Суспільство

  ▪   Вікторія Малишева

Подорож із Луганська до Донецька

Мені потрібно в Донецьк у справах. Хвилююся неймовірно, ніби це подорож на орбітальну станцію, а не до сусідньої «республіки».

Спочатку доволі довго пояснюю мамі, що Донецьк не Росія і не Україна. Мама мовчить. У Мілове вона їздить через Росію, проходить багатогодинні черги на кордонах, перевірку речей і паспортний контроль, тому не дуже розуміє, де саме я буду у своїй подорожі — у Росії чи в Україні. Мамі 72 роки, я не дивуюся туману в її голові. Не кожна нормальна людина такого віку здатна легко розібратися в тому, як можна мандрувати Луганською областю через Росію протягом дев’яти годин, перетинаючи кілька кордонів, маючи безліч обмежень і суворих попереджень від водія за жодних умов не казати прикордонникам, звідки вони й куди їдуть. Я ще раз пояснюю мамі: Донецьк — це сусідня «республіка». Але мама все одно попереджає мене: «Будь обережна з продуктами, їх не можна перевозити, можуть відібрати». Боже, яка ж каша у голові в наших пенсіонерів!

 

Потім я довго шукаю, як їхати. Є варіант з автовокзалу, але я кинулася запізно, тому на перший завтрашній рейс квитків уже немає. Мені радять прийти просто перед відправленням, коли знімуть бронювання. Перепитую в касира, чи є ще варіанти, як дістатися. Касир не знає. Пригадую, що колись бачила оголошення на паркані, що від старого залізничного вокзалу відходять автобуси на Донецьк. Йду шукати там каси. Виявляється, зі старого залізничного вокзалу справді колись були рейси до Донецька, але вже рік як усі автобусні відправлення перенесли на новий залізничний вокзал, і я вирушаю туди. На щастя, день сонячний, тож до всіх цих переходів ставлюся з гумором: як може касир одного урядового об’єкта не знати, що десь у місті ще є такі самі каси за такими самими напрямками? Добре, що вокзали близько. Дорогою відчуваю цілу гаму емоцій: ностальгію за минулим, сум, сльози від несподіваних спогадів. Доки ти маєш щось постійно, навряд чи думаєш, що це може скінчитися. А потім виявляється, що навіть такі незмінні речі, як залізничне сполучення, є цілком тимчасовим явищем. Ковтаю сльози не від того, що наш великий вокзал тепер мертвий, а що частина мого життя пішла разом із війною: валізи, подорожі, зустрічі, радість відпусток і сум прощань. А я старішаю в якомусь новому вимірі життя, у якому немає професійного зростання, цікавих відряджень, перестуку поїздів, романтики залізничних сполучень — усього того, чого було достатньо в моєму житті до війни.

 

Читайте також: Шлях до себе

 

На вокзалі справді продають квитки на автобуси. Саме в залізничних касах, хто б міг подумати. Озираюся довкола, не приховуючи подиву: на залізничному вокзалі торгують квитками на автобуси! Потім уже біля кас кілька разів уточнюю, що мені потрібен той Донецьк, що «ДНР», а не Росія. Справді, є такі рейси. Чомусь вони існують цілком окремо від автовокзалу. І точкою їх відправлення є естакада перед залізничним вокзалом. До речі, на вокзалі якесь пожвавлення, люди, хоча це абсолютно не те, що було до війни. Зараз це більше схоже на станцію сільського сполучення, на якій багато тих, хто подорожує сусідніми містечками. І головна прикраса вокзалу — фонтан — не працює. Мабуть, керівництво вирішило, що публіки чи то недостатньо, чи то вона не того рівня, щоб для неї вмикати помпезний фонтан.

 

Скільки буваю на нашому вокзалі — не можу бути там спокійною. Поїздами моє життя покидали люди. На вокзалах я відчувала велике щастя й такий самий великий сум. Історія моєї родини — це вокзали. І такий вокзал, як наш, є уособленням усього, що відбувається зараз у моєму житті. Кого я хочу надурити тим, що з нами все добре? Я півдня бігаю містом, щоб придбати квиток на Донецьк, а мені на самому вокзалі не можуть чітко відповісти на жодне запитання. Квиток я можу придбати лише в один бік. Квиток назад треба купувати вже на місці.

 

Читайте також: Наелектризована атмосфера

 

Донецьк здивував. Якщо вірити місцевим новинам, зустріти він мав мене цілковитою руйнацію та пострілами. Нічого з цього я не помітила, але місто здалося цілком провінційним, що вразило найбільше. Дорогою я бачила торгівлю білизною та ковбасою на вулиці, натовпи циган із пропозиціями віщувати мені майбутнє або вилікувати одразу від усього, разом зі мною крокували дивні люди, які купували довге волосся за високою ціною, поруч голосно шепотіли таксисти «Олександрівський блокпост», і все разом найменше було схоже на велике красиве місто, яке зберігалося в моїй пам’яті. Восени 2014-го я потрапила в Луганську на «військовий» об’єкт, який ще кілька місяців тому був приватним банком, і враження тоді були такі самі. Я дивувалася, що біля каміна вояки зберігали зброю, сидіння офісних стільців були порвані, а посеред найкрасивішого приміщення банку зберігалися шини. Останнього краплею моїх вражень були почорнілі цеглинки в зимовому саду за кабінетом власника колишнього банку, на яких серед дивовижних рослин нові господарі смажили шашлик, сидячи навпочіпки. Донецьк став зараз саме таким! Провінційним, сільським, із суцільною торгівлею з рук на тлі патріотичних білбордів із рекламою фільмів про Батю та висловами Твардовского про героїв, якими стають у боях. І ще всюди була війна. Її неможливо не помітити: про неї говорили, нею жили, від неї відштовхувалися, плануючи власне життя.

 

Коли я сіла в автобус їхати назад, на мене чекало нове здивування. Старий із зачиненими наглухо вікнами автобус, повний літніх мандрівників. Сонце того дня палило нещадно, автобус уже за кілька хвилин перетворися на душогубку із запахами поту, часнику, немитих тіл, брудних сидінь. Ані кондиціонера, ані відчинених вікон передбачено не було. Дорогою люди пітніли й чманіли, непритомніючи. Донецьк, який не так давно зразково приймав у себе Євро-2012, невже це він? Дорогою на тротуарах торгували овочами, скуповували якийсь брухт, і в усьому цьому ніяк не відчувалося прекрасне місто-мільйонник. Уже перед відправленням в автобус жваво забігла жіночка з благаннями допомогти її хворому сину: «Сама я санітарка в лікарні імені Калініна, грошей не вистачає, весь свій заробіток витрачаю на сина, не купую собі навіть пиріжка, бо потрібно оплачувати лікарів. Дякувати Росії, вона допомагає нам, але мені й моєму синові не вистачає ні на що…» Яка політкоректна промова! І старі потягнулися по гаманці, щоб допомогти хворій дитині санітарки тим, на що, мабуть, не вистачає Росії.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.