Суспільство

  ▪   Михайло Ухман

«Чому в мене забрали мій Донецьк?»

«Нам потрібно трішки часу, щоб виростити нове, не зросійщене покоління», — каже Галина Чоста, директорка школи в селі Нетайлове Донецької області.
Матеріал друкованого видання
№ 5 (637)
від 30 січня

Галина Чоста народилася в селі Нетайлове на Донеччині. Один із найяскравіших її дитячих спогадів пов’язаний із «Кобзарем». Коли їй було п’ять років, мама подарувала дівчинці ювілейне видання — неабияку дивину в радянські 1960-ті. Вечорами до них приходили мамині подруги й маленька Галина читала їм вголос «Катерину», «Наймичку» та інші твори Шевченка. Зворушені жінки іноді навіть плакали після прочитаного, чим дивували дівчинку. Чому вони плакали, Галина зрозуміє, коли підросте, вже в старших класах. Сьогодні вона директорка школи в рідному Нетайловому. За 40 років вчителювання дитячі спогади не забулися: тепер любов до України жінка намагається передати своїм учням.

 

Читайте також: Грибна рота

 

Пані Галина вірить, що вчителювання не є чимось істотно більшим, ніж просто робота. У цьому вона переконалася ще в дитинстві. Розповідаючи про дітей, поринає в дитячі спогади й сама. Коли їй було п’ять, її старший брат-школяр їхав із класом у театр. Що таке театр, маленька Галина уявляла собі дуже туманно, але так хотіла туди потрапити, що аж розплакалася. Сталося так, що це побачила класна керівниця її брата й розчулена взяла дівчинку з ними. Здавалося б, така дрібничка, але цей випадок вона запам’ятала на все життя. І потім, ставши вчителькою, вважала за свій обов’язок не просто навчати дітей, а й старатися робити їх щасливими.

 

Сусідній Донецьк, в орбіті якого оберталося маленьке Нетайлове, Галина Чоста завжди вважала звичайним українським містом. Не менш українським, ніж будь-яке інше. Тому окупація стала для неї особистим потрясінням. «Я досі не можу збагнути, чому в мене забрали мій Донецьк? — обурюється вона. — Його забрали не тільки в багатьох донеччан, а й у тих, хто приїздив туди відпочивати, вчитися, зустрічатись із друзями... Це трагедія цілого народу, бо більшість тамтешніх людей — я знаю! — хочуть залишатися в Україні. І ми прекрасно знаємо, хто вчинив таке з нами».

 

Революцію гідності пані Галина зустріла позитивно, бо необхідність змін була очевидною. Але на загальні настрої Донбасу дуже впливала пропаганда: людям втовкмачували, що в Києві переворот, що російську мову жорстко утискатимуть, а тому від революції треба рятуватися за будь-яку ціну. Такі меседжі падали на ґрунт, підготований ще радянською владою. «Русифікація в нас відбувалася на всіх рівнях, — пояснює вона. — Ще коли я навчалася, а це були 1970-ті, вже закривалися українські школи. У технікумі диктант потрібно було писати російською. Ніхто нікого не запитував, усе робилося примусово. У 1991-му майже нічого не змінилося. Влада вирішила, що на вивчення державної мови треба всім дати 10 років. Але ж це ідіотизм! Настав 2001-й — української мови ніхто не знає. Тому що цим по-справжньому ніхто й не займався».

 

Читайте також: Нетиповий Соколик

 

Однак пані Галина намагається робити те, що в її силах. Нетайлівська школа ще 2004 року перейшла на українську мову навчання, діти з вчителями постійно організовують концерти, де співають українські пісні, читають твори українських письменників. Під час Різдвяних свят гурт місцевих жінок навіть ходить щедрувати, хоча в багатьох селах Донбасу цю старовинну традицію вже призабули. Як згадує жінка, попервах вони й самі знали мало щедрівок: згадували ті, які знали з дитинства. Взагалі питання самоідентифікації їй болить. «Де тут у нас видно, що ми живемо в Україні? — обурюється вона. — Реклама в усіх магазинах російською, усюди російська мова. Якщо сюди спустяться інопланетяни, вони й не здогадаються, що тут Україна й живе український народ».

 

Активних бойових дій під час російсько-української війни в Нетайловому не було. Російські найманці там довго не затрималися. Під час наступу українських військ вони відступили до селища Піски, звідки їх вибили далі на схід. Як зазвичай буває в таких селищах, тамтешнє населення розділилося: одні залишилися вірними Україні, а інші з радістю пішли на сепаратистський «референдум», дехто навіть узяв до рук російську зброю. «Коли одного такого запитали, навіщо це йому, він відповів: «Нарешті я почуваю себе людиною», — згадує пані Галина. Ті ж, хто ворожій пропаганді не піддався, навчилися жити, не приховуючи своєї позиції і не звертаючи уваги на пересуди й нарікання місцевої проросійської публіки. Однак це дається непросто: бути патріотом у Черкасах чи Вінниці — звичайна річ, але на Донеччині це пов’язано з ризиком для життя.

 

Втім, зрушення, за словами Галини, все ж таки відбуваються. Навесні 2014-го, допоки в Нетайловому перебували російські найманці й поруч точилися бої, місцеві мешканці жили в страху. Дехто навіть боявся зайвий раз виходити на вулицю й чекав, що ж буде далі. З поверненням української влади все змінилося. Діти, які відтоді підросли, самі тягнуться до української мови, культури. І в садочку, і в молодших класах вони радіють, коли випадає нагода вдягнути вишиванки. Але жінка залишається реалісткою: позитивні тенденції потрібно стимулювати, бо майже три покоління тутешніх людей зазнали тотальної русифікації. Тому просвітництво подекуди доводиться починати майже з нуля. «Ми з вчителями навчаємо дітей справжньої історії України, а от старше покоління багатьох тем ще не сприймає — нічого дивного, їх же навчали й виховували зовсім по-іншому», — пояснює вона.

Читайте також: Друг героя

 

«Нам потрібно трішки часу, щоб виростити нове, не зросійщене покоління», — міркує пані Галина. Іспит з української мови справді легше скласти дітям, які виросли на Тернопільщині, а не на Донеччині. Але, на її думку, до цього слід ставитися з розумінням. «Наші діти нині їздять у західні регіони країни й бачать, як живуть їхні ровесники. Вони починають думати й жити по-новому. Одне слово, ми робимо все, що в наших силах, — каже вона. — Важливо тільки, щоб із правильного курсу не зійшло керівництво нашої держави».

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.