Суспільство

  ▪   Спілкувався: Михайло Ухман

Володимир Голоднюк: «Мені хотілося вбити того, хто віддав наказ на розстріл Майдану!»

Фото: Сергій Лойко
19 лютого 2014 року Володимир Голоднюк прибув на Майдан забрати додому сина Устима, який тоді перебував на барикадах, проте хлопець відмовився покидати друзів і столицю взагалі. Через кілька годин, 20 лютого, Устима Голоднюка вбили беркутівці. З того моменту минуло шість років, чоловік досі не може забути день, коли втратив свою дитину.
Матеріал друкованого видання
№ 8 (640)
від 19 лютого

Коли ви востаннє розмовляли із сином?

 

— Звичайно, такі речі не забуваються. У ніч із 19 на 20 лютого він зустрів мене біля входу в КМДА. Мій син був дуже виснажений, але водночас щасливий. Устим радів, що в нього була нова форма (бундес), за плечами носив довбню вагою три кілограми, щоб оборонятися в разі небезпеки. Він знав, для чого я приїхав у Київ, тому відразу відповів мені, що нікуди звідси не поїде.

 

А ви справді хотіли забрати Устима з Майдану?


— Так, бо бачив, що там відбуваються геть недобрі речі, тому хотів уберегти свою дитину. Моє серце відчувало тривогу, але він відмовився повертатися додому, тому я вирішив залишитися з ним. Востаннє бачив його біля будинку Головпоштамту, він прогулювався з якоюсь д­івчиною близько п’ятої ранку, мені хотілося його гукнути, але вони так мило всміхалися, що я вирішив не тривожити дітей.

 

Читайте також: Справи Майдану. Що з’ясували слідчі за п’ять років

 

Як ви дізналися, що сина вбили?


— Близько одинадцятої дня ми підсилювали так звану сніжну барикаду. Я постійно намагався зв’язатися із сином, але телефон мовчав. Саме тоді зателефонувала сестра Устимової матері й сказала, що по телебаченню бачила новину, де вказували, що на Майдані загинув хлопець зі Збаража на ім’я Устим. Відтоді почалися пошуки мого сина. У тому хаосі тіла вбитих заносили спочатку в Жовтневий, інших у КМДА, когось до пам’ятника Архангелу Михаїлу, у Михайлівський собор. Я з одним хлопцем — сином моїх друзів — бігав за цими адресами, щоб знайти Устима. Було дуже важко піднімати простирадла, якими були накриті вбиті українці.


Близько дванадцятої години зателефонували друзі й сказали, що Устим лежить у готелі «Україна». Мені в той момент відняло ноги, хлопці підхопили під руки й занесли в готель.

 

Ви кажете, що мали погане передчуття, тому приїхали до Києва. Що саме, на вашу думку, складалося не так?

 

— У мене був досвід Революції на граніті й Помаранчевої революції, бачив, чим вони закінчилися, тому розчарувався такими подіями. Як каже один класик, «революцію задумують генії, роблять її фанатики, а її плодами користуються негідники»! Я не раз говорив про це з Устимом, але його віра була така сильна, що він навіть породив у мені надії на те, що життя поліпшиться.


Я розумів єдине: дуже важко боротися із системою, яка вже перетворилася на поліцейську державу, палицями й щитами. Як наслідок, на той момент уже було чимало вбитих активістів, тому я чітко усвідомлював: якщо ситуація в країні не зміниться, то ті, хто виживе, сидітимуть у в’язниці. Цей острах жив у мені, і я не міг перебороти його, тому намагався зупинити сина, проте мені не вдалося. Загибель Устима та його побратимів дали мені надію, що Україну можна перетворити на успішну державу.

 

Читайте також: Меморіал vs. розслідування


Зараз розумію, що такі зміни не відбуваються миттєво, а тоді хотілося, щоб вони відбулися наступного дня. Наше суспільство ще не дозріло до таких змін, воно повинно вистраждати, хоч би як це боляче звучало. Люди повинні відчути те, що відчував я, коли стояв над тілом сина. Я не бажаю горя в родинах нікому, не хочу, щоб вони ховали рідних, але їм слід щиро співчувати тим, хто втратив своїх рідних на Майдані. У них має бути розуміння, що кожна втрата нам дана Господом і всі страждання повинні змінювати душі людей.


Ваша нинішня діяльність: допомога добровольцям, армії — це результат подій на Майдані?


— Я не соромлюся казати, що до загибелі сина був звичайним жителем України, який особливо не переймався її долею. Співчуття було, але болю через якісь події не відчував. Тільки ось така життєва рана щось перевернула в мені. Якщо за цю країну кладуть життя молоді, безневинні хлопці, то старшому поколінню потрібно більше працювати, ніж просто проживати в Україні.

 

Батько одного «кіборга» з Тернопільщини після того, як дізнався, що його вбили росіяни, пішов на війну помститися. Вами не керувало почуття помсти?


— У перші хвилини, коли я знайшов тіло сина, воно ще було теплим. Мені здавалося, що душа Устима ще не відійшла, і я вдихав його тепло. У мене є таке переконання, що зло породжує зло, тож якби я вбив когось у беркутівській формі, то його родичі теж прагнули б помститися. У той момент я хотів, щоб покарали того, хто віддав злочинний наказ на розстріл цвіту української нації. Але найбільше бажав, щоб суспільство зрозуміло: нам під силу змінювати Україну! Тому, коли тисячі чужих синів пішли воювати, я вирішив допомагати їм у цьому. Що стосується помсти, люті до ворогів, то вони були, але я не знав, чи відчую задоволення, коли когось уб’ю з рядових виконавців. Наголошую: мені хотілося вбити того, хто віддав наказ на розстріл Майдану.

 

Чи пробували ви зібрати родини постраждалих на Майдані й зустрітися з нинішнім президентом України, щоб обговорити ситуацію, яка склалася з розслідуванням убивств героїв Небесної сотні?


— Я готовий зустрічатися з тими людьми, які можуть показати певний результат у цій справі. Спостерігаючи за діями Зеленського та його поплічників, я не бачу в них осіб, що хочуть добра Україні. Це купка «малоросів», яких влаштовує, що наша країна може бути губернією Московії. Зустрічатися з президентом можу в суді, коли він сидітиме на лаві підсудних за здавання українських інтересів.

 

Спецтема: Майдан. Точка відліку


Зовсім недавно ми дізналися, що два підозрювані в розстрілах Небесної сотні екс-беркутівці, яких віддали Росії в межах обміну полоненими, знову повернулися до Києва. Вони заявили, що їм нічого боятися, мовляв, вони невинні й доведуть це в суді. Як ви це оцінюєте?


— Нічого нового в цій інформації не побачив. Москва спеціально прислала їх до нас, щоб дестабілізувати си­туацію. Вороги застосували проти України страшну зброю — інформаційну війну. Вони платять своїм маріонеткам, щоб ті працювали всередині країни проти нас усіх. Беркутівців використовують у цьому контексті.
Колишні спецпризначенні розуміють: поки що в Україні їм нічого не загрожує, тому каламутять воду. Кулі цих двох беркутят не знайшли в тілах жертв, убитих у лютому 2014 року на Майдані, тому їх росіяни повернули. А ті, чию вину можна довести, сюди не приїдуть. 

 

---------------------------------------

Володимир Голоднюк — український громадський діяч, волонтер, народився 30 січня 1969 року в місті Збараж Тернопільської області. Навчався в місцевій школі. 1994 року закінчив Вінницький державний педагогічний університет за спеціальністю «Вчитель початкової військової підготовки та фізкультури». Служив у органах МВС, обіймав там різні посади до виходу на пенсію. Допомагає добровольцям та бійцям ЗСУ як волонтер.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.