Фролівська 9/11», передає лікарням захисні костюми, маски й інші засоби. На місцях групи військових волонтерів також долучаються до боротьби з COVID-19. «Полтавський батальйон небайдужих», створений для підтримки армії у 2014 році, зараз об’єднався з іншими місцевими організаціями для протидії епідемії в місті й області. Білоцерківська волонтерська група, також створена у 2014 році, вже 18 березня роздала в місті 10 тис. масок.

 

Читайте також: Країна без правил


Таких прикладів є десятки, якщо не сотні. І це дуже обнадійливий сигнал. Як мінімум, він свідчить про те, що наше громадянське суспільство набуває організаційного скелету. Звичайно, за кращих умов інкубатором громадянського активізму мали би бути місцеве самоуправління, різноманітні соціальні проекти, екологічні ініціативи тощо. Або сусідські чи професійні об’єднання, товариства за інтересами й релігійні спільноти, що творять тканину громадського суспільства у старих західноєвропейських демократіях. Але через певні обставини Україна пішла іншим шляхом. Наше громадянське суспільство — дитя колосальних проблем, які постають перед країною й нездатністю держави їх розв’язувати. Саме тому найефективніші громадські структури виникають не там, де є найширший простір для самоорганізації, а там, де неспроможність держави загрожує найбільш катастрофічними наслідками. Саме тому драйвером розвитку громадянського суспільства в нас є не профспілки чи якісь інші організації, а волонтери. І саме тому кількісно оцінюючи український громадський активізм, слід брати до уваги не лише міру фізичної участі в певній діяльності, а й обсяги коштів, здатних акумулювати волонтерські групи, благодійні фонди та інші структури на латання дірок в обороні, протиепідемічному захисті тощо.


В історичній перспективі все це неодмінно дасть свої плоди. Але крім латання дірок громадянське суспільство мусить навчитися здійснювати системний тиск на державу, аби вона належно виконувала свої функції. І річ не лише в боротьбі з корупцією чи непрофесійністю конкретних чиновників: бо громадська самоорганізація не здатна замінити національну державу, хіба що у світі лібертаріанської чи анархістської утопії. І доки суспільство не знайде спосіб, як підвищити ефективність власної держави, усі наші громадські досягнення перебуватимуть у дисципліні художнього латання дірок. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.