Суспільство

  ▪   Роман Малко

Рух стримування

Фото: Станіслав Козлюк
Хто й навіщо влаштовує акції «Ні капітуляції!» та як це може допомогти президенту
Матеріал друкованого видання
№ 50 (267)
від 13 грудня, 2012

Природною реакцією суспільства на «мирні ініціативи президента» (про зміст яких часто доводиться лише здогадуватися) стали масові громадські акції під гаслом «Ні капітуляції!», які періодично відбуваються в столиці та регіонах. Перші протести вибухали майже стихійно з ініціативи різних громадських активістів. Згодом, після підписання в Мінську українською делегацією так званої формули Штайнмайєра, було проголошено про створення мережі Рух опору капітуляції (РОК). Тоді під заявою підписалося чимало відомих українців: політв’язень Кремля Володимир Балух, почесний президент Національного університету «Києво-Могилянська академія» В’ячеслав Брюховецький, правник-міжнародник Володимир Василенко, дипломат Володимир Огризко, політик Роман Безсмертний, командувач Української добровольчої армії Дмитро Ярош, дисидент, виконавчий віце-президент Конгресу національних громад України Йосип Зісельс, колишня виконувачка обов’язків міністра охорони здоров’я Уляна Супрун, екс-міністр освіти Сергій Квіт, речник міжнародної волонтерської спільноти InformNapalm Михайло Макарук, фронтмен гурту «Мандри» Сергій Фоменко та багато інших.

 

Вони закликали долучатися до руху всіх небайдужих, а парламентські фракції «Голосу», «Батьківщини» та «Європейської солідарності» створити в Раді міжфракційне об’єднання «Опозиційна платформа — ні капітуляції». Уже наступного дня стратегічна рада РОКу презентувала «Українську доктрину безпеки та миру» як альтернативний план мирного врегулювання, який міг би допомогти Зеленському зрозуміти, як викрутитися із ситуації, у яку він втягнув країну.
Загалом виникнення такої ініціативи не новина для української політики. Щоразу, коли в країні щось «підгорає», створюються комітети, які ставлять собі за мету протидіяти шкідливим ініціативам влади. Шанс, що вони досягнуть якогось успіху, зазвичай доволі низький. Утім, цього разу все набагато серйозніше, адже ставки надто високі. Йдеться не просто про якісь політичні викрутаси. На карті існування держави.

 

Читайте також: Потрібен справжній мир, а не його імітація


Для координації дій між усіма, хто готовий боротися проти капітулянтських кроків влади та вироблення єдиної позиції щодо майбутнього України, РОК ініціював проведення 15 листопада в Києві Національного форуму гідності. «Сьогодні розгорнута широка кампанія «Ні капітуляції!», до якої входять різні структури, — каже один із координаторів РОКу екс-нардеп Андрій Левус, — партійні, серед яких «Європейська солідарність», «Демократична Сокира», «Національний корпус», а також РОК — майданчик, що охоплює переважно громадські середовища. Ми працюємо над тим, щоб між партійним сегментом протесту й громадським була взаємодія. Саме з цією метою провели форум. Щоб знайти спільні точки дотику та сформувати вимоги. Щоб звучати одним голосом і одним процесом».


Представників політичних партій серед більш як трьох сотень учасників — громадських активістів, волонтерів, ветеранів російсько-української війни — на форумі виявилося негусто. Були делегати від «Свободи», «Нацкорпусу», «Демсокири» та «Голосу». «Європейська солідарність» і «Батьківщина» захід проігнорували, хоч, як твердять організатори, їх також кликали. Врешті, як і завжди на всі акції та зустрічі зі стратегічною радою. Як вдалося згодом дізнатися Тижню, у ЄС та «Батьківщині» свідомо вирішили утриматися від участі у форумі. Петра Олексійовича, найімовірніше, стримав нездоланний постпрезидентський синдром, Юлія Тимошенко тоді ще не поспішала остаточно сваритися зі «слугами».

Рух опору капітуляції не спрямований персонально проти Зеленського чи його команди. Його мета — допомогти президенту в його спілкуванні з Путіним й посилити позицію України на переговорах у будь-якому форматі


Очевидно, що таку поведінку потенційних союзників не слід вважати критичною, впевнені активісти РОКу. Майданчик активісти бачать як державницьку платформу, на якій знайдеться місце інтелектуальному та експертному середовищу, діаспорі, громадським організаціям і партіям. РОК — це лише елемент загального протесту, модеруюча, допоміжна сила, яка не претендує на першість, а все-таки чекає від лідерів політичних партій, особливо парламентських, активнішої позиції. Але ця позиція знов-таки має бути збалансованою в інтересах усього суспільства, а не вузькопартійною. Завданням руху є максимально розширити громадянський фронт спротиву капітулянтським діям влади, тож за жодних обставин він не може стати афільованим членом будь-якої політсили, заявляють активісти. Хоч і не приховують, що в деяких політичних структур бажання очолити рух чи взяти його під крило таки спостерігається.


Петро Порошенко, скажімо, дуже ревно ставиться до діяльності РОКу й не проти стати його лідером. Але це не в інтересах руху, як і, врешті, не в інтересах Петра Олексійовича. Якщо вся опозиція асоціюватиметься тільки з Порошенком, від того програє Україна. Схожий клопіт і на правому фланзі. «Нацкорпусу», який, на відміну від більшості політсил, може похвалитися серйозними мобілізаційними можливостями, також кортить бути більше інтегрованим у середовище, і він, вочевидь, теж бачить себе на чолі процесу. Але такий сценарій знов-таки значно звужує соціальну базу протесту, до того ж підіграє кремлівській та західній ліберальній пропаганді, яка й так волає, що на чолі противників політики Зеленського самі неонацисти та радикали різних мастей. Крім того, відносини ЄС та «Нацкорпусу» важко назвати дружніми, що теж впливає на загальну температуру.

 

Читайте також: Володимир Зеленський. «Почую кожного»


Але всі ці розбіжності не проблема, стверджують у русі. Кажуть, що й надалі готові координувати свої зусилля з усіма великими й малими проукраїнськими партіями, хоч це й не означає, що рух може стати приватною власністю. Важливо оминути чиїсь егоїстичні наміри й показати суспільству, що опозиція до Зеленського — це не войовнича меншість. «Якщо ми обмежимося роллю прихильників або колишнього президента, який очевидно має заслуги перед державою, або якоїсь іншої політичної партії, — каже Андрій Левус, — то капсулюємо й закриємо протест у межах відсотків довіри, які є в тих політичних сил. На жаль, цих відсотків нині недостатньо, щоб говорити про протест. Водночас 68% українців (дані групи «Рейтинг») вважають Росію агресором, хочуть у НАТО, ЄС. Тобто людей, які сповідують наші цінності, більше. Відповідно спертися на якусь одну політичну силу чи виступати лише антиЗе означає позбавити себе можливості охопити весь цей спектр. А наше завдання — виграти уми й серця людей. Щоб вони зрозуміли, що ця влада й ця людина не тягнуть їх у ЄС та НАТО, не протидіють Росії як агресору».


Врешті, об’єднатися можливо тільки на основі позитивної програми дій, впевнений заступник Голови ВО «Свобода» Юрій Сиротюк. «Тоді винесуться за дужки менш важливі речі. Успіх Революції гідності 2014 року був у тому, що політики й громадськість знайшли межі спільної діяльності. Це не всіх влаштовувало: комусь не подобалася анархія інших, комусь, на їхню думку, яловість лідерів. Але революція потребує структур. Це процес, який треба організовувати. І сьогодні є нагода подивитися, що ми маємо. Антимайдан у масштабах країни 2014 року не вдався, бо навіть в Одесі й Донецьку стояв Євромайдан. А це була робота організованих структур: десь «Удару», десь «Батьківщини», десь «Свободи». Тому хибно думати, що революція можлива без підготовки й організації».

 

Читайте також: Приборкання недоторканного


І все ж таки наразі про революцію не йдеться. Проміжна спільна ціль руху — зупинити турборежим капітуляції й спробувати докричатися до президента. Як стверджує професор Володимир Василенко, що входить до стратегічної ради, РОК не спрямований персонально проти Зеленського чи його команди. Його мета — допомогти президенту в його спілкуванні з Путіним й посилити позицію України на переговорах у будь-якому форматі. Запропонована доктрина й інші документи, які напрацьовує громадське та експертне середовище, повинні стати підґрунтям для його аргументації, що має спиратися на національні інтереси, а не повторювати путінські забаганки. «Президент під час переговорів повинен заявити: я не цар і не Бог, у мене є демократичне суспільство, і я маю прислухатися до його вимог. У мене є парламент. Я маю також прислухатися до думки парламенту. Я не можу ухвалювати свавільні рішення, які не ґрунтуються на підтримці народу й парламенту».


У РОК заявляють, що як відповідальна державницька сила не збираються просто закликати до бунту й анархії, розуміючи, що від цього може просісти вся конструкція держави. Куди важливіше сформувати єдиний фронт, який зможе перехопити й стабілізувати ситуацію та допоможе не розпастися країні, якщо президент піде на повідку в Росії, яка прагне влаштувати в Україні хаос. Сьогодні Зеленський перейшов уже багато червоних ліній. Але головна — суверенітет держави й безпека. І якщо він її переступить, тоді суспільство повинне бути готовим до активної відповіді. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.