Суспільство

  ▪   Андрій Васькович
  ▪   президент міжнародного благодійного фонду Карітас України

Почуватися захищеним

Фото: Роман Малко
Якою мірою корелюють солідарність суспільства та соціальна політика
Матеріал друкованого видання
№ 46 (626)
від 14 листопада

Дискутуючи над створенням в Україні якнайефективнішої соціальної системи, слід мати на увазі не лише те, у який спосіб ми хочемо розподіляти бюджетні кошти, щоб усі прошарки суспільства були забезпечені. Як підтримати економіку, щоб вона розвивалася й давала людям робочі місця? Як зробити так, щоб громадяни, які перебувають на фінансуванні держави (лікарі, вчителі, пенсіонери), могли гідно жити? Питання перерозподілу фінансів важливе, але не головне. Найперше треба задуматися: яке значення має людина в нашому суспільстві? Що таке людська гідність? Чи ми бачимо в людині, наприклад, образ Божий (із християнського погляду)? Якщо ми хочемо зберігати людську гідність, що мусимо зробити, щоб людина могла гідно жити, якщо потрапляє в біду не з власної чи навіть із власної вини? Як історично формувалося розуміння людини, під впливом яких цінностей? Як ми вирішували соціальні питання за княжих часів, яка система була в добу козаччини чи в часи, коли Україна була розділена між імперіями? Як ми забезпечували тих людей, які випадали зі звичної форми самозабезпечення? Як ставилися до них? Нам треба дійти до тих базових принципів і на їх основі розробляти соціальну систему.

 

Не можна сказати, що в країні на серйозному рівні дискутуються соціальні реформи. Побутує думка, яку дуже часто можна почути від політиків: якщо економіка процвітає, то решта вирішиться. Не вирішиться. Потрібно визначити пріоритети. Аналізуючи результати минулих виборів, бачимо насамперед, що суспільство незадоволене тим, як живе. Люди мають відчуття (виправдане чи ні), що живуть погано. Саме тому обрали лідера, який обіцяв, що все буде по-іншому, що житиметься краще. І хоча соціальна компонента, можливо, не відіграє для політиків якоїсь ролі, вони у своїх діях не керуються цими потребами, не дбають про те, як створити соціальну систему, що спрацює і дасть громадянам відчуття захищеності, але для людей це і є головне.  

 

Читайте також: Американська мрія для України

 

Звісно, є певні напрями, де ми спостерігаємо поступ. Наприклад, Карітас брав участь у розробці законодавства в сфері надання соціальних послуг і зробив свій внесок у цю дискусію та в самі закони. Але це ще не той повноцінний підхід, який потрібен. Нам потрібна візія, що ми хочемо створити й отримати в результаті. У медичній реформі цю візію подала Уляна Супрун, і вона абсолютно правильна. У соціальній сфері її ще навіть не сформульовано. Куди саме ми йдемо? І що ми крок за кроком маємо досягати? А це надзвичайно важливо для розвитку суспільства, а також для соціального спокою. Досі ми завжди мали політичні революції. Боюся, що коли не вирішимо ці питання, то надалі матимемо соціальні революції.   


Модель держави загального добробуту (те, що на заході називається welfare state і забезпечує людині прийнятні умови життя) графічно має вигляд трикутника. Перший кут — власний заробіток. Людина працює, отримує кошти й забезпечує себе. Другий кут — сім’я. Якщо в родині є люди, які себе не забезпечують (ще або вже не працюють чи з якихось причин не можуть працювати), той, хто працює й отримує дохід, повинен про них подбати. Третій кут — держава, яка організовує допомогу громадянам, які не можуть дати самі собі раду: літні люди, ті, хто недостатньо заробляє або втратив роботу, діти-сироти. Допомогти їм — це і є функція держави, і її можна реалізувати кількома способами.
На сьогодні відомі різні моделі держави, яка дбає про добробут громадян. Скандинавська, зокрема, передбачає забезпечення через податкову систему. Американська працює за принципом «маєш гроші — мусиш сам себе забезпечити». У США дуже важко дискутуються питання, як суспільство може забезпечити тих, хто не вписується в нього, і я не хотів би, щоб Україна пішла таким шляхом. Натомість німецька модель соцзабезпечення, що функціонує через солідарні страхові системи, могла б стати для нас добрим прикладом.

Найкращим гарантом забезпечення якості послуг є ринок, що дає можливість вибирати. Якщо один учасник ринку надав послугу не тієї якості, якої людина потребує, вона йде до того, хто надасть краще

 

В її основі лежить ідея солідарності. Суспільство створило фонди та страхові компанії, що наповнюються коштом громадян, які сплачують відсоток зі свого заробітку на соцзабезпечення, пенсію чи медичне страхування. Можливо, хтось за життя ніколи не скористаєтесь тими можливостями, але така модель дає стійке відчуття впевненості та захищеності. Кожен німець знає, що в разі чого не залишиться сам на сам зі своїми проблемами. Завдяки цьому людина, яка захворіє, не впадає в паніку, як в Україні. Вона не мусить покладатися на солідарність суспільства, щоб зібрати кошти на операцію, бо знає, що з фонду буде оплачено все необхідне лікування незалежно від суми її внеску. Якщо втратить роботу, теж упевнена, що буде забезпечена. Можливо, не так, як люди, які працюють, але все ж таки гідно. Тому громадяни Німеччини можуть абсолютно позитивно дивитися в майбутнє, усвідомлюючи, що вони захищені перед різними випадками, які можуть трапитися. Усі ці системи сьогодні під тиском глобалізації, звісно, змінюються. Річ у тім, що фонди наповнюються не лише з доходів громадян, а й із внесків працедавців. Останні кажуть, що соціальне навантаження для них завелике й заважає конкурувати на ринку (у ціну продукції вони змушені закладати й ці витрати). Тож політика маневрує між тим, що цінне для розвитку економіки, і тим, що потрібно для забезпечення соціальної системи в суспільстві.

 

Читайте також: Видатки різноманіття


Що цікаво, принципи, за якими була побудована післявоєнна Німеччина і які ввійшли в її політичну та соціальну структуру, фактично перегукуються з принципами католицького соціального вчення, за якими також працює Карітас. Католицька церква впродовж століть спостерігала за суспільствами й вивчала, за якою моделлю та за якими принципами вони можуть нормально розвиватися, забезпечуючи внутрішній мир і розвиток. Як можна розподіляти багатства країни. Як подбати про те, щоб людина могла нормально жити, заробляти й ставати багатшою, не забуваючи при цьому, що суспільство здорове тільки тоді, коли участь у збагаченні беруть усі й ніхто не лишається осторонь, бо це також спричиняється до соціальних конфліктів, які спрямовують всю енергію на протистояння, а не на розбудову. Саме завдяки таким підходам у Німеччині вдалося впродовж усього часу після Другої світової війни уникати гострих протистоянь і зберігати внутрішній мир. Тому я вважаю, що в Україні також варто було б задіяти такі принципи та концепції. Скажімо, принцип солідарності, про який згадувалося вище. Чи принцип субсидіарності — другий важливий принцип, за яким працює німецька система забезпечення і який передбачає, що не держава централізовано дбає про всі напрями соціального забезпечення, вона лише переспрямовує ці функції організаціям, які надають відповідні послуги, і налагоджує процес їх фінансування. Таким чином, допомога йде знизу вгору.

 

І на низовому рівні буде ближчою до людини, а отже, якіснішою. Ви бачите потреби людини, є відповідальними перед нею. А згори лише спрямовується фінансування для структур, щоб вони могли виконувати свою функцію. Скажімо, Карітас Німеччини має 650 тис. штатних працівників (крім того, є ще чотири інші великі гравці в цій сфері). Він є найбільшим працедавцем після німецького уряду. Покриває всю соціальну сферу як неурядова організація, яка відділена від держави, але має певну ідеологію (християнську) та мотив, задля якого працює й надає якісні послуги, що фінансуються з різних джерел: через медичне страхування, пенсійне, страхування на потреби домашньої опіки. Але організацією всього цього займається не якийсь центральний державний офіс, а структури на місцях. Ми в Україні, до речі, також наближаємося до такої моделі. Завдяки децентралізації система соцзабезпечення перефокусується з центрального на місцевий рівень об’єднаних громад, що наближає її до людей, завдяки чому вони можуть отримувати кращі послуги. Третій важливий принцип, який бачить моя організація, — принцип персоналізму. У всіх питаннях соціального забезпечення людина має стояти в центрі. Не структури, а саме людина. І тут ми мусимо ламати ті парадигми, які колись існували в Радянському Союзі. Ну й четвертий принцип — загальне благо. Воно важливіше, ніж партикулярні інтереси якоїсь частини суспільства.

 

Читайте також: Якою буде соціальна політика майбутнього

 

Карітас в Україні на власному прикладі намагається показати, які системи роботи можна задіяти в певних сферах. Скажімо, система домашньої опіки, яку ми створили тут, є пілотною моделлю структури, що демонструє, як це може працювати. Згадану модель можна мультиплікувати й поширити на ціле суспільство. І такі ініціативи надзвичайно важливі. Але ні Карітас, ні інші неурядові структури не можуть зробити те, що повинна зробити держава, — забезпечити соціальну сферу цілого суспільства. Карітас в Україні має приблизно тисячу працівників на 42 млн людей (у Німеччині 650 тис. працівників на 80 млн). Покрити зусиллями волонтерів та благодійників ті сфери, які держава не покриває, можливо лише частково. Такі масштабні проекти недержавними коштами не профінансуєш. По-перше, це завеликі суми. А значення благодійних структур у вирішенні соціальних питань не лише в Україні, а й у всьому світі, на жаль, мінімальне. Навіть мільярдні меценатські фонди Білла Ґейтса чи Воррена Баффетта порівняно з трильйонами соціальних державних бюджетів — це крапля в морі. По-друге, фінансувати все, що треба, благодійними коштами не вдасться, адже благодійник вирішує, куди спрямувати гроші, що він хоче фінансувати, а що не хоче.

 

Тому так важливо створити державну систему, яка визначить межі роботи неурядових організацій і забезпечить фінансування, чи то через відповідні страхові фонди, чи то через бюджетні надходження, чи через оплату конкретних послуг. Це була б зміна парадигми в нашому суспільстві, дуже важлива зміна. Тому що вона, власне, дасть змогу пропонувати кращі послуги для людей на місцях. Адже допомога, організована неурядовою організацією, може бути ефективнішою. Неурядові структури мають перевагу: вони можуть експериментувати, вносити інновації, розробляти нові концепції, фокусуватися на певних питаннях. Державні структури чи навіть муніципальні заважкі для такого маневрування. Але для цього має бути політична воля створити соціальну систему, де це буде принципом. Інакше ми залишимося в системі Радянського Союзу, у якій усі ці функції виконуватиме держава, не буде конкуренції, натомість будуть вічні нарікання людей на якість послуг. Принципи солідарності, субсидіарності, персоналізму та загального блага є діаметрально протилежними до тих, за якими була побудована соціальна система в СРСР і взагалі Радянський Союз. Там були централізована влада, вимушена солідарність, людей гнали на суботники й декларували від їхнього імені міжнародну солідарність там, де це було політично вигідно владі. Персоналізм був замінений колективізмом, а загальне благо не існувало, бо над усім стояло благо партії (партикулярної частини суспільства), а не цілого суспільства. Якщо ми хочемо змінити соціальну систему в Україні, мусимо відійти від старої радянської системи до тих принципів, за якими побудовані соцсистеми країн Західної Європи та вільного світу.

 

Читайте також: Деніел Белґрад: «Усі люди проживають своє життя крізь культуру»

 

Я думаю, ми пішли правильним шляхом децентралізації, бо вона дає змогу й неурядовим організаціям отримувати кошти з бюджету. Хоча ще не зовсім за тим принципом, який задіяно в медичній реформі, коли гроші йдуть за клієнтом. Щоб людина мала вибір, щоб була конкуренція. Це також, до речі, стосується питання якості. Найкращим гарантом забезпечення якості послуг є ринок, що дає можливість вибирати. Якщо один учасник ринку надав послугу не тієї якості, якої людина потребує, вона йде до того, хто надасть кращу. Отже, зорганізувавшись за таким принципом, суспільство отримає ще й конкурентність, що дасть змогу учасникам ринку розвиватися. Адже коли є єдина державна система, яка надає допомогу, людина позбавлена вибору. Якщо ж є кілька гравців, які надають, наприклад, послуги домашньої опіки літнім людям, пропорційно зростає їхня якість. Бо критерієм успішності стає задоволення клієнта вашою роботою, а не задоволення чиновника, який виділяє кошти. Клієнтові байдуже, хто ним опікується, хто за це платить, йому важлива якість. Тому ми підтримували ці концепції, бо це зміна парадигми. 

 

Ми, очевидно, ще дуже далеко від створення такого ринку, на самому початку. Немає передумов і розуміння в суспільстві. Немає достатньо організацій, структур, які почали б його формувати. Врешті, немає політичних рамок, щоб ринок таких послуг створювався. Але основна проблема — безпорадність людей, їхня недовіра до політиків. Через те що в Україні політичні партії зазвичай служать інтересам певних частин суспільства і є псевдоструктурами, не відбувається нормальний процес комунікації. Коли з низових структур нагору проштовхується певна тема, яка турбує людей, політична партія дискутує її, починає формуватися політична воля, що приводить до зміни політичної чи соціальної системи. Ці процеси в нас не відбуваються, бо ми не маємо жодної політичної партії, яка була б сформована за зразком західноєвропейських політсил, де політична воля твориться знизу вгору. Думаю, до цього має дійти, і приклад медреформи мене надихає. У нас є великий ривок у цій сфері. Я здивований, що за такий короткий час вдалося все-таки змінити парадигму підходів і запустити перетворення, які починають працювати і які вже відчули мільйони людей. Того самого потрібно досягти і в соціальній сфері. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.