Суспільство

  ▪   Єлизавета Гончарова

«Тут тільки бандерівців пускають!»

Ідилічну картину із садками та квітниками малює уява, коли думаєш про приємний час міської жительки на пенсії, що має родинну хату в невеликому містечку.
Матеріал друкованого видання
№ 24 (604)
від 13 червня

 А якщо цей будиночок лише в кількох кілометрах від лінії фронту, а міська жителька — вчителька української мови та літератури? Олена Дьоміна ілюструє те, що жодна уява не намалює: від початку війни пенсіонерка веде безплатні курси української мови в прифронтовій Красногорівці. 

 

У самій Красногорівці Олена буває зазвичай у теплі місяці, зимує в Маріуполі, у якому провела студентські роки та більшість життя пропрацювала вчителькою, і в Києві, де живуть доньки та внук. «Тому до війни всю інформацію про ситуацію в країні, як свіже повітря, отримувала від доньок, як то кажуть, із перших рук, — розповідає пані Олена. — Ознаки того, що станеться щось жахливе, були помітні за кілька років до подій. Особливо в нашому регіоні. У 2004-му мусила звільнитися з роботи, бо зазнавала потужного тиску: мене примушували саботувати роботу комісії, у якій я головувала під час виборів. На власні очі довелося побачити наказ, де було розписано «профілактичні» заходи, які мало провести зі мною керівництво школи. Тоді мене вивели з комісії й створили такі умови, щоб я покинула школу. Пам’ятаю це відчуття, коли ти можеш бути корисною, а тобі не дають, ти не потрібна цій державі. Той час мене загартував, тоді я усвідомила: усе в регіоні, що пов’язано з патріотичним вихованням, робиться для форми або ще гірше — спрямовано на зросійщення». 

 

Читайте також: Змінити обстановку

 

Але здаватися без бою не в правилах Олени Дьоміної. Саме тоді в її житті з’явилося жіноче товариство імені Олени Теліги, а через кілька років — перші курси української мови в Маріуполі, що проводилися під егідою «Просвіти». Каже, виконували ту роботу, яка була ковтками повітря, що давали можливість вижити. Тому коритися «русскому миру», який вишкірявся з різних куточків рідного міста, вона теж не стала. «У школі, де я колись працювала, вчитель історії сказав учням: «А що ви хотіли, Донбас завжди був і залишиться російським». Коли я отримала цю інформацію, мені стало так прикро, що немає важелів для якихось змін! Розповіла телефоном доньці, вона здивувалася: невже я залишу це безкарно? І зранку я пішла до відділу освіти. А там уже все оточено, міліція ще намагається не дати захопити державну будівлю. Пробралася ближче до кордонів, правоохоронці кажуть: « Тут пройти не можна». А ті «повстанці», що зібралися штурмувати, вигукують: «Тут тільки бандерівців пускають!». «О, — кажу, — то якраз мені можна!». Поруч стояв місцевий журналіст, який, почувши це, аж побілів і шепоче: «Іди швидше звідси!».


Навесні 2014 року такі жарти могли закінчитися чим завгодно, і всі варіанти не надто оптимістичні. Але пані Олена з’ясувала, що в будинок усе ж таки можна потрапити з іншого боку: така собі бутафорія захисту. Тож вона знайшла керівницю відділу освіти та спитала, чи не змінився в них стандарт освіти, що історія вже подається в такому контексті. Начальниця начебто теж схвилювалася, пообіцяла зібрати методистів і вчителів історії, щоб не допускати таких випадків, і демонстративно зателефонувала через голосний зв’язок комусь із вказівками. А на тому кінці проводу запитують: «Але ж діти цікавляться, що відбувається. Що вчителеві казати?». Керівниця відповіла: «Ось буде референдум, то народ і скаже». Тоді пані Олена зрозуміла, що тут чиновники не поважають ані країну, ані її Конституцію. Потім за цю репліку проти начальниці завели карну справу, але вона, як і багато інших, заглухла. Жінка пішла з освіти, але з почесними званнями та нагородами... 

 

Читайте також: Зі Львова до Краматорська


«Вони все одно прийшли до нас. Я була у відрядженні за кордоном, коли побачила доньчин пост у Facebook: «До нашого дому в Красногорівці, де в той час перебували моя старенька мама, чоловік та донька, о сьомій ранку зайшли четверо людей зі зброєю. Коли я змогла зателефонувати рідним, вони вже вибралися з міста. Але те, що вони розповіли про той день, досі не можу забути. У руках прибулі мали великий скотч, чоловіка одразу поклали обличчям у підлогу, а доньку вивели на вулицю. З’ясувалося, що напередодні донька із сусідкою розмовляла про окупацію Красногорівки. Уже в машині в доньки поцікавилися: «Нам сказали, що ти хочеш для нас смерті». А вона відповіла: «Я вам хочу побажати живими повернутися туди, звідки ви приїхали». Найстарший, який був у машині, порадив: «Мовчи, каже, йди звідси, із сусідами менше розмовляй». Мабуть, подивилися, що прописка маріупольська, а не київська, як у доносі сказали». 


Уже після звільнення Маріуполя Олена та її колежанки почали знову вчити української мешканців Маріуполя. Набирали групи по 30 людей. Звичайно, до отримання сертифікатів залишалося близько 20 учнів, бо заняття тривали півроку, хоч і лише раз на тиждень. Приходило багато переселенців, які всією родиною намагалися переходити на українську. Більшість досі залишається друзями, сформували групи в соцмережах, обмінюємося різними освітніми новинами. Одну з груп становила молодь із цивільного корпусу «Азов». Приходили на заняття діти, підлітки, багато хто потім, досягнувши віку, пішов воювати. Один із учнів тієї групи Микола Волков, на жаль, загинув. «Але в Маріуполі була картина не така вже й безнадійна: це все ж таки велике місто, є українські ЗМІ, багато освічених людей, — згадує Олена. — Коли я приїхала до Красногорівки після її звільнення, то побачила картину набагато гіршу. Навіть те, що сусіди здали доньку окупантам, про багато що свідчить. Тому ми звернулися до адміністрації міста, організували там курси в молодіжному центрі, організували навіть філологічний лекторій, який провела моя донька, що вже є докторкою наук. Була справа, я навіть пропонувала представникам адміністрації займатися українською, але в них занадто багато роботи». 

 

Читайте також: Цукерки та набої


Нині в пані Олени та її подруг є мрія зробити такі центри при кожній школі Красногорівки, у кожному районі, щоби бути ближче до людей. І не тільки з навчання української мови, а й щодо обговорення загальносуспільних питань. Адже наближеність до лінії фронту таки дається взнаки, думки дуже полярні, із цими людьми повинні працювати постійно. «Я привезла багато літератури, знову стали збиратися групи. Цього літа приїхала, а дівчинка, яка була торік, уже біжить, щоб ходити на заняття. Пенсіонерка одна навіть телефонувала, каже: «Хочу до вас на курси». Я вже на пенсії, повинен сили й час, тому займатимуся цією справою, бо кожен має працювати там, де бачить себе корисним». 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.