Суспільство

  ▪   Ольга Петренко-Цеунова

Ніколи не досить. Чому важливо говорити про репресії

Увага й повага до теми репресій є лакмусом нашої людяності. Емпатія в давньогрецькій мові означала глибоке почуття, близьке до страждання через біль іншого.
Матеріал друкованого видання
№ 38 (618)
від 18 вересня

У певному сенсі емпатія є формою ідентифікації з об’єктом співчуття. Українські історики — дослідники масових каральних акцій ХХ століття здатні ідентифікувати себе з репресованими не фігурально, а буквально, адже нерідко мають із ними родинні зв’язки. Ба більше, зрозуміти й розповісти історії політичних в’язнів можуть ті, хто з дитинства чув від старших, — теж застрашених, інфікованих упокореністю, огорнених страхом, — що з всесильною і безжальною владою краще не мати справи. Ідеться про найтонші психологічні нюанси та найдрібніші, не проговорені в жодних письмових джерелах аспекти національної ментальності та національної кривди, які лишаються поза увагою російських і західних дослідників злочинів тоталітаризму.


10 вересня в книгарні «Є» відбулася презентація книжки Тамари Вронської «Повторники: приречені бранці ГУЛАГу (1948–1953 рр.)». Це книжка про приреченість людей, які вже одного разу потрапили в маховик репресій і більше не мали снаги пручатися насильству. Вони (а часто і їхні діти та онуки) так і не зрозуміли, на підставі чого їх повторно арештовували.

 

Читайте також: Визволителі очима визволених


Запланованих до повторного покарання за той самий політичний злочин 10-літньої давності було понад 11 тис. У справах декого з них написано: «Встановлений там-то. Матеріалів у справі для арешту поки що недостатньо. Розробляється». Тобто триває робота з пошуку хоча б найменшого приводу для арешту, і його буде знайдено. Бо, за неспростовною аргументацією слідчого, «ви ж ображені на радянську владу [за перше покарання], а отже, тепер уже налаштовані контрреволюційно». Скільки цинізму радянської каральної машини містить звинувачення в «підтриманні регулярних зв’язків із родичами», а й таке трапляється у справах!

 

Тамара Вронська, докторка історичних наук, викладачка Воєнно-дипломатичної академії імені Євгенія Березняка

Нам болить! Той біль ще не полишив нас, рани не загоїлися остаточно, пам’ять ятрить душу й хочеться зрозуміти, за що так затято переслідували тих скалічених людей, примушували опускати додолу очі та згинати плечі...

Набувши досвіду перебування в заґратованій імперії ГУЛАГу та перманентного переслідування, повторники навчилися жити за іншими стандартами, як і більшість громадян СРСР. Та страшна історія повторників має відгомін і нині. Адже сталінський режим не лише вбивав людей, він знищував генофонд нації. Не народжувалися діти, які мали з’явитися в родинах повторників, а ті, що вже прийшли у світ, жили в атмосфері принизливих політичних, соціально-побутових і психологічних обмежень та утисків. Робота, освіта, навіть подорожі за кордон, коли це вже потроху ставало можливим, були для них закриті режимним «шлагбаумом». Їхні сім’ї жили в постійному страху: а раптом знову людожери прийдуть і заберуть діда, батька, сина, матір? Творча інтелігенція — письменники, художники, інші митці, утримувані в неволі, — не написала своїх творів…


У більшості родин повторників, як і в моїй, ця тема була табуйованою. Ці сімейні трагедії приховували, не бажаючи травмувати навіть уже цілком дорослих дітей. І сьогодні багато хто не хоче знати, прагне «не ворушити», щоб не завдати собі болю спогадами про минуле. Утім, незнання не рятує. Воно лише заганяє цю хворобу вглиб.  Ці та схожі історії є складовими процесу викриття й рішучого засудження злочинів комуністичного режиму та відновлення історичної справедливості щодо їхніх жертв. 


Працювати над «Повторниками…» було значно важче, ніж над усіма попередніми книжками (зокрема, і над «Упокоренням страхом…» ). Чому? Здавалося б, уже після страшних історій жінок і дітей, покараних лише за сімейну спорідненість, здивувати мене чимось було непросто. Але ця історія виявилася ще важчою. І навіть не тому, що до її виру потрапив мій дід, а сама тема виявилася «не­ораною цілиною». А тому, що за своїм характером ця хвиля терору, на мою думку, стала ще підлішою, брутальнішою, цинічнішою, аморальнішою, ніж попередні. Якщо раніше режим хоч якось намагався обґрунтувати репресії, то цього разу просто нахабно оголосив: ви покарані! Довічно! І жодних сподівань на волю немає! Відчуттям приреченості цих людей неможливо не пройнятися.  І ще одне. Більшість повторників так і не зрозуміли, за що були покарані. Вони не знали ані про указ, ані про директиву, які санкціонували їхнє безстрокове заслання. І пізніше не розмежовували ці два покарання. Писали у своїх анкетах суцільний — багаторічний — термін репресування…

 

Те, що радянська влада вчинила з людьми, яких названо повторниками, не лише наша страшна минувшина. Це свідчення патологічної ненависті радянсько-імперської орди до будь-якої вільної думки, носіїв якої вони воліли знищити або назавжди ізолювати в глухих куточках СРСР, відправити їх на маргінес «щасливого радянського суспільства»…

 

Читайте також: Кутя із-за ґрат

 

Олена Стяжкіна, докторка історичних наук, провідна наукова співробітниця відділу історії України другої половини ХХ століття Інституту історії України, письменниця, публіцистка

Комуністичний режим має бути засуджений у той самий спосіб, у який було засуджено нацизм. Сам собою такий судовий процес не стане запобіжником можливого повторення, на жаль. Але буде точка міжнародно визнаного відліку, відліку без різночитань і толерованої ностальгії «за старими добрими часами». Застрашеним, інфантилізованим, недорослим поколінням, які залишаються у спадок після тривалих антилюдських експериментів, хтось має авторитетно заборонити «сумувати» не тільки на нацизмом, а й за комунізмом. А на шляху до цього мають бути такі історики, як Тамара Вронська. І такі книжки, як «Повторники...».


Метью Вайт, американський дослідник злочинів проти людства, дуже точно й безжально пояснив причину, за якою колективний Захід не бачить комуністичний режим у СРСР таким самим людоїдським, яким був нацистський у Німеччині: «Захід зазвичай вважає Гітлера гіршим за Сталіна, тому що злі вчинки Гітлера неминуче викликають відразу на фізичному рівні. Людським обличчям Голокосту є Анна Фрак, невинна маленька дівчинка, яку переслідували та знищили через небезпечну расистську псевдонауку. Людським обличчям ГУЛАГу є Алєксандр Солженіцин, дивакуватий старий із великою бородою, який вижив». 


Тамара Вронська своїм дослідженням робить найголовнішу справу: люди, перетворені радянським режимом на великі числа, набувають імен, облич, голосів, біографій. Вони набувають права на пам’ять і відплату. Репресовані, затавровані, змучені, померлі та вцілілі, вони припиняють бути «соціальними» або «національними групами», печальною статистикою, «дивакуватим Солженіциним», вони дістають право на відмінності й на те, щоб інші — сьогоднішні й завтрашні читачі — побачили жах, який стався з малими й старими, хворими й здоровими, освіченими й не дуже, кароокими й синьоокими, із Ганнами, Петрами, Мойсеями, Степанами, Галями, Оксанами… Зі всіма, хто був покараний удруге просто за те, що колись уже був покараний уперше. При чому вперше ні за що. А третій раз не знадобився. Чай, який пили радянські люди, був не з цукром, а зі страхом (цитата з книжки Тамари Вронської).
І «чаю» того вистачило на покоління вперед. «Не висуватися», «сидіти мовчки», сподіватися, що «гірше не буде», що «цар-начальник знає краще». Терпіти, не висловлюватися, згоджуватись із приниженням, прибіднятися. І боятися, боятися, боятися…


Непокаране зло повертається. І тому анекдот: «Скажіть, будь ласка, у який концтабір нас везуть?» — «Я не знаю, я поза політикою», уже дуже модний у підкремлівських землях. Однак не має стати модним в Україні. Нацистські табори, попри немислимість заподіяного, розібрані дослідниками «на атоми», зокрема й на ті, що проросли всередині людей, які скоювали злочини чи мовчки спостерігали за злодіяннями. Радянські табори залишаються актуальним теперішнім, яке інкорпороване в частину колективного тіла української політичної нації: мовчанням, небажанням пам’ятати, соціальною недовірою, самовбивчим патерналізмом.


Говорити із самими собою про минуле, яке не завершується, говорити з колективним Заходом про радянське, яке може розгорнути на європейських теренах не тільки корупційні схеми, а й концентраційні табори, можна тільки надаючи імена тим системам, що створили Голгофу, і тим людям, які безневинно пройшли свій шлях до неї.

 

Читайте також: На скривавленій землі

 

Лариса Якубова, докторка історичних наук, завідувачка відділу Інституту історії НАН України, член-кореспондент НАН України

 

Насилля, як масове, так й індивідуальне, було одним із провідних трендів бурхливої суспільно-політичної динаміки ХХ сторіччя, упродовж якого сучасна цивілізація впритул підійшла до загрози самознищення. Воно застосовувалося низкою сил для досягнення діаметрально протилежних цілей, що прикривалися високими фразами про всезагальне благо чи расову вищість. Державний терор став тим важелем, що круто розвернув історичний вектор людства. Саме тому нині над осмисленням феномену тоталітаризму загалом і репресивних практик зокрема працює потужний інтернаціональний загін істориків. Не заперечуючи універсальної суті масового терору, не можна не помітити, що він мав свою регіональну й цивілізаційну специфіку.


Комуністичний експеримент, розпочавшись у 1917 році в Петрограді та Москві, врешті поширився далеко за межі Радянського Союзу. Сумна доля стати частиною інтернаціональної комуністичної спільноти оминула хіба що Австралію та Антарктиду. Досвід усіх без винятку комуністичних експериментальних ділянок засвідчив: шлях у «світле майбутнє людства» Комуністична партія торувала методами фізичного, морального та інтелектуального насилля, вилучивши їх із загальносвітового контексту. 70 років були втрачені безповоротно разом із мільйонами людських життів, тисячами ненаписаних романів, симфоній, незроблених відкриттів, незіграних п’єс, незнятих кінофільмів, несправджених мрій, ненароджених і скалічених особистостей. Однак ця аксіома, на жаль, не стала органічною частиною ментальності кожного громадянина посттоталітарних суспільств. А отже, зерна сталінізму лише законсервовані й чекають на сприятливі умови, щоб «проклюнутися» новими отруйними пагонами. Український соціум і далі, лишаючись сліпим та глухим до стогону мільйонів замордованих пращурів, відчайдушно чіпляється за нав’язані більшовиками ілюзії про суспільство всезагальної рівності.


Катастрофа ціннісної ерозії, спричинена комуністичними терористичними практиками, не подолана. У дихотомії ціннісних установок пострадянської людини травма тоталітаризму все ще жива: в комусь у формі виснажливого духовного паразита, у комусь у формі невиліковного ментального каліцтва, у комусь як генетичний код самознищення. Призвичаєність і лояльність до державного терору як до інструмента вирішення реальних та вигаданих суспільних проблем, готовність обивателя не лише заплющувати на нього очі, а й виправдовувати, ба більше, ставати частиною безжальної машини нищення, як засвідчують практики, що панують в ОРДіЛО, Криму та Росії, лишається органічною прикметою транзитних суспільств. А це не тільки деформує позбавлене стабільності політичне сьогодення, а й затуляє обриси майбутнього. Майбутнє, у якому компартійні бонзи перебувають у національному пантеоні, залишаючись умоглядними моральними авторитетами й взірцями для наслідування, є просто неможливим. Не можна водночас виправдовувати катів і вшановувати закатованих. Ця ціннісна колізія виходить далеко за межі банального моралізаторства. Подолати її вдасться, лише узгоджено працюючи над важкими й болючими до усвідомлення історичними уроками.


Упродовж понад 70 років радянщини історична пам’ять мешканців України формувалася «згори». Влада вирішувала, що пам’ятати, а що викреслити зі згадок, кого уславлювати, а кого табуювати, що й кому досліджувати та зберігати в архівах, які книжки читати й писати; які пам’ятники зводити, які знищувати, кого призначати вікопомними героями, а кого скинути з п’єдесталу. Врешті, на час краху радянського ладу до дискредитованої партійною цензурою вітчизняної історіографії у світі ставилися з упередженням.


Нині ситуація докорінним чином змінилася. Смислова й методологічна революція у вітчизняному науковому історичному знанні відбулася, вивівши історичну науку на якісно новий щабель. Після фактичного самозупинення дослідження історії комуністичних репресій у Росії пріоритетність українських істориків у низці випадків стає дедалі очевиднішою. Вітчизняні науковці не лише систематично й системно працюють з архівами (із якими закордонні дослідники переважно ознайомлені лише дотично), а й культурно та ментально інтегровані в суспільства, що вивчають. Тож їхні дослідження — це не холодний погляд стороннього спостерігача, а чесна розмова про історію свого народу на своїй землі. А вона майже завжди є глибшою і зрозумілішою. Нова праця Тамари Вронської яскраво засвідчує це.

 

Читайте також: Історія однієї в’язниці

 

Станіслав Кульчицький, доктор історичних наук, професор, в. о. головного наукового співробітника відділу історії України 20–30-х років ХХ століття Інституту історії України

 

Чому нам сьогодні необхідно займатися темою репресій? Хотів би відповісти на це запитання в контексті інформаційної війни з РФ, яка з 2014 року точиться в гарячій фазі. Власне, щодо найгострішої форми репресій — терору голодом — відкрите протиборство почалося з 2006-го, коли парламент схвалив закон про Голодомор як геноцид. Російсько-радянська держава здійснювала за допомогою репресій штучну селекцію населення: нонконформістів знищували, пристосуванців залишали при житті. Репресії, сполучені з пропагандою і вихованням, призвели до появи гомосовєтікуса — радянської людини. Український варіант гомосовєтікуса існує у вигляді русифікованої людини, тому що радянський тренд у політиці вождів КПРС завжди сполучався з російським. Як вплинути на людей російської культури, яких в Україні чимало не тільки серед росіян, а й серед етнічних українців? Необхідно їх переконати, що «русский мир» і до революції, і в радянський час був диктатурою, а диктатура невіддільна від репресій, репресії невіддільні від ізоляції, занепаду, духовного рабства. Треба довести цим людям, що приховати репресії за широку спину Сталіна неможливо, вони є складником багатовікових відносин російської держави з власним суспільством. Якщо прихильники Росії, яких і тепер дуже багато, бажають жити в умовах демократії, а не диктатури, вони мають усвідомлювати себе громадянами України. Для тих, хто вже усвідомлює себе громадянином України, знання її трагічної історії в складі російської держави стає могутнім чинником протистояння «русскому миру». 

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.