Суспільство

  ▪   Іван Вербицький

Спортивний огляд: каяття Беленюка, грузинський приклад та різна якість медалей Євроігор

Спорту поза політикою не існує — у цьому нас вкотре переконують події в Україні та за її межами

На тлі революційних подій у Грузії та прогину депутатів Парламентської асамблеї Ради Європи в Мінську сягнули екватора другі Європейські ігри. Це спорт, який поза політикою, але з якого всюди стирчать політичні вуха. Ось і цього разу на запрошення білоруського президента Лукашенки, який, як і кожен поважний диктатор, мусить провести серйозні спортивні змагання, на церемонію відкриття приїхали, за влучним висловлюванням коментаторів з українського телеканалу «Інтер», «провідні світові лідери»: прем’єр-міністр РФ Дмітрій Мєдвєдєв, президент Молдови Іґор Додон, дружина президента Азербайджану та чеченський божок Рамзан Кадиров. Це все. Саме свято зрежисерував відомий у вузьких колах російський композитор Ігор Крутой, який відкрив у собі дар постановника. Зрежисерував уміло, створивши бідніший аналог Олімпіади-1980 у Москві.

 

Телетрансляції на згадуваному вище «Інтері», який є єдиним мовником змагань на території України, вражають поверховістю та некомпетентністю. Здається, люди ставили собі за мету не якісне висвітлення спортивних змагань, які гучно представлені «головною спортивною подією року», а щось інше. Це інше вилазило починаючи вже від церемонії відкриття, коли олімпійська чемпіонка Стелла Захарова, спробувавши себе в ролі коментатора, у пориві ейфорії промовила: «На таких змаганнях зустрічаються лідери різних країн. Навіть тих, що ворогують між собою. Вони там домовляються і відносини між ними покращуються».  

 

Каяття Беленюка

 

На щастя, наш «світовий лідер» на відкриття до Мінська не поїхав. І на закриття теж начебто не планує. Бо ж коли діляться місця у виборчому списку, можна знехтувати навіть засіданням ПАРЄ, на якому розглядаються важливі для твоєї країни питання. Про спортивні події годі й казати. Не «зашкварилися» поки що й наші спортсмени. Жодних братань із «мишебратьямі», жодного інтерв’ю російським пропагандистам під крилатим девізом «спорт внє політікі». Аж дивно. Понад те, боксер із Полтавщини Олександр Хижняк у чвертьфіналі турніру Ігор накинувся на свого суперника Глєба Бакши, який народився в Криму, але зрадив Україну після російської окупації, з такою зосередженістю, що, здавалося, той вилетить із рингу.

 

Читайте також: Спортивний огляд: фантомний Павелко, успіх юнаків і сумні реалії Парижа

 

Щоправда, тішитися й робити висновки зарано. Попереду ще п’ять змагальних днів і виступи «важкої артилерії» РФ в особі гімнаста Олега Верняєва та борця Жана Беленюка. Останнього, втім, почав стримувати статус кандидата в нардепи від пропрезидентської політсили. Жан довго, понад два тижні, думав, перш ніж прокоментувати появу в мережі спільної світлини з російською пропагандисткою Ольґою Скабєєвою, що була зроблена під час Олімпіади-2016 у Ріо-де-Жанейро. Він стверджує, що тоді, на третьому році війни, не знав, хто така Скабєєва. Мікрофон телеканалу «Росія» його теж не насторожував. «Висновок зроблено: треба бути уважним завжди і всюди! Адже «пропагандистський привітик» може прилетіти звідти, звідки найменше чекаєш», — резюмував Беленюк ситуацію незадовго до свого вильоту до Мінська.

 

Грузинський приклад

 

Узагалі цими днями приклад українцям подали грузинські футболісти. Від подій у власній країні вони не відхрещувалися і не вдавали, що їх це не стосується. «Ми з Грузії. 20% нашої землі окуповано Росією» — з такими надписами на футболках вийшли на матч гравці кутаїського «Торпедо». Пізніше їх підтримали представники інших клубів. Навіть нашої полтавської «Ворскли». Футболісти української команди сфотографувалися з плакатом із написом «20% моєї країни окуповано Росією». Плакат тримає грузинський легіонер «Ворскли» Андро Ґіорґадзе. Невідомо лишень, чи знають власне українські футболісти полтавського клубу про 7% окупованих Росією українських земель і чому до схожого флешмобу ніхто з наших спортсменів не додумався, починаючи з весни 2014-го.

У відповідь, щоправда, лунають закиди, мовляв, грузини теж до такої публічності дійшли не відразу. Це не так. Грузинський дзюдоїст Іраклій Цирекідзе став чемпіоном на Олімпіаді в Пекіні 2008-го через лічені дні після того, як чобіт росіян вторгся в Південну Осетію. Виконавши у півфіналі переможний кидок на «іппон» у сутичці з росіянином Іваном Пєршиним, Іраклій емоційно показав: «Це тобі за мою землю, за Грузію». Так само трохи згодом учинив борець вільного стилю Реваз Міндорашвілі, перемігши на півфінальній стадії росіянина Ґєорґія Кєтоєва. На Олімпіаді-2016, поваливши в сутичці за бронзу Дмітрія Ярцева, на прапор біля серця показав лежачому суперникові інший дзюдоїст Лаша Шавдатуашвілі. І це на тих Іграх гімнаст Верняєв обіймався з росіянином на п’єдесталі, а українські легкоатлетки в інтерв’ю російським пропагандистам щиро обурювалися, що спортсменів імперської країни не допустили до участі в Олімпіаді через вживання допінгу.

 

Читайте також: Спортивний огляд: людяність, провінційні амбіції та наш чемпіон в Англії

 

Медалі однакові, якість різна

 

Однак повернімося до Європейських ігор-2019. На екваторі змагань Україна здобула 19 медалей: 5 золотих, 8 срібних і 6 бронзових. Багато, але це прогнозовано. Інша річ, що всі ті нагороди треба ділити на частини. Золото дзюдоїстів Дарини Білодід і Георгія Зантараї на змаганнях, які мають паралельний статус чемпіонату Європи, срібло стрільця Олега Омельчука в олімпійській дисципліні та в конкуренції з найсильнішими — з одного боку. Шість нагород у самбо, виді спорту, який за інерцією культивується переважно на теренах постсовка, нагороди у вузькопрофільних видах на кшталт стрибків на батуті чи в експериментальній версії легкої атлетики — з другого.

Ще три нагороди українки здобули в художній гімнастиці. Вид начебто олімпійський, проте слід ураховувати, що на Олімпіаді особиста медаль у цьому виді одна — у багатоборстві. Тому дві бронзи 16-річної Влади Нікольченко мають тішити найперше у світлі того, що вона здатна прогресувати й претендувати через рік в олімпійському Токіо на медаль у багатоборстві. Бо Європейські ігри — це добре. Але наразі чимало провідних країн розглядає їх як другорядний старт та етап підготовки до змагань рівня чемпіонату світу.