Суспільство

  ▪   Єлизавета Гончарова

Труднощі ізоляції

Три історії з Донеччини про життя на карантині людей із найвразливіших категорій

Сама, але не офіційно

 

Оксані Пікулі трохи за 40, із яких 16 років після ДТП жінка пересувається на інвалідному візку. Офіційно вона має інвалідність І групи. Оксана живе у приватному будинку в Краматорську разом із вітчимом. Він також має інвалідність після операції на головному мозку. Чоловік може повільно пересуватися будинком, проте на вулицю майже не виходить. Особливо небезпечно йому робити це самому, тому до запровадження карантину він міг ходити до найближчого магазину в супроводі Оксани на візку. Для неї вітчим насправді чужа людина, якій просто більше нікуди йти — його дружина, мати Оксани, померла два роки тому. У чоловіка є ще діти від першого шлюбу, але так склалося, що вони не надто близькі з батьком. Оксана має брата, який восени поїхав на заробітки, а місяць тому зламав руку, потрапив до лікарні й через запровадження карантину не встиг повернутися додому.

 

«У нас була велика родина, у якій я ніколи не почувалася самотньою чи знедоленою. Але зараз я залишилась сама», — зізнається жінка. Минулого літа в родині сталася ще одна трагедія — загинув син Оксани, який служив у ЗСУ. Їй досі не вдалося завершити оформлення документів, щоб отримати пенсію через утрату годувальника: додаткові тисячу гривень до її пенсії з інвалідності. Інших виплат через загибель сина їй надати не можуть: згідно з висновком поліції, хлопець покінчив життя самогубством, коли перебував на передовій. Детальніше розслідувати загибель сина мати не змогла: горе похитнуло й так слабке здоров’я жінки. Вона каже, що про смерть єдиної дитини дізналася від третіх осіб, жодних офіційних сповіщень не було. У версію самогубства Оксана не вірить, бо розмовляла з сином буквально за хвилину до тієї миті, що згадується у справі як час загибелі. Але чи був то прикрий випадок і необережність, чи в нього справді не витримала нервова система, зараз уже ніхто не скаже, та й сина це не поверне. Каже, що ховала його сама. А матеріальну допомогу на поховання й останню заробітну плату сина отримала лише за кілька місяців. Нині Оксана важко хворіє, але проживання в будинку вітчима й наявність прописки брата є аргументами для ненадання їй хоч якоїсь допомоги під час карантину. Хоча обоє — і Оксана, й вітчим — перебувають у групі ризику. У разі захворювання на COVID-19 через супутні захворювання вони можуть отримати важкі ускладнення.

 

Читайте також: Бацила неспокою. Що українці думають про загрозу COVID-19 і спроможність влади їй протидіяти

 

«Ось і вийшов «подвійний» карантин... Наприкінці березня я сильно обпеклася: таке іноді трапляється через нечутливість певних частин тіла. Ти просто не відчуваєш болю, тому опіки бувають дуже глибокі. Я зараз не встаю, не можу навіть сісти у візок», — розповідає Оксана. Жінка каже, що за продуктами для них у найближчий магазин ходить сусідка. Також вона допомагає робити перев’язки: «До лікарні я не зверталася, бо розумію, що в лікувальному закладі підхопити той вірус можна набагато швидше. А для мене він може стати фатальним. Та й грошей небагато. І хто мене там провідуватиме? А ви й самі знаєте, як у лікарнях годують...». В інтернеті Оксана знайшла телефон місцевих волонтерів. Вона не пригадує назви організації, яка привезла їй марлю, бинти й антисептичні засоби — власне, це вся допомога, але жінка за неї дуже вдячна. «А ще я побачила, що депутатка Королевська щось привозила. То подзвонила в наше об’єднання інвалідів — може, й мені щось вдасться отримати, бо двох тисяч гривень пенсії зараз навіть на продукти не вистачає. Пообіцяли додати мене в якісь списки. Натомість держава точно нічим не допоможе. Після мого дзвінка до профільного управління до мене приходила комісія розглядати можливість забезпечення продуктовими наборами від «АТБ». Але за документами тут прописані мій брат і вітчим, тому мене не вважають нужденною, щоб надати допомогу». Оксана сподівається, що коли рана загоїться, вона зможе хоча б виїжджати на власне подвір’я подихати повітрям. А тоді, можливо, якось добереться й до служб, які відповідають за оформлення документів на доплату до пенсії: вірить, якщо гроші будуть, сусіди не дадуть померти з голоду навіть на самоізоляції. 

 

Відповідальна за дев’ятьох

 

Селище Нікіфорівка розташоване далеко від міст, у закапелку Бахмутського району Донецької області. У кращі часи туди можна було доїхати лише автобусом. Але він ходив рідко, тому люди зазвичай ішли кілька кілометрів до траси, де ловили рейсові автобуси. Через карантин до Нікіфорівки тепер можна дістатися тільки приватним авто. А більшість селян, які раніше їздили до міста на роботу, сидять удома. Тому селище мимоволі опинилося на самоізоляції: ніхто нікуди не їде...

 

Галина Сімончик — працівниця територіального центру соціального обслуговування. Жінка живе в Нікіфорівці й опікується дев’ятьма односельцями, які не можуть самі себе доглянути. Вона закуповує продукти, допомагає по господарству, привозить ліки й за потреби викликає лікарів чи супроводжує до лікарні. Про своїх стареньких жінка говорить, як про рідних: «Наймолодша з моїх підопічних Зінаїда Павлівна, їй 65 років. Вона пересувається по дому за допомогою ходунків. Із чоловіком Зінаїда Павлівна колись потрапила в аварію: він загинув, а вона вижила. Її рідні живуть дуже далеко, в іншій частині світу, тому їй призначено соціальний супровід. Її сусідка, Емма Павлівна, 1937 року народження також потребує постійної допомоги: ходить із двома палицями, бо цукровий діабет дав ускладнення на ноги. Її син живе у Слов’янському районі й зараз узагалі не може доїхати до мами. До того ж він уже на пенсії й також хворіє. Офіційно ми можемо запроваджувати супровід таких людей, навіть якщо вони не самотні. А найстаршій моїй поважній пані, Єлизаветі Олексіївні, уже за 75...»     

 

Читайте також: Математичні моделі пандемії: як роблять прогнози

 

Із початком карантину пані Галина як соцпрацівниця постала перед проблемою: купувати продукти для своїх підопічних вона може в місцевих крамничках, хоч це й дорожче, ніж у місті, але де брати ліки? «У селах немає аптек, бо це невигідно. А стареньким щомісяця потрібні ліки, бо ж у кожного є хронічні хвороби. Раніше я їх купувала, коли їздила до міста. А зараз довелося просити волонтерів, адже ми сидимо в цій ізоляції вже не день і не тиждень, а лікуватися якось треба», — каже пані Галина. Закупити ліки за списком і привезти їх до Нікіфорівки допомогли волонтери благодійної організації «Пролісок», яка за підтримки міжнародних донорів працює з населеними пунктами прифронтових міст. Натомість жодна допомога, про яку говорять по телевізору, до Нікіфоровки поки що не доїхала. Системного рішення щодо забезпечення лікарськими засобами населених пунктів, відрізаних через карантин, також немає. А також розуміння, як вибиратися за межі селища в разі необхідності. «До того ж під час карантину я ще й зламала руку. До травмпункту для надання невідкладної допомоги мене довезли, але щоб подовжити лікарняний і проконсультуватися з травматологом треба якось добратися до міста самій», — скаржиться пані Галина. І додає, що попри лікарняний, усе одно навідує своїх стареньких. «Усіх, кого могла, тимчасово доручила сусідам. У селі важко уявити, щоб хтось залишився голодним: можна подзвонити сусідам або сільському голові, вони щось придумають. Але цих, найбезпорадніших, кинути не можу, вони ж чекають на мене... Зараз, поки в гіпсі, мені допомагає донька. Ходимо з нею разом: миємо підлоги, дістаємо продукти з льоху. Думаю, витримаємо...». 

 

Витримати самотужки

 

Тетяна одразу свідомо вирішила, що для неї самоізоляція — єдиний вихід не підхопити коронавірусну інфекцію. Пенсіонерка вже багато років страждає на цукровий діабет, який, як відомо, часто стає причиною смертельних ускладнень. До того ж у неї вікові проблеми з серцем, тому гру в рулетку зі своїм здоров’ям вирішила не починати. «Я підготувалася: сходила в магазин і закупила продуктів, що довго не псуються: борошна, круп, консервів. У мене є мультиварка, тому думаю, що хліб зможу пекти сама. Приготувалася пересидіти кілька тижнів. Мені не звикати», — розповідає Тетяна. Коли її рідне місто п’ять років тому потрапило під окупацію, вона була змушена переїхати з Дебальцевого на підконтрольні території. Під час найсильніших бойових дій Тетяна кілька тижнів жила в підвалі власної багатоповерхівки, а потім за допомогою волонтерів змогла виїхати звідти, бо розуміла: через відсутність ліків помре швидше, ніж від обстрілів. Її чоловік давно помер, дітей через її хворобу вони не мали. А найближча родичка, молодша сестра, залишилась удома. Раніше вона навідувалася до Тетяни, але через закриття КПВВ сестри не бачились уже кілька місяців. Завести нових друзів Тетяна не встигла, спілкується лише з кількома сусідами. «Уперше довелося попросити сина сусідки сходити до лікаря за інсуліном. Тепер певний час можу не хвилюватися хоч за це. Але розумію, що не зможу постійно турбувати чужих людей своїми проханнями, тому намагаюсь обходитися мінімумом», — сумно каже Тетяна й зізнається, що якщо карантин затягнеться, то найімовірніше, що їй доведеться замовляти продукти через сервіс платної доставки. А це для неї дуже суттєві витрати.

 

Жінка розповідає, що навіть у цій ситуації насправді є приводи для радості. Наприклад, через карантин відтермінували обов’язкову верифікацію переселенців у банках. А це означає, що їй не зможуть призупинити виплату пенсії та «переселенської» допомоги, поки вона дотримуватиметься ізоляції. Також її тішить припинення перевірок переселенців, які отримують допомогу за місцем реєстрації. «Я не боюся, що мене не буде вдома. Бо тепер я завжди вдома. Хоча зараз не хотілося б пускати у квартиру сторонню людину, яка перш ніж прийти до мене, спілкувалася з багатьма іншими. Можливо, я перестраховуюся, але дуже хочу дожити до того дня, коли зможу повернутися додому», — каже Тетяна. Вона не знає, яку допомогу зараз могла б отримати, щоб протриматися в самоізоляції, бо досі не цікавилась ані гуманітарною допомогою, ані можливістю пільг чи преференцій від держави. «Кажуть, що десь щось видає «Червоний Хрест», якісь продукти роздають політики, чимось допомагають меценати й волонтери. Але я вважаю, що поки можу витримати сама — нехай допомагають тим, кому це потрібніше. Коли ми неба не бачили через постійні обстріли й майже оглухли від них, а на вулицях по кілька днів лежали загиблі — тоді було страшно. А теперішні прикрощі якось переживу. Якщо стане зовсім важко, вийдемо з котом на балкон і будемо вдвох кричати, щоб урятували», — віджартовується Тетяна.   

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.