Суспільство

  ▪   Ганна Чабарай

Олександр Данилюк: «Лікарських знань для ухвалення державних рішень недостатньо»

Фото: Ганна Чабарай
Олександр Данилюк потрапив на фронт невдовзі після випуску з університету. 2014-го він став військовим хірургом 128-ї бригади, де отримав позивний Смайл.
Матеріал друкованого видання
№ 11 (643)
від 12 березня

За дев’ять днів лютого 2015 року провів близько сотні операцій у криївці під обстрілами без жодних умов. Спогади про ці дні згодом стали книжкою «Ті, що стомилися боятися». 2016-го Олександр прийшов працювати в Міністерство охорони здоров’я (МОЗ) і відтоді змінює українську систему екстреної медичної допомоги. Тиждень поспілкувався з ним про книжку, роботу в Міністерстві (інтерв’ю було записане до звільнення Зоряни Скалецької з посади міністра) та медичну реформу.

 

Чому ви вирішили написати книжку й видали її аж через чотири роки?


— Наступного дня після виходу з оточення я зрозумів: мій мозок викидає всю негативну інформацію про те, що з нами відбувалося останніми тижнями. І це треба якось зафіксувати, бо просто зітреться, а такі моменти й події є історичними, про них не можна забувати. Тому в блокноті я записав тези.


Потім була відпустка, нам дали 17 днів відійти після Дебальцевого, і мене друзі витягли в гори. У поході я розповідав їм про все, що з нами відбувалося, і друзі почали мене переконувати: про це треба написати книжку. Я прийшов додому, ввімкнув ноутбук і почав писати. Розбив на дев’ять розділів — дев’ять діб в оточенні. Усе, що пам’ятав, закидав у текст. Потім переглядав фото, на них є дати — і так події потихеньку почали відтворюватися.

 

Читайте також: Карго-культ страхової медицини


Тоді я повернувся на фронт у Станицю Луганську. Туди вже приїхав з ноутбуком, там були комфортніші умови: ми жили в приміщеннях і лікували в лікарнях, а не в криївках. Увесь вільний час я писав. Так з’явилася книжка про дев’ять діб. Закінчив її писати наприкінці грудня 2015 року — і мені аж відлягло. Багато моментів давалися важко, я зависав над певними словами, реченнями й не міг працювати далі, згадував ті моменти. Я не планував якоїсь книжки, але знав, що цей текст є в електронному варіанті й навіть якщо пам’ять підведе, то він залишиться.


Багато журналістів запитували мене про ті події, я скидав їм уривки, і всі почали цікавитися книжкою. Волонтери вийшли на видавництво «Темпора», яке погодилося її видати. Це мало статися на річницю тих подій 2017 року, але на фронті почалося загострення, і я поїхав туди у відрядження. А через п’ять років її нарешті видали. Я вже дуже хотів розказати про ті події людям, бо багато з них «утомилися від війни», особливо ті, хто не має до неї стосунку. Світ побачив історію лише однієї криївки, але ця історія для когось стала вічністю, а для нас — гартуванням і мотивацією для подальшої роботи.

 

Як і чому ви потрапили в МОЗ?


— У МОЗ я прийшов наприкінці 2016 року за запрошенням Уляни Супрун. З нею ми познайомилися 2015-го на фронті. Вона тоді була волонтеркою, навчала військових тактичної медицини. Побачила, як організована наша команда в Станиці Луганській, їй дуже сподобалося. Я не акцентував тоді на цьому увагу, бо волонтерів і діаспорян до нас приїздило багато. А через рік її призначають в. о. міністра. І наступного дня вона мені телефонує та запрошує в команду. Я опирався. Поїхав до Авдіївки у відпустку, пробув там місяць, і побратими та посестри мене переконали йти та брати на себе від­повідальність за те, що відбувається в системі охорони здоров’я. Я довго пояснював Уляні, чому «ні», майже півгодини. Розмова була тривалою. А чому «так», вона мені пояснила досить коротко: «Розумієш, медициною 25 років керували ті, хто вміє, може і знає; вони довели її до того, що це найгірша медицина на Європейському континенті. Можливо, час дати шанс тим, хто зараз ще не вміє, не може і не знає, але працюватиме чесно та візьме на себе відповідальність?». Після таких слів аргументів «проти» в мене вже не було.


У МОЗ я два місяці стажувався, звикав до бюрократії, це був новий світ після моєї улюбленої хірургії. Потім я за конкурсом пройшов у відділ військової медицини й займався безпосередньо силами оборони з боку МОЗ. Було дуже складно впроваджувати доказову медицину, так звані стандарти НАТО, бо той совок, який панував у сфері оборони, було дуже важко ламати. Але можливо, і нам вдавалося. Ми не йшли на компроміс із совістю. В останній рік я виграв конкурс та очолив експертну групу з питань екстреної медицини. Ми трансформуємо галузь, і вже є перші плоди, маленькі перемоги на тлі тотальної зради. 

 

Читайте також: Кому премію Дарвіна?

 

Пропрацювавши кілька років на державній службі, чи можете сказати, які люди важливіші для реформ в Україні: професіонали чи принципові та із цінностями?

 

Три «п»: професіоналізм, порядність і патріотизм. У цьому кабінеті такі є. Нас небагато — четверо, але ми займаємося екстреною медициною всієї країни. Нас мало, але це опора. Наш директорат медичних послуг — крута команда, яка зараз запускає найскладнішу реформу в незалежній Україні: всі види медичних послуг, стаціонари, поліклініки, екстрена медицина, реабілітація, паліативна допомога. Такої складної та болючої реформи не було в Україні ніколи. 

 

Багато людей з команди Уляни Супрун звільнилися після приходу нової міністерки через незгоду з її політикою. Чому ви залишилися?


— Бо ніщо не зупинить змін, час яких настав. На дверях у нас висить напис: «Ми тут». Відколи Уляна пішла, це гасло свідчить про те, що ми залишаємося. Ми працюємо не для певних персон, а для народу України, хоч би як пафосно це звучало. Ми робимо все, щоб не допустити зворотного руху трансформації. Останнім часом знову заговорили про відкат реформи. Це дуже небезпечно, але, попри складні комунікації з новою командою, яка прийшла півроку тому, ми провели всі постанови, потрібні для запуску реформи. Зараз майже 100% закладів охорони здоров’я автономізовані, комп’ютеризовані. Завершуємо укладати договори з Національною службою здоров’я (НСЗУ), яка з 1 квітня фінансуватиме всі види медичних послуг. Саме для цього ми не покидали Міністерство, бо прийшли трансформувати систему охорони здоров’я, хоч би як складно це було.


Зараз є величезні ризики політичного рішення про те, що реформа класна, але ми до неї не готові, тож її слід відкласти. Не можна просто дати лікарям визначити важливість впровадження реформи, це некоректний підхід. Я як лікар три роки тому, не знаючи взагалі системи державного управління й формування політики, не мав уявлення що робити. Казав, що треба підвищити зарплати, запровадити один з видів медичного страхування — і все. Але система набагато складніша, і лікарських знань, хоч би де ці лікарі працювали, недостатньо для ухвалення державних рішень, які впливають на долю, життя та здоров’я українців. Але ми живемо в такий час, коли можливо все.

 

Читайте також: До лікаря без черги

 

Дехто з колишніх працівників МОЗ, які звільнилися з приходом Скалецької, розповідає, що в різні підрозділи призначають «смотрящих», які стежать за працівниками.


— До нашого директорату не призначали. Але щодо повернення «попередників», то є такі тенденції. Спочатку це було дуже інтенсивно, вони очікували, що тут сидять залякані чиновнички, які покірно слухатимуться. Але натрапили на чітку громадянську позицію нашої команди, і тепер таких відкритих брутальних речей немає. Але ми не знаємо, що відбувається за лаштунками.


Ми ще тут, бо нам удається ухвалювати дуже позитивні рішення й не припускати негативних: такі теж є. Коли в нас хочуть відновити проект Партії регіонів, на якому, імовірно, відмили великі гроші (про нього були журналістські розслідування), то ми про таке відверто заявляємо. Багатьом це не подобається. Нам про те не кажуть, але поводяться відповідно. Наприклад, затвердили нову структуру Міністерства, нові директорати — і нашого директорату там немає. На посаду гендиректорки оголосили конкурс, хоча вона є і працює. Якщо ви хочете втілювати реформи, то маєте працювати з командою Міністерства, а не знищувати її, як це відбувається впродовж шести місяців. У нас практично немає стратегічного директорату, люди звільнилися з нього наприкінці грудня одночасно, тому що чотири місяці відбувалася імітація роботи без жодного стратегічного планування. Реформу роблять люди й команда. І коли сформовану команду знищують штучно, то це свідчить про бажання не творити реформу, а забезпечити собі зручні умови.

 

Чи готові ви піти?

 

Так, уся команда готова. Але є речі, які тримають нас. Минулого тижня я був на змаганнях бригад екстреної медицини й наших «новонароджених» парамедиків, які навчаються в Тернопільському медуніверситеті. Вони посіли третє місце в країні, випередивши команди досвідчених лікарів, фельдшерів. Це дуже надихає. Я готовий довірити їм своє життя, щоб саме ця бригада приїхала до мене. Саме тому ми тут залишаємось і робитимемо все, незалежно від політичної команди, щоб реформа тривала. Але, звісно, є червоні лінії.

 

Чи залишилися в Міністерстві ваші однодумці, з якими можна продовжувати реформу?

 

Так, у всіх директоратах та інших структурних підрозділах МОЗ є такі люди. Власне, ми й не продовжили б реформу, якби їх не було, тому що це все тримається на командних зусиллях. Будь-які зміни відбуваються завдяки купці небайдужих, що ведуть порядок денний. Питання в тому, яка з купок небайдужих здобуде більшість і буде активнішою. Усі ці «регіонали», які в 2013–2014 роках порозбігалися, зараз знову зібралися, синтезують ідеї, впливають на політичні рішення. От Харківська міська рада проголосувала за відновлення проспекту Жукова після стількох апеляцій. Але це купка небайдужих, яка перебуває на темному боці. А ми тут — інша купка небайдужих.

 

Читайте також: Як відучити українців від Google-терапії

 

Що ви встигли змінити в системі екстреної медичної допомоги?


— Завершуємо покривати регіони центральними оперативно-диспетчерськими службами. Вони є майже в усій країні, за винятком Луганської області та Києва, які провалили закупівлю, але тепер будуть змушені надолужити все власним коштом, бо умови контракту з НСЗУ ніхто не скасовував. Також інформаційно-аналітична система «Централь-103» почала отримувати дані із цих диспетчерських. Ми вже маємо 19 регіонів, під’єднаних до системи. Залишилося трохи — і в онлайн-режимі бачитимемо роботу системи: час доїзду, кількість госпіталізацій, GPS-координати. Ми отримаємо вперше в історії України реальну статистику роботи служби й відповідно до нової інформації ухвалюватимемо рішення. Бо зараз за офіційною паперовою статистикою, яка фальсифікується на кожному етапі, до нас доходить повністю спотворена картина. За офіційними даними, у нас 85% вчасного доїзду бригад на виклики. Хоча ми розуміємо, що навіть у Києві норматив доїзду порушується. Дані електрон­ної системи з пілотних регіонів свідчать, що таких викликів зараз 25—30%. Фальсифіковані дані впливали на формування політики, ухвалення рішень, розбудову мережі.


Другий момент — парамедики, які вже навчаються в університетах за новими програмами, готуються спеціально для роботи в системі екстреної медицини, опановують найновітніші практики порятунку життя. І це справді працює, я вперше побачив, як студентів ставлять в екстремальні умови, де багато крові, непередбачувані сценарії. Їм тільки 19—20 років, але вони справляються з реагуванням на події, тому що працюють відповідно до протоколу доказової медицини, а не за принципом «я так завжди робив». Ми хочемо поширити це на цілу країну. Усі працівники, які є зараз, не винні, що цього не навчилися: у них не було умов, держава їх не створила. Тому ми хочемо запровадити транзитну програму для всіх працівників — лікарів, фельдшерів, водіїв, щоб протягом п’яти років вони підвищили кваліфікацію чи перепідготувалися. Це закладено в бюджеті та планах заходів, які ухвалив Кабінет Міністрів.

 

Ще одна річ — ресурсне забезпечення. Воно не найважливіше, але дуже візуальне. Бо всі дивляться на машини. Торік ми покрили перші шість регіонів, зараз автомобілі на завершальній стадії постачання: Одеська, Донецька, Вінницька, Полтавська, Тернопільська області та Київ будуть на 100% забезпечені сучасними автомобілями екстреної допомоги. УАЗів у цих регіонах не буде з березня. Програма триває, вона охопить інші 19 регіонів, вони отримають автомобілі впродовж чотирьох років. 

 

Наступний момент — навчально-тренувальні відділи: манекени, симуляційні класи. У шести регіонах вони вже створені і ще в дев’ятнадцяти з’являться цьогоріч. Вони потрібні, щоб працівники системи могли навчатися, перенавчатися. Центри екстреної допомоги проводитимуть навчання поліцейським, учителям, будь-кому, хто бажає опанувати практиками порятунку життя.

 

Читайте також: Медицина в реанімації

 

Також створені протоколи надання екстреної медичної допомоги (тобто перекладені й затверджені іноземні). Зараз запускаємо методичні рекомендації для виконання цих протоколів. Тому що «я завжди так робив» призводить до того, що в нас показник успішних реанімацій 8%. У країнах Європи це 28%, у Японії — 32%. 

 

Але пацієнта слід кудись привезти, щоб порятунок життя продовжувався. Тут настає госпітальний етап. Бо зараз навіть якщо бригада людину врятувала, вона привозить її в лікарню, де немає нікого й нічого для продовження порятунку, і пацієнти там гинуть. Ми почали керувати маршрутизацією. Наприклад, пацієнт із гострим інфарктом не може бути скерований у заклад, де немає ангіографа і де його не зможуть адекватно прооперувати. Ми готуємо такий самий протокол щодо інсульту. Наказ уже на підписі в міністра.

 

Із госпітальним рівнем доведеться ще багато працювати. Тому що створення відділень екстреної допомоги, так званих emergency departments, дуже важливе. Треба або будувати їх з нуля, або ґрунтовно реконструювати інші приміщення, це довгий процес. У такому відділенні мають працювати медичні працівники, які знають процедури порятунку життя. Бо зараз там працюють терапевти, чергові офтальмологи, неврологи тощо, які таких навичок не мають. Але це довгий і дуже важкий проект. Будівництво доріг сюди також повинно ввійти. Регіони саме зараз визначають пріоритетні дороги до лікарень. 

 

Якого опору очікуєте під час реформи другої ланки?


— Цей рік перехідний, певний час лікарні отримуватимуть базове фінансування, потім коефіцієнт почне зменшуватися. Тому різких змін не очікується, але всі вже давно мали задуматися над структурою лікарні, послугами, які вона надає. На місцях опору немає, ми бачимо, що майже всі долучилися до системи. Буде зрада від тих, хто не законтрактувався, воно вибухатиме в пресі. Потрібно виправдати очікування пацієнтів. Будуть лікарні, які й далі вимагатимуть від пацієнтів гроші. А пацієнти за звичкою платитимуть і запитуватимуть: «А що змінилося?». Тільки взаємний рух до нових принципів може змінити систему. 

 

---------------

Олександр Данилюк народився 1988 року на Закарпатті. 2011-го закінчив медичний факультет Ужгородського національного університету. Із 2011-го по 2016-й працював хірургом в Ужгородській міській лікарні. Із 2014 по 2015 рік був військовим хірургом 128-ї бригади, учасник бойових дій під час російсько-української війни. У 2016—2018 роках працював в Управлінні екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Міністерства охорони здоров’я. Із 2019‑го — керівник експертної групи з питань надання екстреної медичної допомоги Директорату медичних послуг МОЗ.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.