Суспільство

  ▪   Іван Вербицький

Спортивний огляд: наш перший мундіаль, повернення легенд і «ні» фільму про хокеїстів

Українці зраділи перемозі футбольної «молодіжки» у чемпіонаті світу у соцмережах, втім нові спортивні герої не почуваються вдома зірками

Наш перший мундіаль

 

Молодіжна збірна України віком гравців не старше 20-ти років стала чемпіоном світу з футболу. Справжня сенсація, про яку напередодні фінального турніру в Польщі годі було й мріяти. Не дивно, адже підійматися на п’єдестал молодіжних мундіалів українським футболістам вдавалося ще за часів СССР, під червоним стягом (золото у 1977-му, срібло в 1979-му, бронза в 1991-му). Всі три участі в фінальних частинах світової першості U20 у часи незалежності завершувалися поразками в 1/8 фіналу.

 

У Польщі в очолюваної Олександром Петраковим команди попервах теж усе йшло не дуже гладко: непроста перемога над збірною США, мінімальна звитяга над катарцями, нічия з нігерійцями. Груповий турнір наша збірна пройшла, але футболу, який би можна було назвати чемпіонським, не демонструвала. Правда, перше місце у квартеті вивело українців у плей-оф на відверто посередніх панамців. Їх наші футболісти розгромили 4:1 і автоматично встановили історичний максимум.

 

Читайте також: Спортивний огляд: фантомний Павелко, успіх юнаків і сумні реалії Парижа

 

Ключові перемоги були здобуті у чвертьфіналі і півфіналі, де підопічні Петракова з мінімальною перевагою здолали спершу колумбійців, а потім італійців. Пройти далі українці змогли найперше завдяки ідеально збалансованим командним діям, де кожен гравець знає свій маневр і впевнено його виконує. На тлі решти опонентів наші футболісти демонстрували ідеальну зіграність, фундаментом якої стало понад три роки спільної праці. Основа нинішнього успіху була закладена за рік до того на юнацькому чемпіонаті Європи, де синьо-жовті пройшли французів, англійців, а зупинилися лише в півфіналі, поступившись майбутнім чемпіонам португальцям.

 

Як виявилося, та дошкульна поразка 0:5 так і залишилася єдиною для хлопців 1999-2000 років народження за всю каденцію їх виступів у складі юнацької й молодіжної збірних. Вона теж зробила команду сильнішою, ще згуртованішою. Морально стійкою. Що у фінальному матчі проти корейців українці “гризтимуть землю”, але не поступляться, було видно ще під час виконання національного славня перед стартовим свистком арбітра. Так палко й щиро наші спортсмени “Ще не вмерла...” не виконували, здається, ще ніколи. Причому всі, від Кирила Дришлюка, тато якого, офіцер Повітряних сил ЗСУ Павло Дришлюк у 2014 році загинув в російсько-українській війні, до етнічного грузина Георгія Цитаїшвілі, котрий прийняв українське громадянство, коли переїхав до Києва і почав тренуватися в академії київського “Динамо”.

 

Здавалося б, такий історичний успіх спричинить в Україні справжній футбольний бум. Судячи з реакції соцмереж відразу після перемоги, так і було. Але наступної доби, у неділю футболісти поверталися додому. Як треба зустрічати героїв, у 2016 році продемонстрували ісландці, які заполонили центральні вулиці Рейк’явіка, дякуючи своїй команді за перший в її історії вихід у чвертьфінал Євро. Ще масовішим було торішнє гуляння хорватів після фіналу мундіалю. Звісно, у тих випадках мова про національні збірні. Але кожен, хто цікавиться футболом бодай поверхнево, розуміє, що чемпіонство на молодіжному мундіалі — подія унікальна, повторити яку в реаліях нашого футболу вдасться, в ліпшому випадку, через кілька десятків років. Коли сильне покоління гравців потрапить до “правильного” тренера, а на самому чемпіонаті знову складуться зорі.

 

Та не дивлячись на це, збірну в аеропорту “Бориспіль” зустрічало максимум дві сотні людей, з яких понад половину складали кишенькові фанати Федерації футболу, звезені спеціально до події учні київських футбольних шкіл і журналісти. А після летовища команду повезли не в центр міста, а тісний конференц-зал Будинку футболу, де гравці не насолоджувалися миттю тріумфу, а слухали програмні промови функціонерів і отримували “корочки” майстрів спорту міжнародного класу. СРСР розпався 28 років тому, а традиції живуть міцно.

 

Читайте також: Спортивний огляд: людяність, провінційні амбіції та наш чемпіон в Англії

 

Непомітні легенди

 

До речі, про Хорватію. Цьогоріч узимку видатний хорватський гірськолижник Івіца Костеліч вирішив згадати у власному Instagram події 12-річної давнини, коли він у Турині виграв перше з чотирьох кар’єрних олімпійське срібло. Івіца був щиро вражений, коли після повернення додому його зустріло кілька сотень тисяч людей на центральних вулицях Заґреба.  З фаєрами, піснями і щирою радістю.

 

У Хорватії так звикли шанувати усіх героїв — футболістів, не менш видатну сестру Івіци Яніцу Костеліч, метальницю диска Бланку Влашіч, баскетболістів, гандболістів, тенісистів Ґорана Іванішевіча і Маріна Чіліча. Згадувані люди перемагали в різні часи, але реакція на їхні перемоги була незмінною. А що маємо ми?

 

У понеділок восьмий титул чемпіонки Європи здобула фехтувальниця Ольга Харлан. Досягнення спортсменки, яка окрім того є призеркою трьох Олімпіад, олімпійською чемпіонкою Пекіна-2008, п’ятиразовою чемпіонкою світу унікальне. Однак про нього майже не говорять поглинуті утопією політичного буття загальнодоступні телеканали, не пишуть у пресі і лише пробігом поряд із дешевими сенсаціями про перехід чергового футболіста з одного посереднього клубу в інший згадують спеціалізовані інтернет-ресурси.

 

Те саме стосується й стрибуна у висоту, чемпіона світу-2013 Богдана Бондаренка, котрий на тижні здобув другу поспіль перемогу в легкоатлетичній “Діамантовій лізі”. Звитяги двох наших спортивних легенд поєднує те, що здобуті вони після тривалого лікування, майже річної відсутності на змагальних аренах.

 

Нікому то не треба

 

Ставлення держави до спорту найліпше характеризує історія, пов’язана з документальним кіно. Двоє документалістів Володимир Мула та Микола Васильков разом зі своєю творчою групою взялися за недоторканий досі пласт — зібралися розповісти про володарів Кубка Стенлі з українським корінням. Таких за історію трофею є уже понад півсотні. Лише цьогоріч у складі “Сент-Луїс Блюз” найжаданішою чашею світового хокею заволоділи двоє етнічних українців Колтон Парейко і Тайлер Бозак.

 

Читайте також: Спортивний огляд: Діамантова Ярослава, хокейний примітив і прощання з легендарним Квашею

 

Тривалий збір матеріалу вивів авторів на документальну стрічку з назвою Uke. Uke — похідне від Uke Line, як обізвав українську ланку клубу «Бостон Брюїнз» ще наприкінці 50-х років минулого сторіччя спортивний оглядач Лео Монегетен. Впродовж чотирьох сезонів тріо етнічних українців Віктор Стасюк — Бронко Хорват — Джонні Буцик принесло «ведмедям» понад 600 очок.

 

Стрічка Uke — про цих та інших легенд з українським корінням, які в різні часи вигравали Кубок Стенлі. Авторський колектив  об’їздив десятки американських і канадійських міст, зустрічався там з найвизначнішими хокейними особистостями різних років. Стараннями творчої групи, живими героями фільму мають стати дворазовий володар Кубка Стенлі в складі «Філадельфії» Орест Кіндрачук, дворазовий володар Кубка Стенлі в складі «Бостона» Джонні Буцик, триразовий володар Кубка Стенлі у складі «Нью-Джерсі» Кен Данейко, переможець Кубка Стенлі в складі «Піттсбурга» Джефф Чикрун, володар Кубка Стенлі в складі «Чикаґо» Ерік Нестеренко, переможець Кубка Стенлі в складі «Нью-Джерсі» Брюс Драйвер, чотириразовий володар Кубка Стенлі у складі «Торонто» Еді Шах, син уславленого воротаря Тері Савчука — Джері, а також батько хокеїста усіх часів Волтер Гретцкі.

 

Робота над фільмом виходила на фінішну пряму. Гучна прем’єра була запланована на другу половину 2019 року. Однак якраз під завершення сезону в Національній хокейній лізі, на творчий колектив, який витратив близько 600 тисяч гривень власних і приватних меценатів коштів, очікував «сюрприз»: Український культурний фонд відмовив стрічці у фінансуванні. Мовляв, матеріальні запити авторів надто великі і становлять 7 мільйонів гривень. То за умови, що для одного проекту УКФ встановив обмеження 15 мільйонів, а головну частину витрат має скласти покупка прав в Національної хокейної ліги на право користуватися архівним відео. Справа недешева і становить у межах трьох мільйонів гривень. Однак експерти з УКФ розуміти це відмовляються. Як і не помічають, що серед 165-ти представлених на конкурс проектів спортивний був взагалі один.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Теги