Суспільство

  ▪   Максим Стріха
  ▪   доктор фізико-математичних наук, професор, президент Українського фізичного товариства у 2013–2016 роках, заступник міністра освіти та науки України з 2014-го.

Українська наука: Спроба діагнозу та рецепти лікування

Науковий сектор життя українського суспільства потребує реальних реформ та інвестицій
Матеріал друкованого видання
№ 31 (611)
від 1 серпня

Загальновідомо: Україна має великі наукові традиції. Можемо пишатися тим, що низку відкриттів світового рівня зроблено саме в нас. Так, 1932 року в Українському фізико-технічному інституті в Харкові вперше в континентальній Європі під керівництвом Олександра Лейпунського розщеплено ядро літію. 1940-го Вадим Лашкарьов у Києві вперше експериментально дослідив р-n-перехід, який лежить в основі всієї сучасної електроніки. Перший у континентальній Європі комп’ютер запрацював у Феофанії під Києвом у 1951 році під керівництвом Сергія Лебедєва, а 1973-го в тому ж таки Києві вийшла перша у світі «Енциклопедія кібернетики» за редакцією Віктора Глушкова (українською мовою!). У 1930-ті роки, працюючи в Харкові, Лев Ландау розробив теорію фазових переходів другого роду, а наприкінці 1940-х Микола Боголюбов видав у Києві «Лекції з квантової статистики» (теж українською мовою) — один із найважливіших наукових текстів ХХ століття. Цей список досягнень можна продовжувати й до наших днів: 2012-го бозон Гіґґса було експериментально виявлено на Великому адронному колайдері ЦЕРН за допомогою кристалів-детекторів, вирощених у Харкові.

Читайте також: Як просувати гуманітарні знання 

Наука академічна й університетська

Сформована в 1960–1980-х роках під керівництвом Бориса Патона система АН УРСР стала в колишньому Радянському Союзі унікальною: вона була значно більшою мірою, ніж АН СРСР та академії союзних республік, «вмонтована» в планову економіку. Тоді народився навіть термін «патонізація науки» — так критики називали прагнення незмінного з 1962-го очільника української Академії розвернути її потенціал у бік прикладних досліджень, безпосередньо потрібних для народного господарства республіки. Ця система академічної науки збереглася, майже не змінившись, дотепер. Дарма що кількість співробітників Академії зменшилася за роки незалежності вдвічі, майже всі інститути досі працюють. Як ті, що й сьогодні роблять помітний внесок у розвиток загальнолюдського знання та прогрес технологій, так і ті, що колись були створені для обслуговування галузей промисловості, які зникли ще понад два десятиліття тому.

 

 

Утім, попри всі суспільні зміни, своє чільне місце в системі національної науки НАН зберегла: її статус головної наукової установи держави зафіксовано ст. 17 Закону «Про наукову і науково-технічну діяльність», на неї припадає 55% усіх коштів, які сьогодні держава виділяє на науку. А разом із п’ятьма новоутвореними за роки незалежності «галузевими» академіями (медичною, аграрною, педагогічною, правовою та мистецтв) «академічний» сектор отримує всі 68% скупого бюджетного наукового «пирога».

 

 

Окрім АН УРСР наука в колишній радянській республіці мала ще дві важливі складові: галузеві інститути та виші. «Галузева» наука нараховувала тисячі установ, покликаних супроводжувати найрізноманітніші технологічні проблеми виробництва. У них працювало в кілька разів більше дослідників, ніж в Академії. Щоправда, робота тут вважалася менш престижною, наукове зростання здебільшого обмежувалося ступенем кандидата наук. Докторів і професорів у галузевих «ящиках» (термін відображав ту обставину, що частина секретних установ мали тільки номер поштової скриньки замість звичайної адреси) працювало обмаль. Більшість цих установ було акціоновано й приватизовано ще в 1990-х, і сьогодні тільки кілька сотень із них вижило, пристосувалося до ринкових умов і реально надає наукові послуги замовникам.

 

 

Хоча в країнах Заходу фундаментальна наука й досі твориться переважно в університетах (де до досліджень, природно, залучаються старші студенти й аспіранти), у СРСР на виші дивилися переважно як на навчальні установи, працівники яких повинні насамперед читати лекції, а вже у вільний від основної роботи час займатися дослідженнями. Отже, в СРСР університетську науку з бюджету не фінансували взагалі, єдиним джерелом грошей для неї була так звана госпдоговірна тематика, виконувана на замовлення різних підприємств. Це, до речі, робило працівників університетських НДЧ мобільнішими та заповзятливішими порівняно з їхніми колегами з академічних інститутів. Але й досі вчені з НАН за традицією часто дивляться на університети як на місце, де серйозної науки бути не може, бо завелике лекційне навантаження просто не лишає на неї часу професорам і доцентам.

 

 

Упродовж усього періоду незалежності постійно лунали заклики зробити (за прикладом США чи Великої Британії) саме університети найважливішими науковими осередками України. Новий Закон «Про вищу освіту» (2014) визначає наукову діяльність обов’язковою для вишу нарівні з навчальною. Закон «Про наукову і науково-технічну діяльність» (2015) проголошує рівність університетської науки з академічною. Однак реальні цифри суперечать цій формальній декларації: на підтримку університетської науки держава витрачає сьогодні менше ніж 15% свого наукового бюджету. (Заради справедливості слід уточнити, що частина університетської наукової роботи здійснюється й коштом «освітянського» фінансування в межах так званої кафедральної тематики, але принципово це ситуації не змінює.)

 

 

Незважаючи на це, університети за роки незалежності таки стали помітними гравцями на українському науковому полі. Кількість статей у виданнях, реферованих у базах даних WoS i Scopus, авторами яких є науковці з українських ЗВО, уже чотири роки поспіль перевищує кількість таких статей, афілійованих із НАН, і розрив більшає. Серед українських учасників консорціумів — переможців програми «Горизонт-2020» університети та інститути НАН становлять по 26% (ще 42% припадає на інноваційно активні середні й малі підприємства, і це, безумовно, позитивна тенденція за останні півтора року). Нарешті, якщо інститути НАН на кожну гривню бюджету заробляють у вітчизняних та закордонних замовників і грантодавців приблизно 20 копійок, то для університетів МОН цей показник вищий приблизно в чотири рази.

 

 

Але загалом слід чесно визнати: упродовж майже всього періоду незалежності наука не належала до пріоритетів українських владних еліт. Усі без винятку вітчизняні міністри фінансів розглядали її тільки як витратну сферу, а не як найважливішу галузь інвестицій в успішне майбутнє. На жаль, «допомогли» такому ставленню й самі науковці, які разом із керівництвом НАН демонстрували неготовність до бодай косметичних змін успадкованої від минулого системи. (Залу засідань президії Академії досі прикрашає мармурова стела з викарбуваними золотими літерами текстами указів Брежнєва та Ґеорґадзе про нагородження республіканської академії радянськими орденами. Висловлену напередодні святкування 100-річчя НАН пропозицію замінити ці тексти хоча б на прийнятний для всіх закон гетьмана Павла Скоропадського про заснування Академії визнали «єретичною» і не реалізували.)

 

 

Відповідно в масовій свідомості НАН стала стійко асоціюватися із «зібранням дуже старих людей», а прагматичні політики виявляють дедалі меншу готовність розмовляти про суттєве збільшення фінансування наукової сфери. Наслідки цього відомі: фатальна застарілість переважної частини матеріально-технічної бази української науки (хоча серйозні дослідження сьогодні просто неможливі без сучасного й дорогого обладнання) і злиденні зарплати науковців. Усе це разом спонукає вчених (насамперед активних і молодих) до еміграції або до зміни сфери діяльності. Сумарна кількість людей, зайнятих у дослідженнях, зменшилася від показника 1991-го (понад 300 тис. науковців) майже в п’ять разів. А за кількістю вчених на 10 тис. дорослого населення Україна вже поступається всім сусідам (Польщі, Румунії, Туреччині), яких помітно випереджала ще 20 років тому.

 

Читайте також: Культ гравітаційних хвиль

 

Зміни різного ґатунку

Таке ставлення до науки почасти змінила війна. Вона завдала тяжкого удару, зокрема, і національній науці: Україна втратила 95% інфраструктури морських досліджень, єдину високогірну астрофізичну обсерваторію, найсучасніший радіотелескоп, найкращий центр медицини катастроф тощо. 27 вишів та дослідницьких інститутів було переміщено 2014-го з окупованої на контрольовану територію, де сумарно майже 12 тис. науковців і викладачів змушені були розпочати роботу фактично на рівному місці (адже прилади, матеріали, бібліотеки, аудиторії та житло залишилися по той бік лінії розмежування).

 

 

Водночас політики та суспільство зрозуміли: в умовах фактичного ембарго на постачання зброї від західних «союзників» тільки українські вчені й конструктори здатні забезпечити нашу армію сучасним оборонним і наступальним озброєнням. Зроблено за ці роки було справді надзвичайно багато: з’явилися ефективні українські безпілотники різного призначення, нові ракетні системи з новим пальним для них, надійні засоби зв’язку, світового рівня технології лікування поранених тощо.

 

 

Отже, після 25 років розмов у науковій сфері України розпочалися зміни. Наразі ще половинчасті й обмежені умовами воєнного часу та зумовленого цим браком фінансування, але хоч якісь. Наприкінці листопада 2015-го парламент ухвалив нову редакцію Закону «Про наукову і науково-технічну діяльність», що стала наслідком складного компромісу між реформаторами різного штибу (між якими теж були суттєві відмінності в баченні шляхів реформування) і консерваторами з верхівки НАН, які прагнули залишити все як є. Закон встановив низку важливих положень щодо демократизації наукового життя, обмеження перебування на всіх керівних посадах лише двома термінами, поглиблення міжнародної наукової співпраці (2015 року Україна приєдналася як асоційований учасник до програми ЄС «Горизонт-2020»), диверсифікації каналів фінансування наукових досліджень і запровадив нову процедуру атестації наукових установ, покликану стати інструментом визначення справді вартісних наукових осередків на тлі тих, які вже давно лише імітують діяльність.

 

 

Увагу громадськості було прикуто насамперед до двох новацій: створення Національної ради з питань розвитку науки і технологій на чолі з прем’єр-міністром України та появи Національного фонду досліджень. Здійснений з ініціативи МОН у 2016-му міжнародний аудит української наукової та інноваційної системи, проведений європейськими експертами з використанням політичних інструментів програми «Горизонт-2020», у 7 ключових посланнях та 30 рекомендаціях українській владі загалом схвалив ці нововведення. Ефективній роботі Нацради (як органу для координації всієї наукової політики держави) та Нацфонду (як органу для грантового фінансування проектів науковців незалежно від їхньої відомчої належності й галузі досліджень) було приділено особливу увагу. Водночас зазначалося: Україна з її давніми науковими традиціями не вкладається в загальні схеми та потребує вироблених спеціально для неї рішень.

 

 

На засіданні двосторонньої комісії Україна — ЄС із наукової співпраці в січні 2019 року європейські партнери позитивно оцінили поступ у реформуванні української наукової сфери. Нацрада запрацювала (хоч і не з тією періодичністю та інтенсивністю, що визначені законом), Нацфонд було створено як юридичну особу, держбюджетом передбачено для нього фінансування обсягом 262 млн грн на 2019-й, і це були саме додаткові гроші, а не чергове латання «Охрімової свитки». Європейці зауважили й помітні успіхи, яких українські вчені досягли в міжнародній співпраці: у межах програми «Горизонт-2020» переможцями стали 139 консорціумів за участю 198 українських наукових установ, університетів, середніх і малих інноваційних підприємств. Загалом через гранти «Горизонту-2020» в Україну вже надійшло €24 млн, а отже, асоційоване членство в цій рамковій програмі стало для нас ще й успішним комерційним проектом (ми отримали з Брюсселя більше, ніж заплатили туди як членський внесок).

 

 

Тоді ж експерти Єврокомісії визначили й три найголовніші проблеми, які стоять перед українською наукою сьогодні. На їхню думку, це:

— злиденно низький рівень фінансування;

— відсутність дієвої інноваційної системи, яка забезпечувала б комерціалізацію прикладних наукових результатів;

— нереформованість архаїчної та нединамічної системи академій наук.

Водночас було наголошено: ілюзією є намагання розв’язати якусь із цих проблем окремо від двох інших; політики ніколи не дадуть суттєво більше коштів на нереформовану НАН, ще й за відсутності дієвих ланцюжків від лабораторій учених до реального виробництва. Національна наукова система єдина, ані НАН, ані університети не є в ній монополістами, тож складно створити «острівці благополуччя» на тлі загального занепаду.

 

 

Заради справедливості слід зазначити: обсяг фінансування науки (зважаючи на спеціальний фонд Держбюджету) упродовж минулих трьох років зріс в абсолютних цифрах на 77%: від 5289,4 млн грн у 2016-му до 9364,4 млн грн у 2019-му. Але й остання цифра — це лише 0,24% ВВП (проти середньоєвропейського показника 2%). Позитивним сигналом є й схвалення урядом уже в липні Стратегії розвитку інноваційної сфери, яку МОН у співпраці з представниками науки й бізнесу готувало понад рік, але її потрібно в стислі строки «підперти» багатьма іншими нормативними документами.

 

 

Ще дві гострі проблеми, що є похідними від трьох попередніх, пов’язані з молоддю та науковою інфраструктурою. Про гостроту першої дає уявлення промовистий штрих: у славетному Харківському фізтесі на 2 тис. співробітників сьогодні навчаються… дев’ять аспірантів! Це фактично означає, що ХФТІ з його унікальними школами й устаткуванням не має майбутнього. Ситуація в деяких інших інститутах НАН дещо краща, ще ліпша в університетах, однак далека від нормальної. Упродовж минулих трьох років частка молодих «команд» у науковому бюджеті України зросла від 0,5% до 1,5%, але переважно завдяки МОН, яке довело частку свого «молодіжного» конкурсу до майже 11% загального фінансування університетської науки.

 

Читайте також: Просвітництво онлайн. Як волонтерські ініціативи здатні змінити загальний рівень освіченості суспільства

 

Про застаріле українське обладнання вже йшлося вище. Звісно, є винятки, як-от споруджене на американські гроші (компенсацію за відмову від залишків запасів плутонію) надсучасне джерело нейтронів у тому ж таки ХФТІ — установка унікальна не тільки для України, а й для всієї Європи. Але загалом вітчизняні вчені можуть сьогодні тільки по-доброму заздрити колегам із Польщі, Румунії чи країн Балтії, які побудували надсучасні лабораторії коштом структурних фондів ЄС. Ми наразі доступу до цих фондів не маємо.

 

 

Щоправда, упродовж минулих двох років МОН профінансувало створення 15 центрів колективного користування обладнанням, кожен із яких обслуговує по кілька вишів та наукових установ за визначеним напрямом досліджень. Така політика вже дає позитивні наслідки. Так, просто на відкритті Центру колективного користування науковим обладнанням «Лабораторія матеріалознавства інтерметалічних сполук у ЛНУ імені Івана Франка двоє талановитих молодих дослідників оголосили, що не поїдуть за кордон, бо віднині в них з’явилася можливість виконувати високого рівня роботи й удома. Але, звичайно, таких центрів потрібно суттєво більше, і вони мають отримати обладнання вартістю в десятки тисяч євро (як сьогодні), а в низці випадків і в мільйони.

 

 

За кілька тижнів в Україні розпочне роботу новий уряд. Перед ним у сфері науки відразу постануть завдання:

— завершити запуск Національного фонду досліджень (тут м’яч наразі перебуває на полі наукової громадськості, яка повинна нарешті визначитися з кандидатурою виконавчого директора Фонду);

— запровадити на підставі проведеної державної атестації базове фінансування пріоритетних напрямів досліджень в університетах (на це в Бюджеті-2020 передбачено «стартові» 100 млн грн);

— підвищити зарплату вченим і збільшити капіталовкладення в дослідницьку інфраструктуру;

— успішно провести переговори про статус України в наступній рамковій програмі ЄС «Горизонт Європа».

Підготовчу роботу тут уже розпочато, і новій урядовій команді слід буде розумно використати напрацювання, залишені їм попередниками. Водночас нікуди не подінуться й питання щодо майбутнього статусу НФД і НАН, які поки що фактично не були предметом широкого експертного обговорення.

 

 

Нині закон робить Фонд цілком незалежним від структур виконавчої влади, а отже, він не може бути ефективним інструментом підтримки секторальних прикладних досліджень (оборонних, медичних, екологічних тощо), адже наукова спільнота, яка через своїх представників у Науковому комітеті Нацради та в Науковій раді Фонду ухвалює рішення щодо його пріоритетів, завжди поставить на перше місце підтримку «високої» фундаментальної науки). Отже, або ми погодимося, щоб НФД залишився в сьогоднішньому цілком незалежному статусі, але тоді він зосередиться саме на питаннях того, що експерти називають «excellent science». Або ж він стане гравцем на значно ширшому полі, але тоді тематичні й секторальні пріоритети підтримки визначатиме для нього виконавча влада. Три роки тому європейські експерти пропонували саме другий варіант.

 

Щодо НАН, то сьогодні ми маємо там широкий спектр думок — від «організаційно залишити все як є, але збільшити фінансування» до «приєднати інститути НАН до відповідних університетів». Лунають і компромісні пропозиції: на основі ефективних (за результатами державної атестації) установ НАН створити потужний державний науковий концерн на кшталт французького CNRS, a НАН, як колегію академіків та членів-кореспондентів, перетворити на шановане й підтримуване державою наукове експертне товариство на кшталт Національної академії наук США чи британського Королівського товариства. Який саме шлях буде обрано, покаже майбутнє.

 

 

Якщо держава справді перейматиметься розвитком науки, вона повинна буде врешті-решт розпочати реформу й у цьому найконсервативнішому на сьогодні сегменті національної наукової системи. Але дуже важливо, щоб така реформа була попередньо обговорена та сприйнята принаймні більшою частиною наукового середовища, яке побачить у ній не прикриття для чергового дерибану, а спробу запровадити в науці нові, європейські правила гри (і, що не менш важливо, «завести» в неї великі гроші, зокрема й від реального сектору економіки).

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.