Суспільство

  ▪   Михайло Якубович

Нове середньовіччя?

Мусульманський світ у боротьбі за науковий розвиток
Матеріал друкованого видання
№ 25 (605)
від 20 червня

Ще за часів короля Абдалли й до всіх буремних подій Арабської весни довелося мені бувати в Мецці на одній гучній конференції. У готелі я познайомився з колегою з ОАЕ, досить знаним автором багатьох книг, прихильником найконсервативніших підходів, таким собі «олдскульним» салафітом. Я щось розповідав йому про свої переклади й ненароком обмовився, що переклав українською мовою книжку арабського мислителя аль-Фарабі (873–950), відомого середньовічного платоніка. «Ти спростував його погляди?» — насуплено запитав шейх. «Ні», — відповів я, адже це просто переклад, та й праця наукова, а не полемічна. «Тоді для чого було перекладати!?» — із підозрою прокоментував співрозмовник.


А справді: чи потрібна гуманітаристика сучасному мусульманському світу? Як у країнах, де великий відсоток населення залишається неписьменним, може взагалі розвиватися наука? І це при тому, що в середні віки слава мусульманської вченості виходила далеко за межі ісламського світу. Такі прізвища, як Абу Бакр ар-Разі чи Ібн Сіна, відомі лікарі й мислителі, оптик Ібн аль-Гайсам, хімік Джабір ібн Хайян і багато інших були авторами тих праць, за якими європейці вчилися до XVI чи XVII століття. Тут зроблено чимало математичних відкриттів (як гірко сміявся один колега з Оману: «Арабський світ винайшов нуль і тепер на нього все множить») – медичних, хімічних, природничих. Навіть середньовічні коментарі до Корану, суто релігійні праці, містять величезний перелік наукових концепцій та уявлень, тобто спробу зрозуміти світ раціонально, і тут важко не згадати Фахр ад-Діна ар-Разі з його величезним (на 30 томів) тлумаченням Корану «Ключі до потаємного». 

 

Читайте також: Для всіх чи обраних? Суспільства мусульманського світу на шляху до кращого життя


Нещодавно мені довелося побувати в обсерваторії в Азербайджані, яка названа іменем середньовічного астронома Насір ад-Діна ат-Тусі: у музеї закладу окрім наукових доробків учених сьогодення були виставлені й праці середньовічних авторів, що певною мірою допомагає в культивації історичної пам’яті. Але чи можна казати про справжню історичну тяглість і, головне, яку роль у цьому відіграють релігія та політика? Чому колись знаний своїми науковими здобутками регіон нині опинився на периферії?

 

Помітне запізнення


Сучасна наука, якщо йдеться про природничі галузі чи гуманітаристику, прийшла в мусульманський світ або в колоніальну добу, або в добу реформ у самостійних державах, таких як Туреччина (яка, будучи ще Османською імперією, почала активну модернізацію у XVIII столітті). Відповідні комунікативні революції, як відомо, тут запізнювалися: якщо книгодрукування в Європі вже мало кілька століть досвіду, то на Сході першу книжку видали 1728 року. Уже в ХІХ столітті тут виникла мережа місіонерських шкіл західного зразка, які прищеплювали учням сучасні наукові уявлення. Почалися також реформи навчальних закладів і створення нових, зокрема вдосконалення навчальних програм. Саме так на місці колишніх медресе постали університети (як це відбулося зі славетним єгипетським «Аль-Азгаром»). У 1908-му з’явився Каїрський університет, 1923-го — Дамаський (щоправда, тоді він називався Сирійський), а університети країн Перської затоки — аж у 60-х і 70-х роках минулого століття, скопійовані із західних зразків, переважно американських. 

у більшості країн Перської затоки викладання філософії досі є сумнівною справою, і саме слово «філософія» слугує радше чимось негативним, ніж засобом для світопізнання


Взагалі американська модель досить успішно зреалізована на Сході. Наприклад, Американський університет Бейрута, заснований ще 1866-го, успішно працює й донині, не кажучи вже про різні навчальні заклади прикладного й технологічного напрямів, завдяки яким свого часу слово «інженер» (арабською «мугандіс») стало шанованим титулом на кшталт «доктора» чи «професора». За останні десятиліття передусім в ОАЕ, Катарі й Саудівській Аравії в університети було інвестовано мільярди доларів, створено сотні бакалаврських і магістерських програм, залучено західних фахівців, закуплено відповідне обладнання, але чи дало це відповідний результат? 


Якщо зазирнути до рейтингів вищої освіти (за всієї їхньої суб’єктивності, оскільки «ідеальних» моделей оцінки ефективності не існує), наприклад QS World University Ranking за поточний рік (див. «У світовому вимірі»), то побачимо ось що. Із азійських університетів, які входять до топ-100, усі місця зайняті навчальними закладами Сінгапуру (Національний університет Сінгапуру посідає 11-ту сходинку у світовому рейтингу), Китаю, Японії, Південної Кореї та Гонконгу, а також Малайзії (нагадаємо, це також частина ісламського світу, ще й з ісламом як державною релігією). Університет Малайя (University of Malaya) цього року вперше потрапив до топ-100, опинившись на 87-му місці, і це найкращий показник для університету ісламської країни за всі роки складання рейтингу. Аж у другій сотні з’являється саудівський Університет нафтовидобування й природних ресурсів імені короля Фагда (King Fahd University of Petroleum & Minerals), щоправда, поступившись іншому вишу в регіоні — Єврейському університету в Єрусалимі. Університети інших передових країн мусульманського світу (Туреччина, Єгипет) займають нижчі місця, хоча й входять до тисячі, а деякі навіть і до топ-500. 

 

Читайте також: Долаючи традиціоналізм. Якими є будні мусульманських лібералів


Інший рейтинг, Times University Ranking, виводить у другу сотню серед азійських Університет імені короля Абд аль-Азіза й Університет Катару. Дещо вищі показники пропонує «Шанхайський рейтинг». Тут до першої сотні входять два саудівські університети, один іранський (Університет Тегерана), і так само два ізраїльські (Техніон і Тель-Авівський). Попри всю умовність точної позиції в рейтингах і — не будемо наївні — певні елементи політики, факт залишається фактом: освітні заклади мусульманських країн далекі від лідерства, а самі ці країни повною мірою залежать від західних технологій. 


На тлі, здавалося б, нових кампусів, які дивують своїми розмахами, рівень так званого імпакту, себто реального внеску в науку, тут залишається далеким від бажаного. Чи не перший показник — продукування наукових статей. Згідно з базою даних Scimago (див. «Рейтинг цитованості») в період 1996–2018 років безумовними лідерами з цитованих наукових праць були США (понад 10 млн документів), Китай (майже 6 млн) і Велика Британія (майже 3 млн). Серед країн ісламського світу в загальному рейтингу найвище місце посідає Туреччина (20-те з 546 тис. статей), Іран (22-ге) і, нарешті, Єгипет (розмістився на 39-й сходинці, 195 тис.), а на 43-му — Саудівська Аравія (173 тис. цитованих статей), до речі, поступившись Україні (42-ге місце, 185 тис. цитованих статей).

 

У контексті світової науки 


Звісно, ці кількісні показники говорять щось змістовне лише про першу п’ятірку чи десятку країн, тим більше що є наукові галузі, де певна країна може помітно випереджати інші. Цікаве тут ось що: за деякими даними, понад третина лікарів, які практикують у Великій Британії, — це мусульмани, значну частину яких становлять вихідці із Пакистану, Індії, Бангладеш та арабських країн. Чимало їх здобувало освіту саме на Заході та, як це трапляється з більшістю студентів із країн мусульманського світу, залишилося тут і далі. Взагалі рівень відпливу мізків із мусульманського світу розглядається як величезна проблема, що стала ще актуальнішою після Арабської весни. Питання передусім виникають до умов праці, відсутності кар’єрних перспектив, цензури (якщо йдеться про гуманітаристику) або неможливості дістати доступ до відповідних ресурсів (якщо це природничі науки). «Мусульманських» прізвищ у західному науковому світі стає щоразу більше, і навіть така галузь, як ісламознавство й арабські студії (Islamic and Arabic Studies), що свого часу постала як західний погляд на Схід, нині дедалі помітніше «автохтонізується». 
Питання навіть не в тому, що в деяких країнах (ідеться передусім про Перську затоку) відкрито філії престижних західних університетів, діють відповідні програми, час від часу відбуються високотехнологічні виставки чи запущено проекти із діджиталізації.

 

Читайте також: Мріяти чи розчаровуватися. Чим живе молодь сучасного Арабського світу

 

Звісно, певна частина населення (передусім «корінні» громадяни цих країн, де працює ще й великий відсоток мігрантів, кола, близькі до правлячих еліт тощо) здобуває тут досить хорошу освіту, яку часто продовжує на Заході. Утім, тут важко уявити якусь повноцінну критику політичних чи релігійних особ­ливостей регіону, і це навіть попри стабільну безпекову ситуацію. Те саме ще більше стосується Ірану чи Єгипту, де також відносно непогана ситуація з розвитком науки, але особливих перспектив для себе молоді вчені там не бачать. Навіть у розвиненій Туреччині виїзд до Німеччини чи США став звичною практикою для вчених, хоча ситуація в цій країні набагато краща, ніж у деяких арабських. Принаймні вчені отримують дипломатичні паспорти, початківці мають зарплати $1 тис. і вище, навіть у регіональних університетах є можливість отримати фінансоване закордонне відрядження, щоб взяти участь у конференції за межами країни. У цьому сенсі можна впевнено сказати, що Туреччина не поступається деяким країнам східної частини ЄС. Хоча за останні кілька років, коли політична ситуація стала складнішою (після оголошення надзвичайного стану 2016-го науковців узагалі не випускали з країни, та ще й прокотилася хвиля звільнень і навіть ув’язнень), відплив мізків також не сповільнювався.

 

У релігійних і політичних обмеженнях 


Залишаються консервативними в питаннях науки й офіційні та неофіційні релігійні кола, які мають чималий вплив на суспільство. Наприклад, у більшості країн Перської затоки викладання філософії досі є сумнівною справою, і саме слово «філософія» слугує радше чимось негативним, ніж засобом для світопізнання. 


Цікавий парадокс: окремі релігійні авторитети люблять розповідати про те, що свого часу ісламський світ дуже багато дав для розвитку науки (і при цьому згадується мислитель Ібн Сіна), але коли йдеться про видання цих наукових праць чи вивчення раціоналістичного світогляду, який за ним стояв, то мова доходить до звинувачень у єресі й невір’ї. 


«Можна й навіть потрібно користуватися технологічними здобутками Заходу», — розповідають у своїх релігійних працях місцеві шейхи й водночас засуджують той-таки західний світогляд як «матеріалістичний» і «атеїстичний». Себто, користуючись плодами, ганять дерево, на якому вони ростуть. У результаті доходить до трагікомічних ситуацій. Ще у 1980-х у працях деяких саудівських релігійних діячів можна було побачити думку про те, що Земля непорушна, а хто стверджує зворотне, того слід закликати до покаяння і в підсумку скарати як віровідступника. Та й нині, попри, здавалося б, прогрес у масовій освіті за минулі 20–30 років, певні старі тренди досі в силі: то виникають самопроголошені «винахідники панацеї» (як у випадку єменського шейха аз-Зіндані, який начебто винайшов ліки від СНІДу), то з’являються палкі прихильники ідеї пласкої землі, не кажучи вже про різну «гуманітарну міфотворчість» (хибні історичні чи інші концепції). Дивно, але регіон, де ще задовго до Чарльза Дарвіна висловлювали погляди на еволюцію видів (ще Абу Алі Міскавайг у ХІ столітті писав, як відбувається «перехід від рослини до людини»), сьогодні критикують еволюціоністів із таким запалом, якому можуть позаздрити й протестантські фундаменталісти. 


Деякі галузі знання, зокрема пов’язані із сексуальністю, які також були розвинені навіть у середньовіччі, нині залишаються на периферії: у патріархальному суспільстві часом важко зібрати певні статистичні дані. У більшості ж релігійних навчальних закладів, які приймають студентів з усього світу, гуманітаристика як така (як і соціальні науки) майже не викладається. І, як наслідок, багато випускників мають якісь «альтернативні» уявлення про світ. Серед ісламістів різних напрямів тема науки, звісно, дискутується як дуже важлива, щороку видаються тисячі праць про те, які наукові відкриття можна знайти в Корані, але все це зводиться до типового висновку: ісламському світу необхідні тільки практичні знання й технології, тоді як теоретичні «західні» науки, мовляв, «шкідливі» для Умми, можуть призвести до атеїзму, єресі й розпусти. Саме тому основне ядро різних радикальних рухів досі становлять технарі, а не гуманітарії, і найліберальніші погляди серед студентів можна зустріти десь на факультетах арабської мови й літератури, а не серед майбутніх працівників ІТ-сфери чи технологічних виробництв. Залишається актуальною й гендерна проблема: свого часу одна моя іранська знайома не отримала місце в докторантурі, оскільки в комісії з прийому не­офіційно заявили: «Одна жінка в нас уже навчається». Довелося шукати роботу в іншій сфері.

 

Читайте також: Арабський світ: магічна культура чи втрачена цивілізація


Дуже цікавий показник — це щорічна полеміка в мусульманському світі про час настання й завершення Рамадану, який пов’язаний із появою нового місяця. Цього року, наприклад, його можна було побачити лише в Океанії й частково Латинській Америці (і так відбувається з циклом у кілька років), а тому країни, де використовують «астрономічний метод» (тобто даних розрахунків), завершували піст саме цього дня (Туреччина та інші). У Саудівській Аравії, де використовують «метод наочного спостереження», цього року раптом «побачили місяць» тоді, коли його, за даними науковців, побачити на Близькому Сході було в принципі неможливо. Це було зроблено, вважають оглядачі, щоб завершити Рамадан раніше за своїх конкурентів у регіоні — іранців. Як наслідок — ісламській світ ніяк не може ані дійти єдності довкола наукового методу, ані визнати розбіжності як прийнятний факт, щороку поринаючи в полеміку довкола того, що до конструктиву точно не веде.


Дуже часто в приклад мусульманському світу ставлять Китай, Японію, Південну Корею. Ці країни теж показали великі успіхи в науці й технологіях завдяки не послідовному розвитку традиції, а швидкому запозиченню модерних підходів суспільного розвитку. Утім, принаймні у двох із цих країн була побудована ліберальна демократія, активно розвивалося громадянське суспільство, власне, вони «відкриті до світу», позбавлені чіткого релігійного наративу в тому сенсі, у якому його має Близькій Схід. Понад те, ресурсний потенціал арабського світу в рази вищий від, наприклад, Японії, однак відповідних результатів регіон не має. Певний прогрес зробили Малайзія та Індонезія, але питання в тому, чи це радше «далекосхідний» чинник, чи все ж таки ісламський тренд. Загалом же за останні кілька років навіть вплив Китаю тут так посилився, що, попри численні дані про переслідування мусульман-уйгур владою Піднебесної, більшість урядів мусульманських країн воліє мовчати й далі підписувати вигідні для себе контракти. 


Що ж стає на заваді? Ісламські ліберали й помірковані ісламісти передусім звинувачують уряди країн регіону. Мовляв, тут високий рівень авторитаризму, корумпованості, наявні «політичні» інтерпретації ісламу, ба більше, є й певна геополітична кон’юнктура. Часто можна почути, що уряди країн ісламського світу настільки залежні від Заходу, що передусім інвестують у військову галузь, а не в науку, і відповідних надприбутків втрачати ніхто не хоче, та й технологічна конкуренція навряд чи комусь потрібна. На рівні тих-таки військових технологій певні поступи зробила Туреччина (нещодавно, як відомо, турецькі бойові дрони Bayraktar купувала й Україна), певні зрушення роблять ОАЕ, але загалом на ринку озброєнь регіон залежний від імпорту й найближчим часом навряд чи з цієї залежності вийде. Інші галузі далеко не виняток, і тому до топ-30 індексу з інформаційного й комунікаційного розвитку (ICT Development Index), який кожні кілька років складає ООН, країни ісламського світу поки що не входять, хоча теоретично могли б. Звісно, у першій сотні можна побачити як держави Затоки, так і Туреччину й Іран, а ось Північна Африка потрапила аж у другий ряд списку. Проте навряд чи успіх можливий в умовах, коли регіон уже багато років перебуває на головному фронті світової геополітичної боротьби. Ймовірно, навіть прогрес відносно стабільних країн Затоки дедалі більше контрас­туватиме з іншими регіонами, які досі так і не спромоглися позбутися маркера третього світу.