Суспільство

  ▪   Іван Вербицький

«Какая разница» у футболі

Фото: УНІАН
Чим небезпечне панування російської в українському спорті № 1
Матеріал друкованого видання
№ 49 (629)
від 5 грудня, 2019

Головною спортивною подією осені став вихід національної збірної України з футболу у фінальну частину Євро-2020. Вихід переконливий, із перемогою над чинними чемпіонами континенту португальцями в активі й без жодної поразки впродовж усього циклу в пасиві. Здобутий командою у відборі рейтинг дав їй змогу потрапити в перший кошик під час жеребкування фінальної частини. Але водночас загальне відчуття ейфорії футболісти й тренери трохи зіпсували розумінням чи то пак нерозумінням своєї соціальної місії. На 29-му році незалежності, після майже шести років війни вони вперто відмовляються розмовляти українською. Та ще й роздають інтерв’ю ЗМІ країни-окупанта і задоволено про це розповідають.


Футболіст Едуард Соболь, який виступає у складі бельгійського «Брюґґе», поспілкувався з виданням під одіозною назвою «Советский спорт» і підтвердив, що тренер Андрій Шевченко спілкується з гравцями російською. Кілька гравців, які в побуті розмовляють українською, теж є, але в команді вони «для зручності» теж переходять на російську. Кількома реченнями Соболь, мабуть, сам того не усвідомивши, ретранслював марення російських пропагандистів, які активно поширюють думки про те, що українська мова штучна й що нею розмовляють тільки в селах і на Галичині.

 

Читайте також: Українська мова в Україні: де вона, яка вона і скільки її?


Трохи раніше півоборонець Тарас Степаненко висловився, можливо, не так відверто, проте також доволі промовисто. Гравець «Шахтаря» бідкався, що змушений перекладати своїм дітям мультики на російську, бо української вони не розуміють. До честі Тараса, він бодай додав, що треба діток мови навчати. 


Мовний фактор в українському футболі контрастує з рештою видів спорту та суспільством загалом щоразу більше. Тренер Шевченко, який вільно спілкується італійською й англійською, навіть кілька слів у рекламі букмекерської контори промовляє з таким жахливим акцентом, наче його корені не з Двірківщини Яготинського району, а з передмістя Ломбардії, звідки він потім перебрався до Мілана. 


Польський футболіст київського «Динамо» Томаш Кендзьора в одному з інтерв’ю дивувався, що в країні, у якій триває війна, стільки російськомовних у побуті людей. Він збирався вивчити українську, але в одну мить зрозумів, що йому це не потрібно. За словами поляка, єдиним україномовним футболістом у «Динамо» станом на весну цього року був молодий нападник Назарій Русин, який народився у Львові. Нині Русин на правах оренди виступає за луганську «Зорю», а отже, україномовних у складі киян, виходить, немає взагалі. Комізм ситуації полягає в тому, що мову почав вчити іспанський нападник Фран Соль, який уже навіть ділився відео, де він уривчасто розмовляє українською, у соцмережах. Також українською вітала підписників в Instagram його дружина Соля. 

Польський футболіст київського «Динамо» Томаш Кендзьора в одному з інтерв’ю дивувався, що в країні, у якій триває війна, стільки російськомовних у побуті людей. Він збирався вивчити українську, але в одну мить зрозумів, що йому це не потрібно


Поведінка більшості наших футболістів дивна ще й тому, що представники деяких інших видів спорту вже зрозуміли: мову треба знати. Особливо показовою є ситуація зі збірною з легкої атлетики. Українською вільно спілкуються народжена в Бахмуті на Донеччині Юлія Левченко, дніпрянки Анна Рижикова і Ярослава Магучіх, киянка Ірина Геращенко. Причому досвідченіша порівняно з іншими бронзова призерка Олімпіади-2012 Рижикова (у дівоцтві Ярощук) раніше була виключно російськомовною, мову вона майже досконало вивчила за останні кілька років із власної волі. Причому дівчата навіть просять людей, для яких українська є рідною, аби не переходили на російську. «Щоб була практика».


Ще більше вразив боксер Олександр Хижняк. Спортсмен не проігнорував церемонії, на якій йому мали вручити трофей найкращого боксера 2017 року, проте на урочистостях у російському Сочі вітальне слово виголосив українською, чим неабияк спантеличив організаторів, які навіть не підготували перекладача. Так, уродженець Полтави Хижняк україномовний і в побуті, але до нього жоден наш спортсмен на території Російської Федерації нічого схожого не робив.

 

Дуже показовою є й стрімкість, із якою засвоїв мову теперішній нардеп, дворазовий чемпіон світу з греко-римської боротьби Жан Беленюк. Упродовж 28 років спортсмен залишався цілком російськомовним. Але, щойно отримав депутатський мандат, менш ніж за два місяці вивчив українську, причому українську доволі грамотну. Під час розмови Жан іноді забуває деякі слова, але показово й те, що він не намагається вставляти русизми, а робить паузу, щоб дібрати український відповідник. Приклад Беленюка демонструє, що нічого неможливого не буває, головне бажання.

 

Читайте також: Мовностурбоване


Звісно, змінюються часи й в українському футболі. Нині там уже немає персоналій калібру етнічного росіянина Олександра Алієва чи одесита Андрія Вороніна, які могли перебити україномовного журналіста й вимагати від нього спілкуватися «по-нормальному» чи «на понятном язикє». Нинішні майстри чітко усвідомлюють, що в сучасних реаліях за такі речі можна потрапити в не меншу опалу, ніж екс-футболіст «Шахтаря» Ярослав Ракицький зі своїм впертим небажанням виконувати державний гімн. Утім, бажання українізуватися теж наразі не помітно. 


Проте це, вочевидь, наступна стадія еволюції. Адже зміни у свідомості українських спортсменів, нехай і не такі стрімкі, як того хотілося б, відбуваються під впливом суспільства, у якому після Революції гідності виник чіткий запит на українську мову й усе українське. Не помітити цих змін не могла навіть спортивна спільнота, хоча вона живе своїм трохи відособленим життям. 


Крім того, на зовсім молодих спортсменів, недавніх школярів не могли не вплинути зміни в мовному законодавстві, потреба навчатися у вишах виключно державною мовою. Тож, мабуть, не варто дивуватися, що 19-річна дзюдоїстка Дар'я Білодід із Києва чи 18-річна легкоатлетка з Дніпра Ярослава Магучіх українською говорять вільно, хоча походять із цілком російськомовних сімей. Водночас приклад футбольних однолітків Дар'ї та Ярослави демонструє, що річ не лише у віці та системі освіти, а й у бажанні вчитися. Бо з 23 гравців, які влітку 2019-го стали чемпіонами світу серед гравців, яким не більш як 20 років, українською здатні спілкуватися лише четверо: син загиблого в російсько-українській війні офіцера Повітряних сил ЗСУ Павла Дришлюка Кирило з Борисполя на Київщині, Олексій Хахльов із Рівного, уродженець Калуша на Івано-Франківщині Олег Веремієнко й Данило Сікан, який народився в Житомирі, грав у Львові, а нині перебуває в системі донецького «Шахтаря».   

 

Читайте також: Донбас по-українськи: очі бояться, а вуста говорять?


Найбільша біда в тому, що зі спортсменами зазвичай не ведуть виховної роботи. Такої, як, приміром, голова Національного комітету спорту інвалідів України Валерій Сушкевич, котрий може за зачиненими дверима наголосити: «З росіянами в публічному просторі жодних обіймів чи братань. Хто порушить це правило, вилетить зі збірної». І порушувати справді не наважується ніхто. 


Звісно, в олімпійському спорті чи тим паче в професійному футболі ситуація трохи інша. Впливати на свідомість там слід гнучкіше. Але впливати треба. Бо часто не вина спортсменів, що вони чогось не знають, а їхнє нещастя. Люди з дитячого віку перебувають фактично в резервації, дотримуються режиму й спілкуються в обмеженому схожими інтересами середовищі, часто під керівництвом тренерів із відверто совковим менталітетом. Тому дивуватися, що в умовних динамівця Циганкова чи донеччанина Коваленка немає розуміння, навіщо знати українську, мабуть, не варто. Вони цього й справді не знають. На жаль, в українському спорті найчастіше виховують покірних виконавців, а не різнобічно розвинених особистостей. Щоб змінити такий підхід, треба внести корективи в програми освітніх закладів, які готують тренерів, і сподіватися на свідомість керівників федерацій, спортивних клубів, працівників прес-служб та піарників і, врешті, на поступову зміну ментальності нашого спортивного середовища загалом. Бо, поки північний ворог буде під боком (а щезне він нескоро), розслаблятися й нехтувати мовними аспектами ми не маємо права. Особливо коли йдеться про таке явище міжнародного масштабу, як спорт найвищих досягнень, крізь призму якого часто оцінюють стан справ у країні загалом. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.