Суспільство

  ▪   Максим Віхров

Еволюція совка

Фото: УНІАН
Чому порвати з радянським минулим складніше, ніж здається
Матеріал друкованого видання
№ 35 (615)
від 29 серпня

Є поширений стереотип про те, що ностальгія за СРСР — це прерогатива літніх людей, які тужать за власною молодістю. Але чимдалі менш переконливою здається ця версія. Кондовий совок у виконанні КПУ з її «мохеровими беретами», настояний на комсомольських традиціях, справді відходить у минуле. Зокрема, з об’єктивних причин: за висновками соціологів, вірус радянщини вражав передусім бідних і літніх людей (причому переважно на Півдні та Сході), які вже поступаються новому, молодшому поколінню. Імунітет останнього набагато сильніший, але, як виявилося, воно також уражене сов­ком, його новим, не менш небезпечним штамом.


Між Володимиром Зеленським та Петром Симоненком пролягає політична прірва, втім, вони обидва вважають, що Друга світова війна «ввірвалась у наш дім» 22 червня 1941 року. Партія «Слуга народу» може декларувати хоч лібертаріанство, хоч тетчеризм, але в її назві відпечатана давня радянська ідеологема. «Депутат — слуга народу» — це не вигадка «квартальців», а відомий сталінський афоризм. Аніскільки на «мохерових беретів» не схожий однопартієць президента нардеп Максим Бужанський. Але це не заважає йому повторювати заяложений фейк про те, що дивізія «Галичина» була засуджена Нюрнберзьким трибуналом. Скільки ще кадрових сюрпризів приготували нам липневі вибори та чим це закінчиться, ми побачимо найближчим часом. А поки що не завадить розібратися, звідкіля береться і чим загрожує такий «совок 2.0».

 

Читайте також: Римейк совка


Попереднє покоління совків, виразниками якого були Петро Симоненко, Наталя Вітренко та інші такі персонажі, утримувала в радянській парадигмі власна нездатність адаптуватися до нових реалій і економічно, і культурно, і навіть технологічно. Це породжувало потужний стимул до ескапізму, і вони у своїх політичних мріях тікали до єдиного місця, яке було їм знайоме, — до СРСР, де вони «все мали», де «був порядок», а головне — де все було їм зрозуміле. Натомість нове покоління совків користується всім, що може запропонувати сучасність, — від ґаджетів до безвізу й демократії. До радянської дійсності більшість цих людей не встигла прикипіти просто з огляду на свій вік. Якщо Симоненко на момент розпаду СРСР уже «дослужився» до другого секретаря Донецького обкому КПУ, то Зеленський ще ходив до шостого класу. Теперішніх 30–40-річних тоталітарна машина промивки мізків або не зачепила зовсім, або зачепила тільки по дотичній. Якщо для старшого покоління світ дефіциту, черг та зарплатної зрівнялівки був комфортним просто через звичку, то нові совки — це діти капіталістичної епохи, які висувають до дійсності вже «європейські» вимоги. Ламати хребти на «великих будівництвах» і ходити нескінченними маршами до їхніх життєвих планів не входить, оскільки вони давно звикли до якісно іншого життя. Новий різновид сов­ка долає соціальні бар’єри, охоплюючи і представників середнього класу, і навіть вищих прошарків. Зрештою всі ці люди опиняються — іноді несподівано для самих себе — в одному строю пліч-о-пліч із люмпенізованими «мохеровими беретами». Навіть якщо їхні політичні вподобання різняться, всі вони виконують одне історичне завдання: консервують ідеологічні рештки СРСР, перешкоджаючи Україні вирватися з пострадянського простору.

Якщо «мохерові берети» затято вимагали «повернути все взад», то неосовки готові підтримувати будь-які політичні сили — хоч «міцних господарників», хоч «лібертаріанців», аби тільки вони не педалювали цивілізаційну реабілітацію України, не руйнували зону пострадянського комфорту


Здавалося б, це парадокс, адже молодше покоління совків, за всіма соціальними ознаками, зацікавлене у зворотному: у тому, щоб якомога швидше отримати доступ до благ сучасної цивілізації, причому не деінде, а тут, в Україні. Але насправді жодного парадоксу в тому немає. Користуватися принадами сучасного західного світу й усвідомлювати себе його частиною — різні речі. Старше покоління совків сприймало переваги сучасності — від джинсів та смартфонів до демократії та свободи слова — із неприхованим презирством, як непотріб, що ним підступний Захід спокусив радянських людей. Натомість молоді совки користуються всім цим, але як трофеями, не асоціюючи себе з цивілізацією, що дала змогу всьому цьому з’явитися й стати широкодоступним. Така людина може щовихідних літати на каву до Відня, але на ментальному рівні вона завжди іншуватиме Європу, не ототожнюючи себе з нею та її здобутками. Так само власники китайських смартфонів не ототожнюють себе з Піднебесною, а любителі турецьких пляжів — із Туреччиною. Цивілізаційна Батьківщина такого неосовка — пострадянський простір, понівечений спільними посттоталітарними, посткомуністичними та постколоніальними синдромами. Саме тому таким ефективним лакмусом є ставлення до декомунізації. Бо і для старих, і для молодих совків радянщина є основою ідентичності — це мова, якою написаний їхній культурний код. 


Якщо старше покоління совків всотувало радянщину з молоком своєї мачухи-Компартії, то неосовки живляться з інших джерел. Із розпадом СРСР механізми радянізації не перестали існувати: пострадянський культурний простір — це прямий генетичний нащадок простору радянського. Головною «скріпою» залишається культ «Великої Вітчизняної війни» — центр тяжіння для всіх пострадянських людей, точка збирання їхньої спільної ідентичності. Але таких соціокультурних ниточок безліч. Одні виросли на радянському кіно, інші зростають на його сучасних російських римейках та серіалах про «доблесних чекістів». Старше покоління фрондувало блатними піснями Владіміра Висоцкого, їхні діти перейшли на російський шансон, а онуки на босяцький російськомовний реп. КВН та його клони зробили для збереження пострадянської псевдоцивілізації значно більше, ніж КПУ та КПРФ разом узяті.

 

Читайте також: Сутність і специфіка російсько-радянської влади


Те саме можна сказати й про українське олігархічне телебачення, яке десятиліттями засипало Україну медійним совком. Адже більшість пострадянського масового культурного продукту створено в Москві з розрахунком на неї ж таки або за московською рецептурою. А отже, він «заражений» радянщиною, оскільки радянщиною «заражена» сама Москва. Про літературу, про прив’язаність до радянського календарно-святкового циклу годі й казати. Звичайно, кожна з цих ниточок досить тонка, але разом вони здатні ментально стриножити людину, щонайменше підготувати в її свідомості ґрунт для прямої політичної пропаганди.


Така м’яка, прихована неорадящина куди небезпечніша. Брутальний комунізм «мохерових беретів» — це вже бита карта. Натомість молодшим поколінням дуже легко продавати ілюзію, що «Європу в Україні» можна збудувати, не стаючи при цьому європейцями: не відновлюючи своєї колективної пам’яті, не позбавляючись постколоніальних травм, не реконструюючи власної ідентичності. Одне слово, це наївна віра в те, що Європа — то просто рівень споживання матеріальних та нематеріальних благ, якого можна досягти, не полишаючи пострадянського болота. Або в те, що вибратися з цього болота можна якимось альтернативним шляхом, оминаючи стадію формування національної державності та деколонізації. Природа такого способу мислення — той самий інфантилізм, який спонукає вірити, що для припинення зовнішньої агресії треба просто припинити стріляти. У політичній площині це має цілком передбачувані наслідки. Якщо «мохерові берети» затято вимагали «повернути все взад», то неосовки готові підтримувати будь-які політичні сили, — хоч «міцних господарників», хоч «лібертаріанців» — аби тільки вони не педалювали цивілізаційну реабілітацію України, не руйнували зону пострадянського комфорту. Причому захист совка може відбуватися навіть під патріотичними слоганами. Наприклад, «не розколювати країну під час війни» (звісно ж, питаннями мови, історії та культури), «прославляти героїв сьогодення» (звісно ж, на противагу героям минулого) і так далі. 

 

Читайте також: Під гаслом коренізації


Свою аудиторію така риторика знаходить, оскільки, за підрахунками соціологів, тужить за СРСР приблизно кожен третій українець («Рейтинг», 2018). А скільки ще чіпляються за рештки совка, не усвідомлюючи цього, залишається тільки здогадуватися. І єдине, що можна вдіяти, — це не припиняти детоксикації, розпочатої у 2014–2015 роках. Ліквідація радянських пам’ятників та зачистка топоніміки була великим історичним звершенням, але попереду набагато важчий етап очищення соціокультурного поля, тривалість якого вимірюватиметься не каденціями, а поколіннями. І якщо початковий етап декомунізації потребував навичок роботи з тросом і кувалдою, а потім із законопроектами, то тепер доведеться навчитися працювати із сенсами, культурними взірцями та суспільними звичками. І, судячи з усього, найближчим часом займатися цим доведеться без дієвої підтримки держави, а може, навіть всупереч їй (принаймні її байдужості). Але ніхто й не обіцяв, що буде легко. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.