Суспільство

  ▪   Єлизавета Гончарова

Перепустка до Росії

Фото Добропільського ЦНАПу
У містах Донеччини різко збільшилися черги за закордонними паспортами
Матеріал друкованого видання
№ 3 (635)
від 16 січня

Наприкінці 2019-го Кабмін ухвалив рішення, згідно з яким припиняється дія угод із Російською Федерацією, коли українці могли їздити туди за внутрішніми паспортами, а діти — за свідоцтвами про народження. Згідно з новими нормами з 1 березня 2020 року громадяни України будь-якого віку зможуть перетнути кордон із РФ тільки за закордонним паспортом. Ця інформація, яка офіційно була оприлюднена на засіданні Кабміну 18 грудня 2019-го, спричинила певний ажіотаж: до ЦНАПів та відділень Міграційної служби України в більшості населених пунктів Донеччини стали звертатися ті, хто досі навіть не планував оформляти документ для виїзду за кордон. І якщо після надання безвізу з Європою, коли теж був великий попит на згадані послуги, у чергах стояла переважно молодь, то тепер люди пенсійного віку.


«Я тут узагалі вперше, але мені подобається», — каже літня жінка, яка разом із подругою стоїть біля дверей у закутку нещодавно відкритого ЦНАПу в прифронтовому Торецьку. Деякий дисонанс у цей новенький інтер’єр із купою техніки, терміналів, віконечок та сучасних наліпок вносить напис на дверях на звичайному паперовому аркуші великими літерами з жовтою стрілкою: «Тут паспортов нет! Паспорта — там!», із чого всім має бути зрозуміло, що саме в цьому закутку й видають закордонні документи. Зважаючи на тишу в інших залах, найпопулярнішою тут є саме ця послуга. Роблю спробу стати в чергу, але люди мовчать. З’ясовується, що кожен прийшов по своє: літні подруги записатися, хтось спитати, чи не готовий паспорт, у когось призначено оформлення саме на цей час, комусь цікавий перелік документів, який потрібно надати для оформлення, а інші вже забирають паспорт. Дивно, але натовпу, як у більшості сусідніх міст, немає, хоча зайти у вільному порядку й оформити документ усе ж таки неможливо. Без коментарів чиновників розібратися важко навіть після того, як доволі поінформована літня пані пропонує скористатися «якимось ботом», показуючи QR-код на оголошенні.

 

Читайте також: ОРДіЛО: невтішні висновки


«У нашому ЦНАПі працює три відділи, ми пропонуємо населенню понад сотню різних послуг, зокрема оформлення закордонних і внутрішніх паспортів, — розповідає в. о. начальника торецького відділу організації надання адміністративних послуг Оксана Онищенко. — Але можемо надати їх тільки тим, хто отримував внутрішній або попередній закордонний паспорт на території, яка нині не є окупована». Керівниця пояснює, що переселенці з ОРДіЛО, а також місцеві мешканці, котрі колись отримували документ, наприклад у Горлівці, до якої тут по прямій кілька кілометрів, мають звертатися не до ЦНАПу, а до відділень Міграційної служби, де є можливість провести верифікацію людини.

Для переважної частини населення Східної України Росія чи не єдиний «закордон», який існував у парадигмі пошуку роботи або відпочинку: у твоєму розпорядженні сотні тисяч кілометрів, але тільки в одному напрямку

 

Тому й черги в Торецькому ЦНАПі не такі великі, як у тих прифронтових населених пунктах, де місцеві та переселенці обслуговуються разом у відділеннях Міграційної служби. Там справді можна сьогодні спостерігати багато людей, які не встигають записатися в електронну чергу на місяць, тому штурмують відділення особисто, сподіваючись прорватися наживо. Довелося поспілкуватися з тими, хто приїхав з окупованої території для отримання закордонного паспорта, у відділі Міграційної служби в Бахмуті, де людей через близькість до КПВВ «Майорське» значно більше. Чоловік із Донецька пояснює, що встиг записатися в чергу через інтернет, хоча вдалося й не з першого разу. Звісно, можна спробувати почекати в живій черзі, але для людини, яка спеціально перетинає лінію фронту, це незручно. Зізнається, що має можливість їздити до Росії через пропускні пункти на окупованій території, але не хоче порушувати закон, тому завжди їздить через офіційні на контрольованій Україною території. «Бо будуть штрафи потім, ще якісь претензії прикордонників. А я в справах мотаюся і до Києва, і до Одеси, навіщо ставити себе поза законом? Хоча, якщо чесно, не знаю, що буде далі. Не виключено, що в мене взагалі буде три чи чотири паспорти: український внутрішній, закордонний, а також паспорт «ДНР» або російський. Бо останнім часом із цим там дедалі суворіше. Тому хтозна, може, мені цей документ узагалі потрібен буде, щоб емігрувати кудись якомога далі. Сподіваюся через місяць його отримати».

 

Читайте також: На манівцях реінтеграції


На жаль, записатися в чергу через інтернет із технічних причин у Торецькому ЦНАПі поки що неможливо, але зручно по телефону або особисто, чим найчастіше й користуються пенсіонери. «Так, останнім часом багато дідусів і бабусь. Але все проходить спокійно, без багатогодинного стояння під кабінетами. Наразі ми робимо до 20 документів за день, що, звісно, більше, ніж раніше. Є й кілька місць для людей із живої черги, якщо це терміново. Але це та категорія, яка зазвичай не замовляє термінового виконання. Вони просто хочуть бути впевненими, що матимуть змогу поїхати до родичів у будь-який момент, — припускає пані Оксана. — А ось восени спостерігався доволі відчутний сплеск попиту на закордонні паспорти серед працездатних чоловіків: коли на шахтах стала зростати заборгованість із заробітної плати, а подекуди й припинятися робота, гірники поїхали до Польщі. Думаю, буде ще хвиля з тих, хто повернеться із заробітків із Росії. Це будівельники, обслуговуючий персонал. Щоб виїхати знову, їм потрібен закордонний паспорт».

 

Читайте також: Донбас. Кроки до повернення


У кабінеті Торецького ЦНАПу, де оформляють документи, два апарати, тому черга просувається доволі швидко. Хлопець, який заходить туди для оформлення паспорта, каже, що записувався 26 грудня, тобто чекати довелося менш як місяць. «А сьогодні записують уже на 3 березня. Бо людей значно побільшало», — каже та сама активна літня пані. Питаю, чи вона не знає, чому саме. Жінка знизує плечима: «Мабуть, тому, що з березня без цього паспорта не виїдеш». Черга ствердно киває. «Але ж і раніше для перетину кордону він був потрібен», — кажу я. «Та нам не потрібно ні за який кордон, нам у Росію. У мене там діти, внуки, — відповідає. І додає: — У нас у півміста всі родичі там». Хоч би як анекдотично звучав цей діалог, реальність не набагато відрізняється від наведеного прикладу. Справді, у шахтарських містах дуже багато тих, хто приїхав сюди колись у пошуках роботи та долі саме з Росії. Тому рідні в Тамбові більше, ніж у Житомирі. А ще не секрет, що для переважної частини населення Східної України Росія чи не єдиний «закордон», який існував у парадигмі пошуку роботи чи відпочинку: якщо хочеш кудись поїхати, у твоєму розпорядженні сотні тисяч кілометрів, але тільки в одному напрямку. А за відсутності навіть номінального розділення, як-от потреба в закордонному паспорті, більшість і далі сприймала Росію та Україну як одну державу, навіть попри війну, яку тут усі бачили й відчували зблизька. Тому зрозумілі здивування та навіть незадоволення тих, хто звик їздити туди як до сусіднього міста, додатковими обмеженнями й незручностями, особливо чергами чи додатковими витратами на закордонний паспорт. Але необхідність зробити це назріла давно, щоб навіть на підсвідомому рівні люди, перетинаючи кордон із Росією, відчували, що їдуть до чужої країни. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.