Суспільство

  ▪   Максим Віхров

Боротьба за людський ресурс

Фото: УНІАН
Як Зеленський планує повернути заробітчан і налагодити зв’язки з діаспорою та що треба робити насправді
Матеріал друкованого видання
№ 9 (641)
від 27 лютого

На початку свого президентства Володимир Зеленський задекларував дві амбітні мети: повернути додому заробітчан і залучити до розвитку України людський капітал діаспори. Обидві мети цілком слушні. Трудова міграція з України стала без перебільшення масовою. Кількість постійно зайнятих заробітчан у Мінсоцполітики оцінюють у 3,2 млн осіб, а в окремі періоди (себто під час сезонних робіт) — у 7–9 млн. Звичайно, заробітчанство забезпечує чималий дохід: за підрахунками НБУ, лише за перше півріччя 2019-го українці переказали сюди $5,5 млрд. Але навіть ці кошти не компенсують браку робочих рук усередині країни та цілий букет негативних соціальних наслідків цього явища. Щоб за­охотити заробітчан шукати роботу вдома, наприкінці 2019-го Зеленський анонсував державну програму «Повертайся і залишайся». Однак її повний зміст поки що нез’ясований. Відомо тільки, що на першому етапі передбачається кредитування бізнесу на суму 1,5 млн грн на п’ять років. Приміром, для діючого і нового бізнесу, який створить щонайменше два робочі місця, кредитна ставка не перевищуватиме 5%.


Що ж стосується діаспори, то її кількісні оцінки дуже різняться. Дані, якими оперують експерти, коливаються від 10 млн до 20 млн осіб. Ще у своїй інавгураційній промові Зеленський заявив, що «з радістю надасть українське громадянство» усім іноземцям українського походження, закликавши їх «привозити свої знання, досвід і ментальні цінності». Задля цього він ініціював законопроект № 2590, який наразі перебуває на розгляді профільного комітету Верховної Ради. Його мета — фактичне запровадження подвійного громадянства, яке потрібне, за словами Зеленського, «щоб наша діаспора могла вільно повертатися». 

 

Читайте також: Золото ХХІ століття


Однією з країн, яка накопичила значний досвід протидії заробітчанству, є сусідня Польща. Її вступ до ЄС у 2004 році здійняв потужну хвилю трудової еміграції. Три роки по тому, у 2007-му, за межами своєї країни перебували 2,3 млн поляків. Водночас тривав зворотний процес: спираючись на дані Labour Force Survey, польські дослідники оперують цифрою 580 тис. осіб, які повернулися додому у 2004–2008-му. Із 2008-го повернення поляків пришвидшила міжнародна економічна криза, але і до, і після процес не йшов самоплином — польський уряд усіляко заохочував своїх громадян повертатися. 


По-перше, велася активна інформаційна політика: були запущені онлайн-сервіси з пошуку працевлаштування в Польщі, з консультування щодо інвестицій та ведення бізнесу тощо. Цікавим артефактом тих часів є книжка «Поверненець» — гайд із повернення до Польщі, який розповсюджувався серед поляків-емігрантів через консульства та діаспорні організації. Аналогічну мету мала ініційована урядом кампанія «Чи плануєш повертатися?», цільовою групою якої були польські спільноти за кордоном.  


По-друге, повернення стимулювалося економічно. Передусім ідеться про запобігання подвійному оподаткуванню. Також поверненцям пропонували гранти, податкові кредити тощо. І хоча сьогодні польська економіка є однією з найдинамічніших у ЄС, така політика триває. Торік тут скасовано податок на доходи фізичних осіб віком до 26 років, чий річний дохід не перевищує €20 тис. Також Польща активно змагалася за кваліфіковані кадри. У 2008-му польське відділення компанії HAYES спільно з Польсько-Британською торговою палатою і Міністерством праці та соціальної політики започаткували програму, спрямовану на пошук та заохочення до повернення поляків, які працювали за кордоном в ІТ, банківській та фінансовій галузях. А 2018-го стартувала програма, орієнтована на повернення поляків-науковців. Поверненцям пропонують фінансування їхніх досліджень, працевлаштування в університетах та дослідницьких установах. 

 

Читайте також: Про український капіталізм


По-третє, поряд із урядовими заходами в країні було запроваджено цілу низку місцевих та неурядових ініціатив. Приміром, у 2007-му польська громадська організація Barka Foundation, що базувалася в Лондоні, започаткувала програму трансферу на батьківщину та подальшу реінтеграцію поляків-заробітчан, які опинилися за кордоном у скрутних обставинах: втратили житло, здобули залежності тощо. У 2009-му інша польська організація в Лондоні розгорнула програму «12 міст. Повертатись, але куди?», у межах якої 12 міст Польщі під час щомісячних відкритих зустрічей рекламували можливості, які вони можуть надати поверненцям. У 2007-му в Білограї (Люблінське воєводство), стартувала програма «Повернутись і що далі?», спрямована на заохочення бізнес-ініціатив поверненців. Її реалізовував місцевий центр зайнятості спільно з Агенцією регіонального розвитку. Програма 2010 року «Залишайся в Польщі — стань власним шефом», започаткована муніципалітетом Варшави спільно з Вищою школою фінансів та менеджменту, надавала освітню підтримку та гранти поверненцям або потенційним заробітчанам для розвитку власного інноваційного бізнесу. 
Наведений вище перелік далеко не вичерпний, але більш ніж промовистий. У певний період боротьба за заробітчан стала одним із національних пріоритетів Польщі, і масштаб проведеної роботи важко переоцінити. Звичайно, ефективність цих програм була різною, але так чи інакше кількість поляків, які тимчасово перебували за межами своєї країни, на початку 2010-х зменшилася приблизно до рівня 2004 року (Labour Force Survey).

Кількість українських заробітчан оцінюють у 3,2 млн осіб, а під час сезонних робіт — у 7–9 млн. Українська ж діаспора може налічувати від 10 до 20 млн осіб у всьому світі

 


Цікавий приклад взаємодії країни з власною діаспорою подає Ірландія. Сьогодні чисельність населення цієї країни становить близько 5 млн, але, за оцінками істориків, починаючи з XVIII століття звідти виїхало до 10 млн емігрантів. Тож не дивно, що на початок ХХІ століття кількість людей з ірландським корінням у світі сягала близько 80 млн. Лише в США, за даними перепису 2008 року, 36 млн осіб в етнічному сенсі вважають себе насамперед ірландцями. Розселення триває досі: у 2015-му 17% людей, які народилися в Ірландії, мешкали за межами своєї б­атьківщини (Eurostat). Утім, сьогодні трудова міграція вже не є таким вагомим чинником, як колись. Тепер уже сама Ірландія стала привабливою для заробітчан, особливо з Центральної та Східної Європи. Зокрема, і для поляків: у 2004–2007 роках до Ірландії прибуло близько 220 тис. заробітчан із Польщі. У 2015-му, за даними Посольства Польщі в Дубліні, у республіці перебувало близько 150 тис. поляків, більшість воліла залишитися там назавжди. 


Пріоритетом для Ірландії є підтримка зв’язків зі своєю колосальною діаспорою, 57% якої мешкає у Великій Британії, 15% — у США, 11% — в Австралії та низці інших країн (ООН, 2015). Основні підходи викладені в урядовому документі під назвою «Глобальні ірландці. Ірландська діас­порна політика», укладеному  2015-го. Основний упор зроблено на підтримку діаспорян та емігрантів у країнах їхнього перебування. Такий підхід Ірландія застосовує давно. Приміром, у 2004–2014 роках за державною Програмою підтримки емігрантів 470 організацій у більш як 30 країнах світу отримали грантової допомоги на загальну суму понад €126 млн. 65% цих коштів пішли на так званий велфер — підтримку членів ірландських спільнот, які опинились у вразливому становищі через старість, хвороби та інші життєві обставини. Також Ірландія фінансує проекти й заходи, спрямовані на розвиток діаспорних спільнот, зміцнення ірландської ідентичності, підтримку добробуту емігрантів тощо. Це постійна стаття бюджетних видатків. Приміром, у 2017-му було профінансовано 396 проектів 260 ірландських організацій та спільнот у 23 країнах світу на загальну суму €12,5 млн.

 

Читайте також: Демографія. Недооцінена загроза

 

Ірландія дбає про те, щоб стосунки з діаспорою трималися не лише на горизонтальних особистих зв’язках та на рівні громадянського суспільства, а щоб існувала й розгалужена система зворотного зв’язку з державою. Тим більше розподіл таких коштів і, головне, така масштабна міжнародна комунікація неможливі без відповідного інституційного оформлення. В Ірландії робота з діаспорою є одним із ключових напрямів роботи Департаменту міжнародних відносин і торгівлі, а також Міністерства прем’єр-міністра Ірландії. Водночас там існує окрема посада державного міністра діаспори та міжнародного розвитку, яку сьогодні обіймає Кірен Кеннон.   

 

Порівняно з досвідом Польщі та Ірландії ініціативи Зеленського щодо заробітчан і діаспори поки що видаються досить малозначущими. Кредитування бізнесу справді є інструментом боротьби з трудовою міграцією, але лише одним із багатьох. Перетворити всіх теперішніх і потенційних заробітчан на успішних малих і середніх підприємців — ідея не так амбітна, як наївна. Хоча б тому, що тільки 26% українців висловлюють однозначне бажання займатися бізнесом і ще 22% припускають таку можливість («Рейтинг», 2018). Що стосується нашої діаспори, то головною проблемою є відсутність не паспортів, а ефективної комунікації (див. Тиждень, № 35/2018). У 2018‑му уряд затвердив Програму співпраці із закордонними українцями до 2020 року й навіть виділив на її реалізацію понад 100 млн грн. Однак на практиці вона виявилася недієвою. І причина цього полягає не в браку коштів, а в поверховості та непослідовності українських посадовців, відсутності системного вибудовування комунікації. Через це зв’язок України з власною діаспорою тримається переважно на горизонтальних зв’язках, що спираються на взаємодію третього сектору, релігійні інституції тощо. Тож поки що проекти Зеленського є, м’яко кажучи, «сирими». 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.