Суспільство

  ▪   Єлизавета Гончарова

Репортаж з окремої кімнати

Як живуть, про що розповідають і про що мовчать колишні полонені, звільнені під час обміну в грудні 2019-го
Матеріал друкованого видання
№ 9 (641)
від 27 лютого

Знайти місце, де до початку березня дозволили проживати 16 полоненим, звільненим у межах нещодавнього обміну, неважко. Біля будівлі, де на перших поверхах проводять курси підвищення кваліфікації працівників Міністерства праці та соціальної політики, на запитання про гуртожиток якісь жінки, що вийшли покурити, із сарказмом, який неможливо не відчути, відповідають: «А, ви до цих? Ну звісно». «Цих» одразу знаходжу на третьому поверсі, жінки запрошують у свою кімнату, де живуть утрьох. 

 

Олена. Та, що з тризубом

 

«Ми з Володимирівною в камері разом були, тому нам і зараз так краще», — каже Олена Сорокіна, яку тепер упізнають завдяки футболці з тризубом, що його жінка намалювала в камері. У ній вона вийшла з автобуса під час обміну, надягнула ще під охороною бойовиків, тільки-но побачивши у вікно бійця з українським шевроном. А першу футболку розмалювала для того, щоб вдягнути на суд. Робила це ночами, боялася, що хтось зі співкамерників її здасть, бо в підвалі «МГБ» сиділа інтелігентніша публіка, а в ізолятор та колонію більшість потрапляла зовсім не за політику. Серед арештованих було багато випадкових жертв: хтось навіть не розумів, чому опинився за ґратами. Сусідами по нарах подекуди були відверті злочинці, контрабандисти або ті, хто в чомусь схибив, намагаючись вести бізнес на окупованій території. Тому так важливо було знайти однодумців. Але Олені пощастило: навіть ті, хто не підтримував її проукраїнських ідей, про футболку охороні не розповіли. А та, перша, готувалася довго, тож вийшла дуже красива. Олені вдалося її вдягнути на засіданні «Верховного суду ЛНР» і навіть «випадково» повернутися до суддів спиною, де було написано: «Моя держава — Україна!». Після вироку, коли жінку переводили в СІЗО, футболку знищили: розірвали просто в неї на очах.

 


«Вони питають: прізвище, національність, місце проживання. Чому, кажуть, ти українка, якщо прізвище російське? Тож довелося розповісти родинну історію, як дід ішов на війну й у військовому квитку йому додали те «-ін», автоматично виправивши графу «національність». А брат його так і залишився Сорокою. Ось такі в мене були історично-ідеологічні суперечки в суді», — згадує Олена. Зізнається, що, попри шалений психологічний тиск і дезінформацію, була впевнена, що Україна витягне її звідти. Після арешту містом ширилися плітки, що вона повісилася в камері, потім що їй присудили вищу міру і розстріляли, але ті, хто шукав, у це не вірили й боролися за те, щоб Олена потрапила до списків на обмін. Російський офіцер, який брав участь у допитах, якось поцікавився, де саме в Росії Олена хотіла б «відпочити». На що вона відповіла, що мріє поїхати на захід країни, де бувала колись у дитинстві, побачити сніг у Карпатах, погуляти у Львові. Тільки такий відпочинок уявляє собі. Про ці свої плани каже й тепер, у маленькій кімнаті гуртожитку в центрі Києва, обговорює це так щиро, що стримати сльози складно не тільки їй.


Олена залишалася в Первомайську (окупована частина Луганщини) з багатьох причин: не мала великих статків, щоб спробувати перевезти свій маленький зоомагазин на вільну територію, не могла кинути й домашніх улюбленців, із якими, як відомо, не дуже беруть на квартиру. При цьому вона не дуже приховувала своє ставлення до того, що відбувалося довкола: у її магазин часто заходили однодумці, а прихильникам «русского мира» доводилося вислуховувати від продавчині, у чому вони не праві. На початку окупації Олена з подругою навіть писали заяви про злочин у поліцію, коли побачили, що в місцевому військкоматі стали набирати людей в «ополченці», — каже, були ще такі наївні. І до 2018 року, коли все ж таки запланувала виїжджати в Попасну, знайшла, як каже, свій фронт роботи: систематично передавала інформацію для української розвідки. А ще розклеювала патріотичні листівки, про які з гордістю розповідали навіть всеукраїнські канали: «У мене був принтер, на ньому й роздруковувала вітальні листівки до державних свят України, просто писала про те, що Луганськ — це Україна. Ввечері по телебаченню показали ці мої фотографії, що я передала хлопцям, було дуже приємно. Хотілося, щоб вся Україна знала, що ми тут є, ми боремося! А одну повісила тоді на нашому базарі — дуже високо, бо маю чималий зріст. Усі позривали, а ця висить. Повно людей, усі бігають повз, а вона висить!».

 

Читайте також: Станіслав Асєєв: «Один із тих, кого обміняли разом зі мною, бив мене й брав участь у тортурах»


Власне, через ці листівки Олена й потрапила на підвал. Якось вона не помітила відеокамеру, яка зафіксувала процес «скоєння злочину». «МГБ» вело її два місяці, з’ясовуючи, з ким жінка спілкувалася, хто приходив у магазин. Шукало свідків, намагалося сформувати «групу диверсантів». А потім Олену просто забрали дорогою з роботи. «Мене фактично не били. Але психологічний тиск був колосальний. Це зараз я вже майже постійно плачу, бо організм, мабуть, вирішив, що небезпека позаду. А тоді трималась, як сказав один ефесбешник, як мужик. Заперечувати свою діяльність не було сенсу: під час обшуку знайшли й листівки поруч із принтером, у комп’ютері їхні специ відновили все моє листування, хоча я думала, що видаляла. Добре, що я справді не могла вказати на тих, кому передавала свідчення, бо контакти отримала через друга, який у той час воював. Йому мої свідчення не загрожували, бо він сюди міг повернутися хіба що на танку. А офіцер розвідки, найімовірніше, навіть ім’я мав не те, яке знала я. То, можливо, вони й розуміли, що з мене вже нічого не візьмеш. Усі докази є, більше нічого я не знаю». Олену засудили до 13 років ув’язнення за зраду Батьківщини та екстремізм — щодо його наявності в листівках навіть проводили експертизи. На «суді» жінка заявила, що свою Батьківщину не зраджувала й належати до незаконних утворень не бажає. Коли стало зрозуміло, що відбудеться обмін, навіть не схотіла писати «клопотання про помилування». «Отже, — сказала їй охоронниця, — обмін буде без вас». «Добре, без мене» — відповіла Олена. «Коли прийшли вдруге, написала «клопотання»: прошу внести до списків обміну, бо хочу бути в колі близьких мені людей. Потім кілька разів змушували додавати слова та речення, міняти формулювання, щоб хоч якось втиснути цю заяву», — згадує Олена.


Каже, що завжди працювала на себе: мала маленький бізнес. Тепер мріє про грантову допомогу, щоб відкрити його знову. Але вже якомога подалі від війни, бо суперечок на ідеологічні теми психіка не витримує. Проте сперечатися змушують навіть зараз. Коли розмова торкається чутливих тем, Олена плаче. «Це огидно, коли чиновники намагаються виставляти нас ледарями та неробами, які тільки качають права та не хочуть працювати. Я знаю, що в мене буде все нормально, коли хоч якось оговтаюся від полону. Ми ж живі люди, які були в жахливих психологічних та фізичних умовах. Але чому я повинна відмовлятися від того, що держава зобов’язалася надати мені у вигляді допомоги?» — запитує жінка, розповідаючи про поневіряння з одноразовими виплатами та пошуком місця проживання, яких їм начебто запропонували в міністерстві аж тисячу. І в неї ще відносно легка історія, бо разом зі «справою» до України передали її паспорт. Утім, є проблеми й іншого ґатунку. «Наприклад, зараз психологи займаються груповою роботою, і я розумію, що конче потребую цієї допомоги, — розповідає Олена. — Але принципово не ходжу з усіма. Бо боляче дивитися, як різні люди намагаються довести свою начебто патріотичність, хоча вони потрапили в полон геть з інших причин. Інколи це відверті вороги, злочинці, кати. Як на мене, то був найдивніший обмін за весь час війни».

 

Володимирівна. Бабуся з тротилом  

 

 «Кого ви там наміняли? Бабця ледве ходить, краще б когось із військових!» — таких коментарів під репортажами про обмін не бракує. Проте, щойно починаєш спілкуватися з цією «бабцею», розумієш, що таких сильних жінок, як Анастасія Мухіна, ще треба пошукати. Їй уже 72 роки, після перебування в луганських підвалах вона втратила всі зуби, імунітет майже не працює. Як і багатьох звільнених полонених, її майже одразу звалив із ніг грип. На той час вона вже була в санаторії «Лісова галявина», куди направили після обстеження в лікарні українців, яким не було куди їхати. Через велику температуру літня жінка, яка й до цього пересувалася з палицею, просто не вставала з ліжка. Більшість сусідок лежали в такому самому стані. Але замість лікування заклад, що позиціонує себе як шпиталь, запропонував хворій... прикладати капустяний лист. Якось Анастасія Володимирівна знепритомніла і впала. Потім скаржилась на біль у грудях, голові, з носа постійно йшла кров, але їй навіть рентген ніхто не запропонував. Коли настав час виїжджати із санаторію, чиновники не надто церемонилися з людьми, навіть не повідомили, куди їх вивозять, мовляв, радійте тому, що дають. «Навіщо вас узагалі звільнили, краще б ви там досі всі сиділи», — переповідають слова працівниці санаторію, які вона вигукнула перед камерами журналістів, котрих покликали ображені екс-полонені. Їм та жінка представилася... психологом санаторію. Громадські активісти впевнені, що такі прикрі випадки трапляються через брак досвіду спілкування в працівників профільних закладів із людьми, які пережили полон. Бо треба навчати поводитися з людьми, які мають дуже важкі психологічні травми (але де навчають людяності?..). 

 


Врешті полонені переїхали до гуртожитку. Тільки після розголосу в пресі та за сприяння волонтерів Анастасії Мухіній зробили належне обстеження та виявили перелом кількох ребер. Про всі ці поневіряння розповідають її сусідки, поки жінка разом із волонтерами намагається оформити виплати в Пенсійному фонді. «Кажуть, що виплати поновлять тільки з моменту мого звернення. А за ті місяці, що я була в полоні, ні, бо вони начебто не знають, як усе це оформити документально, оскільки такі випадки трапляються не так часто. А ще перевірятимуть, чи не отримувала я бодай переселенських виплат до того, як потрапила в полон», — розповідає вже сама Мухіна, повернувшись у гуртожиток. Їй більше нема куди повертатися: житло й старі родичі залишилися в Луганську. Жінці, якій інкримінували 13 статей «кримінального кодексу ЛНР», тепер туди зась. Щоправда, той самий розголос допоміг зібрати для неї кошти, на які вона зможе продовжити лікування й купити найнеобхідніші речі. А придбати їй житло через деякий час пообіцяв, зателефонувавши особисто, міський голова Дніпра. Вже після бесіди я дізналася, що Анастасію Володимирівну, якій зараз важко підніматися сходами до свого місця в гуртожитку, тимчасово забрав до себе додому Олексій Сізонович, колишній бранець із Сорокиного (раніше Краснодон). А розкладачку для Мухіної допоміг придбати інший екс-полонений Сергій Жемчугов — Герой України, звільнений із полону ще у 2016-му.     

 

Читайте також: Звільнити, щоб забути


«Свої очі повинні бути всюди, — каже Мухіна. — Спочатку я займалася, так би мовити, самодіяльністю: писала від руки листівки про те, чому не варто вірити Росії, що Луганськ — це Україна, і кидала їх у поштові скриньки, «забувала» на столах біля кабінетів чиновників чи на пошті. Якось в автобусі розмовляла з жінкою про те, як боляче, що Луганщина захлинулася в російській пропаганді, а Україна не звертається до мешканців окупованих територій. Вона слухала, а тоді запропонувала допомогти з реєстрацією для оформлення пенсії, записала мій номер. Потім мені зателефонували «наші хлопчики», з якими я відтоді почала співпрацювати. Вже після звільнення вони мене знайшли, коли побачили по телевізору, ми все це згадували». «Про значну частину тієї «роботи» я навіть зараз не можу говорити, бо там залишилися мої старі родичі. Їх теж тягали на підвали, щоб мене зламати. Але я офіційно зізналася тільки в тому, що розклеювала листівки, бо з ними мене й взяли. Щоправда, вдома під час обшуку вилучили ще тротил... Скажімо так, я його просто знайшла десь біля будинку», — розповідає Володимирівна з паузами, розмірковуючи, щоб не видати зайвого. 

 

 

Розвідницькі навички 72-річної патріотки вражають: усі номери телефонів для зв’язку вона знала напам’ять і нікуди не записувала, інформацію передавала за допомогою умовних усних повідомлень. А щоб полегшити роботу наших розвідників, вигадувала такі схеми, про які колись напишуть у шпигунській книжці. На допитах її залякували страшними тортурами, під час перевезень штовхали аж до ударів головою, підсовували неякісні ліки, імітуючи турботу про здоров’я, погрожували 20 роками ув’язнення, що для Анастасії Володимирівни, враховуючи її вік, означало довічне. Навіть «офіційні адвокати ЛНР» відмовлялися захищати Мухіну — зі 150 «юристів» із другої спроби насилу знайшли одного. Але такий захист мало допоміг: «Верховний суд» розглядав тринадцять статей, судили жінку за шістьма і врешті дали 17 років позбавлення волі.      

 

Денис. Ясинуватський підривник

 

Він заходить до цієї маленької кімнати на чай, але постійно вибачається. Можливо, на жіночій території йому незручно, але вже за кілька хвилин розслабляється, бо відчуває, що перебуває серед своїх. Денисові Ковалю приховувати вже фактично нічого. Його звинуватили у підриві військової техніки в Ясинуватій, у «ДНР», що кваліфікувалося як тероризм та диверсії.

 

Читайте також: Роман Сущенко: «Тримався завдяки здоровому гумору на межі сарказму»


«У мене досі немає паспорта. Проблема з ним була ще на початку війни. Я його загубив, а відновити вже не встиг. Тепер щось не виходить із реєстрами, але сподіваюся, що вирішиться. Хочеться мати всі документи в порядку, щоб поїхати на заробітки, наприклад, за кордон. Усе доведеться починати наново. Поки сидів, померла дружина, тепер я сам. А ще лікуватися довго. Коли я перебував у Феофанії, знайшли певні проблеми. Але лікуватися треба десь в інших закладах, не там», — розповідає за чашкою чаю. Їх у тій ясинуватській групі було кілька чоловіків, кожен виконував свою частину роботи, тому не всі були знайомі один з одним. «І це правильно, бо ми розуміли, що ризик потрапити в полон дуже високий, — розповідає Денис. — Добре, що до арешту я встиг попередити свого брата не повертатися додому, бо він саме збирався їхати через лінію фронту. Служить зараз у ЗСУ. В інших учасників доля склалася по-різному. Не можу все розповідати, але є ті, хто ще чекає на обмін, а інші вирішили відсидіти строк і залишитися в окупації: від обміну відмовилися їхні батьки, налякані пропагандою. Мене тоді взяли останнього, здав нас хлопець, який недавно приєднався й не був знайомий з усіма. Знаю, що про наше звільнення навіть банер у Верховній Раді вивішували. Але як вирішувалося питання, кого включати до списків, а кого ні, не знаю».

 


Про три місяці перебування в сумнозвісній «Ізоляції» Денис згадувати не хоче. Каже, що катували. Якщо тиждень не били, то було щастя. Називає імена тих, кого тіло запам’ятало найбільше. Розповідає, що на момент його ув’язнення російські керівники вже зачистили катівні від осетинів, кадировців і навіть «казаків». Були кадрові зміни і в колонії: поки Денис там перебував, керівництво змінилося тричі. Але люті в тих стінах не поменшало.


Із деякими полоненими, яких звільнили разом із ним, Денис був знайомий ще в колонії. Зізнається, що були серед них і люди з відверто антиукраїнськими поглядами, стукачі, колаборанти та навіть причетні до незаконних збройних формувань. Хтось тихенько поїхав додому, де, можливо, розповідатиме свої легенди, а хтось залишається жити разом із ними в гуртожитку, шикуючись у чергу по допомогу гуманітарних організацій. В інтернеті вже з’явилися викривальні матеріали, що розповідають про особливо одіозних осіб, але, каже Денис, що тут вдієш, коли ти з ними на одній кухні суп вариш і живеш у сусідній камері. «Тобто в кімнаті», — після паузи виправляється він.

 

----------------

Майже всі тимчасові мешканці гуртожитку готують зараз документи для подання на Державну стипендію імені Левка Лук’яненка, засновану 2018 року. Призначається вона громадянам України, які незаконно утримувалися Російською Федерацією або окупаційною владою Криму та ОРДіЛО через їхню громадську та політичну діяльність. Щоб отримати цю стипендію і, головне, здобути визнання власної країни, Олені, Анастасії Володимирівні та Денисові треба довести свою патріотичність і підтвердити діяльність на користь України. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.